Зовсім недавно львівські історики віднайшли унікальні документи: картотеку Служби безпеки ОУН. Таких документів, кажуть дослідники, вони в руках не те що не тримали, а досі ще й не бачили. Лише здогадувались про існування таких матеріалів.
Потрапила картотека СБ ОУН у руки експертів, можна сказати, випадково. У лісі, поблизу села Поручин, що на Тернопільщині, місцеві краєзнавці знайшли бідон, заповнений старими пожовклими документами, і передали їх для вивчення фахівцям Львівського центру дослідження визвольного руху. Коли ж ті почали оглядати знахідку, зрозуміли: це – архів СБ ОУН. А серед архівних документів – картотека. У якій налічується сотні, може, й тисячі фігурантів…
Які ж таємниці роботи СБ ОУН відкриє ця знахідка? Про це та інше «Вголосу» розповів український історик, фахівець з історії ОУН-УПА, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.
То в чому особливість цієї знахідки?
У цьому випадку не про особливість цієї знахідки треба говорити, а про її унікальність. Адже знайдені документи – це архів референтури Служби Безпеки ОУН. У цьому архіві збереглися різного роду документи: протоколи допитів, інструкції. Зокрема, є перелік депортованих в Сибір українців, повідомлення про загибель повстанців, повідомлення про ліквідацію, протоколи внутрішніх розслідувань, розвідувальні матеріали.
Але найважливіше, що у ньому було – картотека СБ ОУН. От, властиво, саме картотеки науковці не те що в руках не тримали, а досі ще не бачили. Про те, що така картотека існувала, було відомо лише з інструкцій, якими керувалася у своїй роботі СБ.
Чи можна зробити висновки про те, кому належав архів: хто ним користувався?
Дуже ймовірно, що ця картотека, як і увесь архів, належав референтурі СБ ОУН періоду другої половини 40-х років. Тобто цими документами розпоряджалися на найвищому структурному рівні СБ. Або ж, що також не виключено, вона належала комусь із субреферентів: людині, яка займалася якимось напрямком роботи: розвідкою, контррозвідкою в підпіллі. Ми й раніше знаходили архіви СБ. Але не такого рівня: траплялися, наприклад, архіви підпілля, у яких були збережені документи СБ.
Вивчивши знайдений архів, ми зможемо краще зрозуміти, як працювала Служба безпеки ОУН. Звісно, тому передує клопітка робота з усім архівом загалом і з картотекою зокрема. І на це потрібен час. Бо на цей момент ми оглянули ці унікальні документи, якщо можна так сказати, лише поверхнево. Зрештою, як і інші документи усього архіву. І на це є причини.
Насамперед, тому що не всі документи архіву добре збереглися. Адже вони дуже довго пролежали у землі. Частина документів збереглася добре: ми їх уже навіть відсканували. Але є й такі, що потребують реставрації. А це дуже клопіткий процес.
А як виглядає, власне, ця унікальна картотека? У який спосіб вона укладена?
Картотека складається з окремих блоків. Уже зараз видно, що ці блоки є тематичними. Адже на обгортці блоку вказані шифри. Блоки перев’язані шнуром і запломбовані оригінальною повстанською пломбою. На пломбі є відтиски. Мені здається, що пломбували блоки лісовою живицею. А вже на ній – відтиски персня.
Припускаю, що ці тематичні блоки формувалися за напрямками роботи: це можуть бути підозрювані, агенти радянських спецслужб, люди, яких підозрювали у тому, що вони активно долучалися до створення колгоспної системи, активні партфункціонери та інші. У цій картотеці сотні, а може, й тисячі фігурантів.
Блоків ми ще не відкривали. Але один із них був розсипаний. Тому ми уже зараз можемо побачити принцип укладання картотеки. Це окремі листочки, на яких вказана інформація про фігурантів. Насамперед – це прізвище, ім’я, рік народження, місце проживання, місце навчання. Іноді на таких картках трапляється дата, коли фігурант завербований органами НКВД, і навіть номер справи фігуранта в НКВД.
