Понеділок, 27 травня

Баба з-за хати

– Йой, як то тєжко бути старій самотний бабі. Ше й немочній.

– А то є розум, Ганко? Тре менше того всього добра тримати.

– Молоко – моє лікарство. Буду тримати кози, доки не вмру.

– То не кажи, шо ти немочна. У вісімдисіт п’єтий рік так гаруїш!

«Пі-біп-пі-біп-пі-біп-пі-біп-пі-біп» чую враз різкий і неприємний для барабанних перетинок мікроавтобусний голос. «Фур-р-р-р-р-р-р-шх-х-х». О, білий! Хліб повезли. І булочки. Зі згущонкою. І цукор. І палички. Солодкі.

Баба з-за хати 

Зелена замурзана від стайні платина баби Ганки видніється на дорозі біля добре висмокченої у дерево фарби. Та неоглядно переступає дошку, «аби, не дай Боже, курей і качок машина не збила». Вдивляється у бус, який щойно проїхав і добре полоскотав бабі спідницю  ціла в болоті. Як і усе її життя. Болотяне. Замурзане. 

Всупереч часу

Ледве дойшовши до білих пластикових дверей, на які баба Ганка складала кошти близько року, вона обережно, немов дитя, скидає з себе коричневу куртку. Душно. Підійшла до конвектора і жваво скрутила газ на «3». Менше точно не можна, бо вітер задує – і все, залишиться без тепла. 

Баба з-за хати 

Баба Ганка живе сама вже років зо 22. Її рідний брат Богдан помер 5 років тому. Мав пухлину в заднім мозку, каже. Та опікувалась ним завше ще із двох років. Нервово схрещує покручені задубіло-червоні від морозу руки і вмощується, мов та квочка на гнізді, біля теплої бляшанки – підкручує на «4».

– Я лишинь на него мала надію, бо дітий не маю. Я лишинь його єдного мала, – схлипуючи, баба проковтує слова, мов улюблені смоктальні цукерки.

Як закінчилась Друга світова війна, баба Ганка мала дев’ять років. У п’ятницю, коли тільки-но почало сутеніти, до її хати забігла сусідка Штефка й сказала тікати, бо «москалі вивозєт б-а-н-д-е-р-і-в-ц-і-в». Й вони втікли аж за Галич. Каже, у тому селі був фронт. 

– Там страшне били. Там так(!) били, шо ми в норі сиділи до самого рані дись тиждинь за раз, – тремтячи, зморщена літня жінка простягає вгору відбитий кливцем коричневий вказівний палець.

Баба з-за хати 

Опісля, вже як от-от закінчувалась війна, в Галичі підірвали міст. Баба Ганка зі сім’єю встигла добігти до краю. Буквально крок  і вже не встигла б врятуватись. Зайці (таке прізвище у їхньої сім’ї) приїхали додому на самі жнива  в серпні. 

Тато Дмитро як приходив з поля додому, то Ганка лізла на п’єц і молилась, аби москалі не кинули до хати гранату. Враз вдома тато каже: «Йдіт, йдіт на поле. Я вижену кобилу ти й вийду». І вони пішли, не знаючи, що саме це їхня остання розмова. Тут баба встає з лавки і рвучко йде в зелений, з довгими квітковими тюлями на вікнах, коридор й розкладає фотографії. Догори дригом. 

***

Вечір. Тата немає. Пішов на Вóлинь без нічого, бо наступали поляки. Лишив жінку Марцю, Богдана й Ганку самих. І жнива. Старші люди казали, що він з кількома односельчанами пішов в УПА. Спали на землі і жили в темному лісі. 

– Шо вони їли? На ШО ті люди пішли? Як я сі тєжко набідила і наночувала си по чужих хатах, – баба Ганка рвучко витирає платиною сухі сльози, які за кілька секунд примерзають до холодних старечих щік.

Баба з-за хати 

За рік у селі Яблунів їхню групу побили до смерті. Нарахували 11 людей «без нічого»: кого побили, а кого  добили. Ті боялися закопувати тіла, аби ще й їх не вивезли. Так кілька днів покійники лежали на сонці.

– На самого Йвана їх ховали. Скинули в яму немитих і без трунв. Стєгнули і закопали в Яблунови. А мого стрия, татового брата, в Чорнім лісі біля Станіслава. Який мій тато був дурний!.. – заводить літня жінка, тримаючи в руках фотографію рідного батька.

