Головна мета Товариства пошуку жертв війни “Пам’ять” — розшукати та перепоховати жертв Першої та Другої світових воєн, українсько-польської війни 1918—1919 років та вояків УПА 1940—1950-х років на території Західної України. Товариство співпрацює з міжнародними організаціями, впорядковує меморіальні некрополі та шукає останки загиблих солдатів. Адже війна не закінчилась доти, доки не похований останній солдат.
Джерело: Локальна історія.
Керівник напряму реконструкції Української Повстанської Армії Володимир Гаврон розповів, як зберегти історичну достовірність, відтворюючи одяг, спорядження та побут повстанців, що найбільше надихає самих реконструкторів і як хобі стає способом життя
Усі фото: Юстина Вітик
Березовий хрест
У селі, звідки я родом, на цвинтарі є символічна могила воякам УПА та поховання 1945 року з березовими хрестами. Уявіть: на одному з них я побачив своє ім’я та прізвище. Ким був цей чоловік, чи він має стосунок до нашої родини та за яких обставин загинув? Про це дізнався з розповідей односельців. Як виявилося, двоюрідний брат моєї бабусі був чотовим у повстанській сотні на Золотій Поляні. Перебував у підпіллі до початку 1950-х років, писав родині зашифровані листи, але згодом зв’язок із ним обірвався. У родині та й у селі про повстанців особливо не розповідали. Проте мені захотілось дізнатись більше: зацікавився краєзнавством, познайомився із хлопцями з Товариства пошуку жертв війни “Пам’ять” і захопився реконструкцією.
Перші спроби відновити побут та однострої учасників Української повстанської армії були не зовсім вдалими: використовували макети зброї не того періоду, або ж носили одяг, не притаманний тому часові чи регіонові. Історична реконструкція вимагає точності у деталях, тож почали вивчати документи та фотографії з усіх можливих джерел, шукати записи та спогади вояків, спілкуватись із безпосередніми учасниками та очевидцями тих подій. Однострої відтворюємо з описів, що знаходимо в архівних документах, копіюємо збережені автентичні речі та звертаємо увагу на деталі спорядження, що помітні на світлинах. Нам доводиться багато працювати в архівах та переглядати величезну кількість фотографій, щоб зберегти історичну достовірність. Повстанці на світлинах дуже акуратні — чистенькі комірці, застебнутий на усі ґудзики однострій, впевнений погляд та горда постава. Якщо вояк УПА фотографується із відкритим обличчям, то це, зазвичай, означає, що його родину вже вивезли, що втрачати нічого й залишилось або перемогти, або загинути в бою за свої ідеї та прагнення. Одяг шиємо самі з натуральних матеріалів або ж залучаємо фахівців, які виготовляють репліки. Щодо зброї, то ми використовуємо макети масогабаритні, або зброю, яка відповідає періодам Першої і Другої світових воєн та стріляє холостими патронами. На усе маємо документи згідно з чинним законодавством.
“Зошит повстанця”
Розмови зі справжніми вояками надихають, а історії про прожите життя захоплюють. Ветерани УПА розповідають про факти та деталі, яких не знайдеш у книгах. Наприклад, про бій, який відбувся 27 листопада 1945 року біля Жидачева, у якому сотня “Середнього” із куреня “Летуна” “поклала” 275 енкаведистів і при цьому втратила лише одного воїна. У книзі “Українська Партизанка” Степана Фрасуляка (мав псевдо “Хмель”) є згадка про цю подію, однак через помилку в назві села історія залишалась не підтвердженою. Нам вдалось поспілкуватись із учасником бою, повстанцем Василем Ільківим, на псевдо “Козак”. У середині 1990-х Василь Ільків писав “Зошит повстанця”, у якому розповідав про своїх побратимів та подробиці боїв. Багато деталей описав про бій під Жидачевом, зокрема про перемовини із червоноармійцями, яких пригнали на допомогу військам НКВС. Ще Ільків розповів про кулеметника, який одиночними пострілами з ДП-27 поклав 17 червонопагонників, про місцевого станичного, який допоміг цілій сотні вийти з оточення без втрат: провів їх стежкою крізь болота та річку Дністер.
Під час святкування 75-ї річниці створення Української повстанської армії у Жидачеві ми з друзями відтворили бій. Глядачам зачитали оповідь Василя Ільківа. Шкодую, що він не дожив декілька місяців до цієї події: помер у 95 років, влітку 2017 року.
