Відомий український журналіст на своїй сторінці у Фейсбук написав пост, який змусив замислитися українців.
Подаємо текст оригіналу:
“Дано задачі:
Або історію цієї війни напишемо ми, або її перепише під себе Москва. Так, як це вона робила завжди. (с) Життя.
Фіксувати історію можна в документах, в мемуарах, в художніх книжках, в кінематографі, у витворах мистецтва. Багато документів ще певний час будуть закриті для істориків – бо питання національної безпеки. Для офіційних мемуарів ще трохи не настав час. Із історичним худкіно поки скромно, так щоб не матюками писати. А от літературне відчуття цієї війни, її емоцію, нерв – відчути можна. Спершу кілька цитат:
” «Промайдановские» политики, в частности нынешние президент и правительство, преподносят членство в НАТО как единственную гарантию дальнейшей национально безопасности и восстановления территориальной целостности. Однако вступление Украины в НАТО, да и сам процесс активной интеграции несут в себе серьезные риски для Украины: от дальнейшего нарастания милитаристских настроений в стране до открытого гражданского конфликта между сторонниками и противниками членства. Более того, Россия, всерьез воспринимающая расширение Альянса на Восток как угрозу нацбезопасности, может… ” (с)
“Праворадикалы привычно спекулируют на темах, связанных с преследованием уязвимых меньшинств, милитаризме и реваншистских настроениях, а также необходимости «сильной руки» во власти – создавая угрозу для демократизации в и без того склонной к авторитарным тенденциям современной политической системе в Украине.” (с)
Отже у нас тут, виявляється, не захист країни від зовнішнього агресора, а “милитаристские настроения”… НАТО, виявляється, є не природнім вектором руху, щоб отриматидодаткові шанси зберегти державність, а “серьезные риски”. Це меседжі, які просуває такий собі Rosa Luxemburg Stiftung – фонд Рози Люксембург. Кілька цікавих моментів про них можна побачити тут:
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2282973208614664&id=100007060204478
Кхм… Ще раз – фонд, до риторики якого є питання, виявляється (!) є партнером (!) ДЕРЖАВНОЇ (!) структури (а Мистецький Арсенал і все що там відбувається, це, по суті, державна локація і акції). І от цей МА в другий рік поспіль дає відкоша книжкам, що їх пишуть військові. Історія вже набула резонансу – загугліть, бо далі буде.
Тут починається нагромадження питань…
Чи настільки гроші не пахнуть для МА, що треба конче мати в партнерах лівацьку структурку , яка досі пропагує ідеологію, яка принесла Україні біди? Чи слід сприймати, що керівництво МА поділяє ідеологічне бачення світу Рози Люксебург? І ота толерація сєпарів і наброси на “мілітарістічєскиє настроєнія”, це теж “свойо – родноє” для людей, що керують МА? Чи можливо мистецтво в матриці МА таке ж далеке від реалій країни, як спів maRUv? А керівництво МА точно не грішить такими “компромісами” в інших темах? Зараз в МА виставка “Дивовижні історії Криму”, чому там є історія Криму ДО ХХ СТОРІЧЧЯ І ВСЕ? Еммм… а де перші визвольні? Де репресії кримських татар і депортація? Де окупація Криму і утиски нинішні?
Давайте зізнаємося, що спроба непустити на Книжковий Арсенал книжки, написані вояками, це лише фрагмент проблеми. Він не міг не трапитися в країні, де академік НАН України, почесний директор інституту археології НАН України – Петро Толочко в листопаді 2018 року заявляє в Москві, що він, Толочко, є частинкою “русского міра”. І після цієї заяви Петро Толочко не став просто науковцем, а лишається при регаліях…
Зальот оргів КА, цілком закономірне явище, в країні, де досі немає НОРМАЛЬНОГО (!) підручника захисника України і великі питання до підручника історії. У нас досі (з якого біса?) місце російської літератури в школі рефлекторно більше, аніж польської, німецької, італійської чи китайської. У нас досі ніхто не навчає за спеціальністю “військова історія”, а значить ми не готуємо фахівців, які проаланізують мілітарну минувшину і зафіксують мілітарну сучасність. У нас… Та що там казати, у нас в країні із головного (І ЄДИНОГО! другий – військово-морський) військового ліцею тільки нещодавно прибрали ката і царського посіпаку Суворова! А в деяких школах, які позиціонують себе “як посилена військово-фізична підготовка”, досі імперсько-радянське чорномундирне кадєтство. Про кількість совка в головах викладацького і виховного складу і думати страшно…
І от замість підставити плече, державна структура докладає зусиль до стагнації стану речей? Та ще й маючи токсичних партнерів?
Я не знаю, чи є серед тих чоловіків, що пройшли РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ (чуєте, ідіоти із єврофондів?! Війну, а не “конфлікт”!) майстри пера рівня Хемінгвея, Еко, Лондона, Переса-Реверте… Але від них я, як читач, і не чекаю високого польота драматургій, витонченого слогу і задоволені причмокування літературиних критиків. Мені потрібна емоція, фотографічність сцен, брутальність і кострубатість мови персонажів. Мені потрібен нерв… Бо саме це фіксує війну з того боку, якого нема ані в кіно, ані в документах. Нерв і пряма мова учасника подій. Із часом це буде на вагу золота. І замість підтримати, високочолі достойники губу закопилили і притрусили це ворохом розумних слів?
Вельмишановні достойники з МА, можливо Ви не в курсі, але є така фраза, вона прийшла із часів СРСР, тому цитую мовою оригіналу, бо там рима:
“в арміі нельзя потерять, в арміі можна про*бать…”
Так от, коли Ви прикриваючись словесною лабудою намагаєтеся бортанути книжку учасника цієї війни, Ви робите свій в несок у спроби… не “патєрять”, а саме отойво – друге.
І про погоду… Тобто, і про хороше.
Стенд із військовими книжками, думаю, буде. І автори, сподіваюсь, будуть. І черга до цього стенду, думаю, буде. І нормальні люди, які усвідомлюють важливість “нє про****ь”, прийдуть і візьмуть автограф, і зроблять селфач і просто скажуть “дякую”. Правда? Нормальні люди, вони такі – можуть прийти зі своєю кавою, якшо шо.
А про ліваків, лояльних до Путіна, в партнерах ми ще поговоримо.” – написав Віталій Гайдукевич
