Історія почалась тоді, коли я вирішила сортувати сміття і самостійно здавати його на вторсировину.
Я живу на живописній вулиці Донецька і в хвилині від мого будинку знаходиться центр прийому вторсировини, пише у свому фб Аліна Шеремета.
Якось завітала, щоб разузнать абстановачку. Дві привітні кралечки щиро розповіли мені, що я можу приносити їм скло і вони будуть дуже за це вдячні. Я зраділа, всім розрекламувала, мовляв: пацани, таке кльове місце, такі ввічливі женщіни, суперсервіс, носіть туди скло.
І ось настав час істини та справжньої перевірки. Я нарешті зібрала-помила-спакувала всі пляшечки-баночки і понесла ті 300000 кг. На годиннику 16-15.
– добрий день, я повернулась з подарунками. Куди те все скло складати?
Жіночки переглянулись злякано і поганяли мене від столу до столу. Зрештою ми визначились з тим, який стіл мені підходить найбільше.
– давайте свій паспорт, будемо оформлять бланк здачі, – констатує жіночка з блокнотом в руках
– який ще паспорт, нащо?
– та для документації, не зважайте, – реагує на моє спантеличення жіночка.
– але в мене нема з собою, маю скан на телефоні
– ойойой ну добре, головне щоб ви була львівською, – полегшено зітхає
– Що? Тобто? Я не львівська, я просто тут живу 5 рік.
– аааа, нє, ну тоді вам не до нас, в нас тільки для львів’ян, ну або хоч з пропискою, – патріотично промовляє жінка і занурює погляд в свій журнал.
Довго ми ще балакати, я пояснювала, що пляшки не везла з Кам’янця, що це тупа бюрократія, що може хтось з них може це оформити на себе і ну давайте вже забирайте моє сміття, будь ласочка! Але закон є закон, женщіни нічим не можуть мені допомогти, окрім як порадити викинути біля контейнерів, бо “хтось тай забере”.
Скажу вам відверто, любі читачі, я сильно схарилась!
Дзвінок чіпідейлу з львівською пропискою. Чекаю.
– дєвушка, встань з цементу бо всьо собі відморозиш.
– і шо, не холодно тобі сидіти на землі? Просто дітей не хоч так і скажи.
Ну і декілька порад від львів’ян, які проходили повз.
Виходить охоронець, поважний інтелігент в формі і возрасті.
– ти чого тут стоїш?
– скло хочу здати, але нема документів, – пояснюю я і почуваюсь 17річною, яка хоче купити пива в ларьочку.
– ясно. Ти з Закарпаття?
– ні, я подоляночка, – розчаровую мужчину з Закарпаття.
Довга бесіда знайомство типу “автостоп” і тут не витримує:
– Журналістка? То ти все мусиш знати. От скажи, хто такий генерал Чупринка? – льохка ухмєлка на ліце.
Відповідаю.
– ага, а шо таке ОУН? – не заспокоюється патріот
Відповідаю.
– яяясно, шось тай знаєш. Тоді поясни мені от шо: чого ти, людина з вищою освітою, не дурна наче, тягаєшся з бутилками тими.
– та хочу бути відповідальною громадянкою.
– дитино, а ти хоть знаєш що це бисплатно? Тобі НЕ ЗАПЛАТЯТЬ ні копійочки.
– знаю, кажу ж вам, сортую сміття, просто хочу впевнитись, шо воно не буде валятись в полях вашої улюбленої Галичини.
Довга бесіда про те, що поки влада не зміниться, доти нічо харошого не буде і все що я роблю до сраки.
Констатує вердикт і біжить в криївку.
На годиннику 17-30.
Виходить і каже:
– золотко, твій друг шо з марсу йде? Дзвони хай не йде, бо ми вже закриваємось.
– А може я на вас ті пляшки оформлю, га? – намагаюсь мило усміхнутись
– та де, луче завтра вранці прийди тай всьо.
І він пішов, я взяла свої пляшки і повільним, кульгавим кроком вирушила назад.
Прийшла, глянула на всю цю картину і подумала собі:
– ну і шо це бляха за фігня?
(Текст пройшов редагування. Лайку значно пом’якшено, – прим.авт)
Підтримайте проект на Patreon