На звороті кожної картки вказано серію і групу. От, скажімо, є серія ЗКМ. Що вона означає, ми вже довідались. ЗКМ – збірка компрометуючих матеріалів, і ця окрема збірка також є у знайденому архіві. Окрім серії, на звороті кожної карточки вказано номер групи. Наприклад: група 2Д або ж К1. Що це за групи, ми ще не знаємо. Але з’ясуємо, коли вивчимо інструкції, які також збереглися в знайденому архіві.
Знаєте, думаю, що за допомогою картотеки, та й архіву загалом, можна буде спростувати або ж підтвердити не один міф, який народився про СБ ОУН.
Наприклад, той, що СБ знищувала й карала усіх без розбору. Ми ж не достатньо про це знаємо. Сподіваюсь, що знайдений архів, ота от капсула пам’яті, нам дозволить оцінити і збагнути те, що відбувалось і як відбувалось.
А загалом, якщо вже говоримо про Службу безпеки ОУН, то наскільки ефективно вона функціонувала?
Тим звичайним хлопцям-студентам, які у 40-му році створили СБ ОУН, слід віддати належне. Адже СБ, яка виникла в умовах підпілля і без ресурсів, довгий час «на рівних» вела боротьбу з двома надпотужними службами безпеки: нацистською та радянською. З НКВД та гестапо.
Окрім того, «есбісти» вибудували ефективну структуру. Розходилася ця мережа вертикально. Тобто від Центральної референтури, яку очолював генерал Микола Арсенич, і вниз по вертикалі. Крайовий провід мав свою референтуру. Далі йшли обласні, надрайонні, районні, окружні референтури. В селах як таких референтур не було, але були інформатори. Я б навіть сказав, що ціла мережа таких інформаторів. Вони спостерігали за усім, що відбувається в селі, і інформували референта про усе.
Кадри в СБ підбирались дуже ретельно. Найперше брали тих, хто умів добре володіти зброєю. А ще критеріями були вища освіта і відповідні психологічні здібності.
Чим займалися «есбісти»?
СБ мала багато обов’язків. Насамперед, в зону відповідальності СБ входило проведення різного типу операцій – конттрозвідувальних, з дезінформації, з відведення оперативних ударів від керівництва. А ще вони перевербовували подвійних агентів.
«Есбісти» також збирали інформацію, щоб у процесі роботи з’ясувати, хто був ворогом, хто співпрацює з НКВД, хто є невинною жертвою. Словом, проводили слідство, щоб після його завершення прийняти необхідні рішення. Тобто вирішити як покарати ту чи іншу людину. А покарання були різні: могли дати буків, когось могли арештувати, когось попередити. А когось і ліквідувати.
Окрім цього, поза увагою СБ не залишався банальний кримінал. Він нікуди не подівся у воєнний час, якщо існував і існує в мирний. Іноді трапляються протоколи допитів сільських злодіїв. Таких карали смертю.
Так що ще раз повторюся: СБ ОУН була надзвичайно серйозним противником для НКВД. І в архівах НКВД є документи, які це засвідчують це і з яких можна почерпнути інформацію не про одну успішну операцію СБ ОУН.
Наприклад…
Ну, наприклад, історія із Людмилою Фоєю. Дівчину органи НКВД завербували у Києві і відправили на Волинь, щоб налагодити контакт із підпільниками. Її завданням було навести чекістів на керівництво підпілля, аби ліквідувати його. Але ж вийшло по-іншому. Людмила Фоя була перевербована крайовим референтом СБ на Волині Миколою Козаком. Після чого вона фактично вела подвійну гру. І це вже була гра СБ проти НКВД. Як наслідок: підпілля ще довго діяло. У НКВД здогадалися, хто така була насправді Фоя, уже після її смерті. Дівчина на той час загинула в бою. І це був повний провал радянських спецслужб.
От ще один архівний випадок. Управління НКВД на Львівщині проводило операцію щодо виявлення місцяперебування керівництва ОУН, зокрема, Василя Кука. Для цього вони завербували захоплену у полон підпільницю. І вона, уже як агент НКВД, повернулася у підпілля. Проте зразу ж дівчина розповіла про всі обставини її захоплення і вербовки референту СБ, який розробив свою операцію. Чекістам два роки постачався компромат. І увесь цей час вони шукали Василя Кука там, де його узагалі не було. Тобто СБ відвело удар від одного із керівників підпілля. Це дуже вдала й водночас – маловідома операція, яка проводилась органами СБ.