Баба з-за хати 

***

Марта Заяць залишилася вдовою з двома дітьми-напівсиротами. Коли вони йшли спати, стелили околот із соломи (пшениці, жито), і так на землі спали. 

– Хто би зараз приймив нас, аби ми спали в хаті?! Ми так сі лишили, шо нас не вивезли-и-и-и-и, – розтягує ехо з-під променів заходу сонця й бабиного силуету біля багатьох ящиків різних речей-мотлоху.

Баба з-за хати 

У перший рік без батька Ганка з матір’ю й братом не мали що їсти. Ходили збирати бараболю, мов кінчик мізинця у підлітків, по чужих полях. Варили з того їжу, яку зараз люди дають свиням. Корови не мали, бо продали. Нічого не мали. 

– Ти розумієш, як люди бідили? Я не мала в шо сі взути, в шо сі вбрати. Шо я виділа колись білий хліб? – додає баба й хутко згортає у поліетиленовий пакет усі фотографії, щоб не ранити себе ними ще більше.

Баба з-за хати 

Закінчила школу Ганка в 4 класі. Ходила в сусіднє село, бо своєї школи не мали. Сільські діти їздили взимку «на л-и-ж-м-а-х», совгались на санках і бавились у «п’є-к-а-р-і»: забивали в землю гілку, тоді хтось мав стояти біля тієї палиці. Далі збивали й кидали її, куди занесе. У кого вдарила гілка, той ставав на місце. Така була «б-а-в-л-є-н-к-а».

До Станіслава люди йшли пішки. По хліб. Баба Ганка теж ходила, і завжди стояла в черзі. Пізніше пустили поїзд в Єзуполі, але людям все одно було неабияк важко. 40 км пішки туди і назад. До Станіслава. 

П-о-д-р-у-ж-к-и

Загрівши молока, баба Ганка взяла в руки добре не відмиту чавунну миску і почала готувати козам їсти: висипку, бараболю і воду. Лагідно називає їх обидвох «п-о-д-р-у-ж-к-а-м-и». Старша, чорно-біла з двома сірими вухами, дала молока пів слоїка. 

Баба з-за хати 

Переступаючи поріг стайні, ледь відводячи ноги від землі, біжить до оранжевої, мов драконова паща, хатини. Там зустрічає її 6 котів і 2 собак. Виливає усе молоко додолу в глибоку сріблясту мищину. Половину розлила. І присідає на метрову світло-коричневу лавку, гріючи руки до заіржавілого конвектора. 

– Ніц не виджу. На одне воко всліпла, а на друге то лиш десіть процентів виджу. Складаю потрохи пенсию, аби си зробити операцию, – ховає погляд у землю і, тремтячи, переводить погляд на котів, що облизують одне одного. 

Баба з-за хати 

Баба мимоволі витягує солодкі палички, куплені з білого буса, й промовляє: «Мені в селі добре. Весело в своїй хаті. По земли своїй ходжу. Лиш хотілам, аби люди сі трохи вернули, бо село вимре. Тутка не буде ніц людий».

На чужі люде 

Баба Ганка не думала, що буде так довго жити. Вона цілий вік працювала на городі, поралась біля хатини, тримала кози та інших своїх «друзів». Враз устає з лавки і, шкутильгаючи, припідносить темно-коричневий подертий гаманець й біжить на дорогу. 

– О, двисі во, прилетіла найперша! А кажеш, шо ноги болєт.

– Болє-є-єт. Не хоч вєрити – не вєр.

– Ти вже наварилас їсти?

– Нє, Марійка Нидачковска приноси. Ти шо, не чула? Віддаю їй хату. Я сі лишила нинька на чужі люде. Вони приймилисі мене вбходити.

«Пі-біп-пі-біп-пі-біп-пі-біп-пі-біп», – знову луна з-за густо-сірого туману мікроавтобусний крик. «Фріііівр-р-р-р-р-р-р-шх-х-х». О, там палички. Солодкі.

***

Донині сусіди лагідно кажуть на неї «баба з-за хати». Та, котра завжди розпелехана й замурзана. Як усе її життя.

Баба з-за хати 

Авторка: Уляна Сторощук

Джерело: Глузд.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.