Маю надію, що спільними зусиллями реконструкторів та кінематографістів зможемо екранізувати забуту сторінку нашої історії. Хлопці з Товариства “Пам’ять” уже мають досвід участі у фільмі про повстанців, до того ж, товариство створило власні фільми: “Історія однієї криївки” та “Служба безпеки ОУН. Зачинені двері”. Ще до співпраці нас запросив режисер фільму “Червоний” Заза Буадзе. Під час зйомок ми були у власних одностроях та зі своєю зброєю.
Під час зйомки фільму “Червоний”
Спадкоємці ідей
Окрім усього, ми реконструюємо бої та проводимо заняття з військової тактики, навчаємо, як виживати в умовах максимально наближених до воєнних. Наприклад, протягом минулих років брали участь у масштабних тактиках-реконструкціях боїв Другої світової війни, до яких залучали понад 250 учасників. Наше Товариство споряджало загони з повстанців, які нібито намагалися пройти крізь фронт, “взяти” полонених та протриматись у зимовому лісі, залишившись непереможеними. Сподіваюсь, що наступними роками зможемо відтворити перехід повстанського підрозділу через Карпатські гори. Пройти восени партизанськими стежками, про які згадує у своїй книзі Степан Фрасуляк, взяти по мінімуму речей та відчути на собі бодай незначну частину труднощів, які довелось пережити воякам УПА. Без участі у військових тактиках та без знання історії рідного краю реконструктор залишається просто “масовкою”, яку одягають в однострій та кажуть, що робити.
У Товаристві є волонтери, учасники та ветерани АТО. Зброя та спорядження, яке учасники клубу можуть збирати протягом кількох років, слугують лише доповненням до створення образу повстанця — важливо знати історію та шанувати традиції. “Пам’ять” об’єднує людей різного статусу та віку. Коли ідуть на варту або разом чистять картоплю успішний бізнесмен та студент, то таке спілкування однозначно збагачує обидвох.
У світі не так багато людей, які фахово займаються такою ж реконструкцією. Приблизно 20 людей на Західній Україні, десять — у Києві та ще стільки ж — у Чикаго. Нас доволі мало, але ми намагаємося популяризувати нашу історію: навідуємося до школярів та студентів, розповідаючи про воїнів УПА, показуємо форму та спорядження людей, які воювали за Україну з Радянським Союзом, гітлерівською Німеччиною та іншими ворогами… Наша гордість та одне з найбільших досягнень — це фестиваль “Військових традицій і звитяг Руси—України”, під час якого відбувається Марш слави українських військових формувань різних періодів історії України. Уявіть, у День Покрови Пресвятої Богородиці поруч ідуть півтори тисячі сучасних військових, волонтерів та реконструкторів українських історичних формувань. Це свято шанували наші діди і, сподіваюсь, пам’ятатимуть онуки. 
Кожен із нас намагається зробити у своїй місцевості музеї, виставку зброї та спорядження, організувати невелику реконструкцію та розповісти про життя повстанців. Хлопці з Товариства їздять на відкриття повстанських могил, організовують почесну варту. Нещодавно їздили до Нижанкович — містечка, що розташоване буквально за кілометр від польського кордону. Нас запросив місцевий активіст, який протягом багатьох років збирав інформацію та шукав могили місцевих повстанців. До сторіччя ЗУНРу ми з реконструкторами їздили до Розвадова, де був Кіш Українських Січових Стрільців: показували спорядження, зброю та автомобіль тих часів. Ми зробили фотографію біля старого дуба, а згодом знайшли архівний кадр, на якому офіцери стрілецтва стоять біля того ж дерева. Такі речі мотивують, адже відчуваєш себе спадкоємцем ідей.
Під час відзначення пам’ятних дат, пов’язаних із УПА, часто звучать тужливі пісні. Однак після розмов із повстанцями у мене склалось інше враження про минуле. Хлопці та дівчата знали, на що йдуть, були молодими та сповненими надій. Багато жартували та сміялись, ставили вистави в аматорських театрах, на Різдвяні свята могли влаштовувати вертеп. Із розповідей очевидців складається інший образ учасника УПА, і нам доводиться боротися із стереотипом про гнітючість боротьби повстанців. Тож працюю із соцмережами й долучився до створення книги Олексія Данилишина “Повстанськими стежками Жидачівщини: бої, бункери, криївки…”, у якій зібрані спогади повстанців мого рідного краю. Одна з мрій — знайти архів УПА рідних теренів.
