Коні бігали по колу, коням було весело. Війна – не війна, а в Україні все стабільно. Одні з виряченими очима вимагають від «азовців», щоб вони, вбиваючи ворогів, спілкувалися виключно українською. Інші театрально заламують руки, намагаючись довести, що «не все так однозначно» й існує якась «непутінська Росія», без якої в українців нема майбутнього. Перші кажуть, що росіяни руйнують міста в тих регіонах, де нема української мови. Другі – що крадуть там, де українська мова є.
У цих двох груп, які ненавидять одна одну, є спільний ворог, спільна риторика, місцями навіть спільні дії. Бо є спільне незадоволення сьогоденням, оскільки «влада не так пояснила» і «від влади не такого чекали». Сніг не розчищений, контрнаступ не стрімкий. Ще й «з народом не пощастило».
Влада повинна пояснювати свої дії, виправляти помилки і карати винних – це нормально. Але в тому-то й фокус, що вимагають не пояснити, а змушують виправдовуватися. При чому не за дії чи бездіяльність, а за невиправдані надії і власні фантазії. Ідеальне політичне поле для таких персонажів як Арестович. І поки маститі проросійські політики або в бігах, або в СІЗО, або домовляються, настає час нових і готових йти на ризик.
Тим більше, що виглядає на сприятливу кон’юнктуру. У 2022 році «любити Росію» (навіть ненавидячи режим Путіна) стало небезпечно, тому хтось мовчав, хтось перефарбувався. Хтось завжди вибирає переможця, а хтось став «жертвою обставин»… Зараз русофільский електорат готовий реабілітуватися і не мордувати себе українським патріотизмом, який йому відверто нецікавий.
А українці, які ототожнюють себе з державою, теж можуть помаленьку готуватися. Бо треба буде й їм виправдовуватися.
Наприклад, за те, що не цікавишся російською культурою. І не просто не цікавишся, а ще й інших агітуєш. А ти все бачив? Все читав? Знайшов дійсно вартісне в тонах шлаку про тюрму і порядного мєнта? Якщо не дивився все – не критикуй. Бо там, де ти не дивився і не читав, не все так просто («не все так однозначно»). Мабуть, за цією логікою не можна кривого слова сказати про Гордона, Арестовича чи Юрія Швєца й десятки інших, бо всі їхні «випуски» передивитись фізично неможливо і шкідливо для психіки.
Виправдовуватися, очевидно, треба буде і за те, що чекаєш від інших позиції, якогось вибору. А якби читав «правильну» російську класику чи дивився кіно, то мав би вже давно зрозуміти «глибоку істину»: людина – лиш жертва обставин. Не люди погані, а життя таке. Все, що стається поганого – доля. Звідси один крок до того, щоб жаліти «мальчіков», яких самотній і всесильний Путін кидає на війну з Україною, але хто б звертав увагу на такі дрібниці.
Ще доведеться перепрошувати за те, що «ми хочемо в Європу», але не готові бути такими ж толерантними до російського, як решта «лохів-європейців». Не хочете толерувати – значить такі самі, як росіяни. Це «Росія Путіна» чи ХАМАС, як відомо, може собі дозволити обмеження і заборони, а ми повинні толерувати навіть тих, хто не толерує нас.
Може, доведеться навіть пояснювати, чому російська кримінальна романтика – це погано. Зі всіма «ворами в законе», «мурчащими» та іншим «арєстантскім єдіним уставом»… Пояснювати людям, які роблять вигляд, що не розуміють, або що «не в цьому суть».
І ще можна потренуватися на тему російської мови. Бо якщо ти проти того, щоб тобі настирливо пропонували всіляку «бутирку», чи не посягаєш ти на священне право говорити рідною мовою? Як сформулювати ідею, що справа не в мові, а в ставленні (в тому числі і до мови)? Ну і щоб не образити, звісно. Бо ж не можна пов’язувати російську культуру зі звірствами в Бучі. А от хабарників на митниці з вишитими рушниками – будь ласка. Це дотепно. Не можна відмовлятися від російських фільмів, поки всі не передивишся. Зате можна не дивитися українські, бо вони нудні і нецікаві.
Арестович вже наговорив, що якби переговори в Стамбулі пройшли «результативно», то сотні тисяч життів вдалося б зберегти, і міста не були б зруйновані. Готуйтеся до того, що скоро почнеться риторика в стилі Булгакова про «несправжню Україну». А потім і чисто путінське «якби київський режим не чинив опору, звичайні українці б не страждали». І частина суспільства, яка зависла між ворогуючими спільнотами, буде цю інформацію радо сприймати.
На початку вторгнення здавалося, що якщо зараз посадити за ґрати декілька десятків відвертих колаборантів, через рік не доведеться садити сотні довбограїв. Але дивлячись на те, як оформили справу львівських зрадників – надії на прокурорів мало. Значить знову доведеться діяти за старою схемою, бо «це ж було вже». Коли ми мали пояснювати, навіщо нам, аборигенам, українська мова в публічному просторі. Або чому «ліниві западенці» не цінують того, наскільки смачно «Донбас годує всю країну». Зараз – чому нам нецікава сучасна російська повістка і культура, яка базується на тюрмі, ностальгії і образі на людство. Якийсь вічний урок зарубіжної літератури на початку 90-тих, коли світова класика – по хрестоматії, а російська – в оригіналі і «наізусть». І найважливіше, чому соціальна макабра спільного минулого має бути обовʼязково притягнута в теперішній день? Навіть під виглядом добре скроєного серіалу. Поясніть, чому нам обовʼязково треба індоктринувати молоде покоління подібними жахами давно минулого часу?
Чи має покоління, яке витратило занадто багато часу на перегляд КВН, «Бригади», «Бандитського Петербургу» і подібного шлаку пояснювати, чому не бажає такого ж своїм дітям? Що це все «сказка о потєряном врємєні». Зараз російські блогери тупо крадуть сценарії в американських, так як колись «русский рок» крав цілі мелодії. Треба і тут шукати унікальні зерна? Чи нехай дітки самі розбираються і за кілька десятиліть зроблять власні висновки?
Коротше кажучи, готуйся пояснювати сусіду алкоголіку, чому не хочеш з ним бухати. І відповідати на одвічне «ти мене поважаєш?»
А якщо серйозно, то пора усвідомити, що вічно перепрошувати за те що ми є, що ми тут, і що можемо чогось не хотіти, ми не будемо. Якщо комусь не пощастило з народом, чи «історично склалося» – то варто спробувати адаптуватися. І визначитися: це наша спільна країна, чи ви ще постоїте збоку, подивитеся, чим все закінчиться?
А значить, треба прийняти той факт, що ставлення українців до росіян, навіть опозиційних і мислячих, може бути суто утилітарним. Чим гірше режиму в Москві – тим краще Україні. І це нормально, за це не потрібно виправдовуватися.
Так вже є, що від чужих вимагають негайних результатів. Своїх – хвалять за спроби, наміри, часткові успіхи. І як би не загортали це все в кольорові папірці, суть залишається незмінною. Так не функціонує громадянське суспільство чи політична нація. Так існують національно-культурні анклави з політичними амбіціями і конкуренцією замість співжиття.
Українці ж не просять надто багато. Просто не треба під виглядом «зберегти своє російське», робити його знову «нашим спільним». Воно нам не треба.
Хоча, з іншого боку, якщо можна конкурувати з «радикальними націоналістами», які теж не проти завалити державу, якщо не буде по-їхньому, і крутити стару шарманку про Схід і Захід, то хто ж відмовиться…
Автор: Назар Кісь
Джерело: IQ.
