Знаючи п’ять іноземних мов і походячи зі шляхетного роду, Модест Левицький 120 років тому був директором притулку для покинутих дітей на Лук’янівці в Києві. NV розповідає історію його життя.
Фотографія Модеста Левицького, 1920-ті роки (Фото:DR)
«З Модеста Пилиповича був лікар не тільки тіла, але й душі, і хто знав, котрий з них, отих двох лікарів, переважав у ньому», — згадував про Модеста Левицького дипломат та історик Дмитро Дорошенко.
У сиротинці було близько сорока місць, а за рік через нього проходило понад півтори тисячі дітей. Немовлят віддавали на годівлю жінкам, які щойно народили своїх (або ж втратили їх), у довколишні села Трипілля, Халеп’я, Тахтимирів. І за це годувальниці отримували гроші.
«За цицькову дитину платило земство по три карбованці місячно, — пише Левицький. — Після 10 місяців, коли дитину відлучали й годували вже кашою, платилося вже по два карбованці, після двох літ платили по одному карбованцю, до семи літ; од семи до дванадцяти літ за дитину вже нічого не платили, бо вважалося, що вона вже може дещо робити (гуси пасти, цибулю полоти)».
Щобільше, після дванадцяти років селяни вже самі мали платити за дитину земству, якщо не усиновили її офіційно — влада вважала, що підліток є повноцінним робітником в господарстві. І тому таких дітей у переважній більшості знову повертали до притулку, звідки їх намагались віддати «в науку» до шевців, кравців, палітурників, швачок або ж на службу за няньку чи покоївку.
Деякі щемливі історії, записані лікарем Левицьким, мають щасливий фінал: працівники притулку намагались знайти кожному вихованцю новий дім. Проте охочих прихистити знедолену дитину серед киян було небагато, тому більшість підлітків, за висловом Левицького, йшла звичним кривим шляхом: потрапляла до Рубежівської колонії або ж поповнювала ряди босяків та повій на Подолі.
Якось до сиротинця підкинули трирічних двійнят, зовсім не схожих між собою. Чорнявого і жвавого Василька захотіло усиновити подружжя з найближчого оточення київського губернатора, проте пара навідсіч відмовилась забрати рудого і кволого Жоржика. Перед Левицьким постала дилема: розлучити братів чи дозволити бодай одному з них жити у домашньому затишку й розкоші. Прийнявши непросте рішення, лікар і не здогадувався, чим обернеться ця історія.
Розлучені брати
За спогадами Левицького, Жоржик і Вася, яких якась жінка залишила на вулиці, прожили у притулку недовго. Оголошення в газетах і поліція не допомогли відшукати їхню родину.
«Через тижнів два до мене звернувся один із вищих урядовців при Київському ґенерал-губернаторі Г. — нехай буде Гордієнко, і сказав, що хоче взяти з притулку дитину, хлопчика, — пише лікар. — Особливо вимагав моєї запоруки, що дитина здорова: «Не хотів-би я тої мороки з лікарями, того плачу, тих ліків. Хай-би жінка моя мала собі розвагу, а не клопіт та безсонні ночі, бо вона й сама не дуже здорова і неврастеничка».
Побачивши двійнят, урядовець не повірив, що вони рідні й сказав, що Василь — аристократ, а Жоржик — плебей, до того ж хворобливий. Жодні умовляння не подіяли на Гордієнка і його дружину, і врешті вони забрали одного лише чорнявого Василька. А за рудим Жоржиком наступного дня прийшов міщанин, що втратив рідних дітей — і хлопчика віддали йому.
Названа матір дуже любила Василя, возила його зі собою на європейські курорти, дала добру освіту. Він став головою українського студентського гуртка, а в роки війни — січовим стрільцем. Про долю Жоржика лікар нічого не знав, але через багато років, вже в еміграції, почув історію про те, як один з більшовиків — якийсь рудий патлатий босяк — допоміг стрільцеві врятуватися від розстрілу.
«Побачив большевик у нього на грудях золотий хрестик, вирячив очі і остовпів, — описує цю драматичну історію Левицький. — Потім озирнувся на своїх товаришів, що вже відходили, добивши і впоравши «своїх» ранених, знов подивився на січовика та й каже йому: «Я вистрілю, а ти ляж на землю й лежи, як убитий; а потім, коли зможеш, тікай, куди знаєш».
За спогадами Левицького, двійнята з притулку мали на шиї два однакові хрестики з блакитним оздобленням — рідкісну, досить дорогу і незвичайну річ. І, ймовірно, доля звела їх у війну по різні боки барикад.