Але про діяльність СБ ОУН говорять й інше: зокрема, «есбістів» звинувачують у тому, що вони знищували й карали не тільки зрадників і енкаведистів, а й часом невинних людей.
Так, були випадки, коли гинули невинні люди. Але треба розуміти, який небезпечний тоді був час: тоді було не до сентиментів. Йшлося про виживання і дієздатність цілої організації. Органи НКВД використовували провокативні методи у своїй роботі. Ну, наприклад, з метою компрометації того чи іншого підпільника та його родини «закидалась» дезінформація. Підпільник був арештований: адже був прямий доказ співпраці з ворогом. За таке виносили один вирок: смерть.
Але згодом «есбісти» зрозуміли цю систему і перед кожним вироком почали проводити слідство ретельніше. Зокрема, використовували факти з кількох джерел. Зважали на дані, які постачали інформатори. Тобто перевіряли, чи людина дійсно активно співпрацює з органами НКВД, чи до її хати дуже часто заходять оперативники, чому вони там бувають, чи, бува, не прийшли до коханки.
До речі, з точки зору «есбістів», коханки були чудовим джерелом інформації. І таких жінок також карали. Починали з розмови та попередження. Зазвичай, така жінка мала просто покинути село. Хтось покидав, хтось – ні. А деякі жінки відверто переходили на співпрацю з органами НКВД. І що тоді було робити? Розмова була короткою: ліквідація.
Чи СБ контролювала упівців: тобто чи траплялися випадки, що їх карали також?
Аякже: «есбісти» мали своїх агентів в повстанських лавах, які спостерігали за настоями та поведінкою упівців. Бувало, що й своїх карали: від рядових стрільців і до командирів. Мені відомий випадок, коли в одному селі через деякі обставини один із підпільників повів себе некоректно щодо населення. Селяни поскаржився «есбістам». Мовляв, ми ж вас підтримуємо, допомагаємо, а тут прийшли ваші і забрали у нас майно. Це була пряма компрометація підпілля в очах населення. Військово-польовий суд – трибунал – розстріл. Все.
Щодо командирів: СБ розслідувала їх діяльність, коли підрозділ втрачав боєздатність. Могли, наприклад, покарати командира, якщо його підрозділ розбігся у першому ж бою. Адже командира вишколювали, витрачали на нього багато сил і часу, обмежених і без того ресурсів. Військово-польовий суд – трибунал: а далі або виправдали, або ні.
Відомий також випадок децимації. У 1944 році на Стрийщині сформували сотню «Месники». Але бійці морально розклалися і грабували цивільне населення. Люди поскаржилися. До розслідування залучили СБ. І рішення було суворе: кожного десятого зі сотні розстріляли, решту – розформували і розіслати по-інших формуваннях. Так, це суворо. Але ж треба було робити все для того, аби втримати дисципліну та зберегти підтримку населення. Зрештою, щоб їх захистити.
До речі, ще один цікавий факт про діяльність СБ: були випадки, що ця служба іноді захищала своїх ворогів. В деяких селах Долинщини знаходились озброєні міліціонери. За логікою, вони б мали бути знищені, але ніхто їх не зачіпав.
Чому?
Бо вони були лояльні до населення і не прагнули вислужитися перед комуністичним режимом. Багато було таких міліціонерів, які вели аморальний спосіб життя. Вони пиячили, не виконували роботу. Таких дільничних СБ узагалі оберігала. Адже у випадку ліквідації на їх місце поставили б когось іншого. І не факт, що така людина не призвела до депортації населення в селі.
Це ж стосується лояльних комуністів і сільських голів, які вели таке життя.
Іноді з метою здобуття інформації СБ рекомендувала вступати в партію, щоб вникнути в органи. І контакти вони мали з членами винищувальних радянських батальйонів. Адже документи свідчать, що деякі такі батальйони були неактивними, майже не брали участі у каральних акціях.
Тобто ця служба мала найвищі повноваження. І це не був виключно карально-репресивний орган, міф про що створювала радянська пропаганда. Словом, не все так було однозначно. І знайдені документи дозволять нам довідатися про роботу СБ ОУН ще більше. От у цьому я переконаний…
Адріана Гринишин, «Вголос»
Підтримайте проект на Patreon