Сирітські долі
За три роки роботи Левицький став свідком не однієї життєвої драми. З болем у серці він пише про дівчинку Беруту, яку підкинули новонародженою батьки-студенти, а за кілька років повернулись і на колінах вмовляли віддати назад: але дитина вважала матір’ю свою годувальницю й нізащо не хотіла відпускати її. Лікар згадує і про підлітка на ім’я Толик, інфікованого важкою хворобою, якого цурались люди. Проте знайшлась турботлива бабуся, забрала дитину й за кілька років виходила на селянських харчах — а той доглядав її на старості літ і називав мамою.
Влада скупилась на гроші для притулку, іноді дітей доводилось класти по двоє-троє на ліжко, не вистачало їжі та ліків. Часто до сиротинця підкидали недоношених або хворих немовлят, а взимку приносили уже задубіле тільце або таку захолоджену дитину, що її не завжди вдалось відігріти.
«Бували золотушні, калічки, сліпі, горбаті, сухітники — всякі, — читаємо у спогадах Левицького. — У притулку лишалися хворі, а здорових треба було по змозі здавати на село на годівлю. Тяжка була це атмосфера і фізично й морально, і треба було дуже загартованих нервів, щоби дивитись на це спокійно».
Попри все, директор і персонал робили все від них можливе, щоб не лише врятувати життя дитині, а й дати їм бодай часточку людського тепла і турботи: влаштовували зі старшими дітками ігри, виготовляли іграшки з паперу та ганчірок, розповідали казки, читали книги.
У сиротинці на Луб’янці вихованців ніколи не били, не ображали словом й не ставили у куток, а за серйозну провину просто вкладали на якийсь час до ліжка — щоб полежав і подумав над своєю поведінкою. Дітям, які від природи є рухливими, важко нудитись у постелі, бо ж хочеться бігати й стрибати, а тому цей метод працював швидко і надійно.
А якось, згадує Левицький, дійшло до курйозу: його помічниця Віра Михайлівна народила уночі немовля, не встигнувши до лікарні. І вранці переполошені діти, побачивши крізь дверну щілину свою виховательку у ліжку, сприйняли це по-своєму і вмовляли директора: «Пробачте Вірі Михайлівні, вона більше не буде».
Народний лікар і друг Лесі Українки
Робота у київському сиротинці — лише короткий епізод у біографії Левицького. Людина графського походження, вищою освітою й знанням понад п’яти іноземних мов, він був справжнім народником і присвятив себе людям.
«Це „народництво“ було в нього не лише в теорії, а в повсякчасному житті і виявлялося у надзвичайно уважному, я б сказав, любовному відношенні до простих людей», — пише про нього Дорошенко.
У 15 років Левицький видав свою першу збірку оповідань з нарисами людського життя. Він працював державним вчителем, а потім обрав медицину — дружина Зінаїда хворіла на сухоти, тож він фактично став опікуном і для неї. Ще зовсім молодим Левицький став народним лікарем у Ковелі, де познайомився з родиною Косачів та особисто лікував Лесю Українку. Між ними виникла близька дружба, вони часто обмінювались думками щодо своєї творчості.
«Нога боліла дуже різко і страшно було подумати наступити на неї, — читаємо у листі у листі Лесі Українки від 13 вересня 1896 року. — Тоді я поїхала до Левицького, не застала його вдома, але на другий день він сам приїхав».
У часи епідемії холери та дизентерії Левицький, збиваючись з ніг, лікував волинських селян, але вони часто зверталися до нього про допомогу, коли вже було пізно, більше довіряючи знахарям і бабам-шептухам. Проти цих «цілителів» він розгорнув цілу кампанію у пресі та написав перші популярні брошури на медичну тематику українською мовою, а ще — кілька критичних статей на тему медичної реформи.
Левицький працював також на Одещині, в Окнах, де за підтримки латифундиста та мецената Євгена Чикаленка почав більше писати, а ще був залізничним лікарем у Радивилові (нині Рівненська область). За влаштовану ним виставку-продаж українських видань Левицького вислали з міста. Він оселився у Білій Церкві й очолив там місцеву Просвіту, а згодом був обраний до центрального бюро товариств Просвіта від Київської губернії.
У 1917−1920 роках лікар і письменник підтримував ідею створення самостійної Української держави, а у березні 1918 його призначили тимчасовим представником уряду Української народної республіки в Османській імперії. В Українській республіці Левицький також обійняв посаду головного санітарного лікаря залізниць України, а пізніше був головою української дипломатичної місії в Греції.
Після поразки України Левицький разом з онуком та сином жив в еміграції в Австрії та Чехії, а 1927 року повернувся до рідного Луцька. Тут він вчителював, організував народний музей та школу бандуристів. На одному з уроків музики Левицькому раптом стало погано, а через декілька днів, 16 червня 1932 року, він помер через заворот кишок.
У часи СРСР про цю видатну людину не писали, лише 1966 року під час так званої Хрущовської відлиги, коли ЦК компартії України очолював Петро Шелест, було видано збірку оповідань Левицького. Втім, повного зібрання його творів до цього часу все ще немає.
Підтримайте проект на Patreon
