За Австрії та за Польщі патріотизм львів’ян виражався більше на передмісті, як у самому місті. І коли Львів, як справжній імперіалістичний монстр, захоплював усе нові й нові терени, залучаючи їх у свої межі, то чимало дільниць боронилося. Бо колись навіть Левандівка мала такі ж самі умови самоврядування, що й Винники або Брюховичі. А тепер і їх проковтнув Великий Львів.
А був час, що личаківці дуже пишалися своєю дільницею, де мали оселі славні круп’ярі, піскарі та візники, замарстинівці – своєю, адже Замарстинів становив собою один великий город, де вирощували безліч усілякої ярини. І щоб личаківець віддав свою доньку за парубка з Байок чи Клепарова, то мусило би щось велике в лісі здохнути.
Личаківці були завше рухливі, працьовиті, придатні до будь-якого промислу і вірні своїм традиціям. Тамтешня молодь мала репутацію запальної і задерикуватої.
Один студент, який необачно відпровадив панянку на верхній Личаків у 1863 році, почув таку пересторогу:
– Другий раз, дурню, як ся ту припреш за дівчиною, то візьми з собов відерце на кров і мішок на кості.
Не любили там паничів з міста.
Але замарстинівці теж не пасли задніх. Був випадок, коли один поважний замарстинівець вирішив видати доньку за «пана з міста», тобто з центральної частини Львова. Тоді мешканці Замарстинова вирядили до нього цілу депутацію з проханням, «жиби нашої панянки не видавав за чужого».
Колишній львів’янин Юзеф Віттлін згадував: «Так, так, вітали мене на Личакові личаківці, бо був я дитиною з Личакова. У всіх моїх поверненнях на личаківську бруківку було щось від повернення блудного сина. Ці люди, мабуть, жаліли мене, що маючи можливість спокійно вчитися у Львові, який пропах одним великим “садом здоров’я”, я волів піти в якийсь підозрілий театр у Лодзі. Можливо, вони також мали жаль до мене, що замість того, щоб ощасливити котрусь із дорідних, – о, та ще й яких дорідних – личаківських панночок, я одружився з лодзянкою».
Клепарівці, як і замарстинівці, мали не тільки городи, де вирощували ярину, але й тримали різну худобу. Тут паслися корови, кувікали свині, по вулиці вільно гуляли кури й куси. Великим досягненням клепарівців була клепарівська череха – унікальний гібрид вишні й черешні. А ще клепарівці вирощували квіти. Не було там жодного будиночка, який би не тонув у хащах бузку і жасмину, а в городах квіти буяли від весни до пізньої осені.
Альфред Ян у книзі «З Клепарова в світ» підкреслював самостійність передміщан: «З деяким сентиментом описуючи мешканців передмістя, так добре знайомого мені з дитинства та юності, я бачу в ньому надзвичайно позитивні соціологічні риси. Величезна працьовитість і турбота про власний матеріальний добробут: майстерня, город, поле. Усвідомлення певної відокремленості між містом, надзвичайно різноманітним і складним утворенням, і селом, яке не матеріально, а культурно стояло нижче передмістя».
Мешканці передмістя почувалися однією громадою, ба навіть родичалися лише в своєму колі. Разом з тим львівські передмістя мали славу осередку суспільного маргінесу, розплідника злочинності. Особливо погану репутацію під цим оглядом мали Клепарів і Замарстинів. Обидва передмістя були оспівані в численних піснях і баладах, широко відомих не лише у Львові, а й у всій Польщі. Саме в тих піснях виражений був найтиповіший львівський балак, прославлялася атмосфера корчемної безтурботності, культ хороброго героя – веселого львівського батяра, який кожного «валив по морді», бо там «на Кліпарові такий звичай мають». Цікаво, що ці пісні про «Кліпарів» були найменш відомі в самому Клепарові. Їх співали у львівських кнайпах, особливо студенти, але значно рідше молодь самої дільниці.
Тобто так звані батярські пісні переважно творилися літераторами. А клепарівський батяр, як стверджував Альфред Ян, «не займався плеканням регіональної культури. Його мова була геть нецензурною. Замість того, щоб втішатися піснями зі специфічною говіркою, він частіше займався крадіжками, брав участь у бійках, які не обмежувалися “валінням в морду”, а в яких неодмінним інструментом був ніж. Тут часто відбувалися криваві розправи, свідком яких я був не раз у дитинстві. Народившись у Клепарові, я там виріс і ніколи не навчився пісеньок про Клепарів, бо їх там не співали. Мені було особливо соромно перед моїми університетськими колегами, які походили з інтеліґентських родин і чудово знали цю буйну народну творчість».
На Клепарові й Замарстинові жили цілі родини, відомі зі своєї кримінальної діяльності – з крадіжок і проституції. Ці родини гніздилися в зачучверілих халупах, зазвичай на межі передмістя та міста. Всі їх знали, і вони усіх знали, але не належали до згуртованої громади передмістя, не входили з нею в тісніші контакти. А однак їхні члени відчували певний зв’язок з місцевою громадою.
Альфред Ян згадує, як у дитинстві повертався додому пізно ввечері в цілковитій темряві, бо не було тоді на Клепарові жодного освітлення, і хтось накинувся на нього, намагаючись вирвати йому з рук течку. Але коли його розпізнали зблизька, впала коротка команда: «Залиш його, то свій». А потім між собою банда обмінялася коментарями: «Ну, хіба не знаєш, хто? То син пана Фридриха».
Плекали свій місцевий патріотизм і околиці Великого Львова, оточені вінком із понад 20 сіл, багато з яких такі ж старі, як і саме місто. Час уже давно перемолов усі їхні звичаї і традиції, вирівнявши їх і звівши до одноманітності. Та, зрештою, там і люди помінялися.
А колись… Колись мали свій особливий гонор Брюховичі й Білогорща. Та й жили там люди гонорові. Тамтешні батьки новонароджених ніколи не мали проблем із частуванням гостей, які були присутні під час хрещення, бо таке свято відбувалося з «приносами» – куми та друзі приносили в подарунок новонародженому, окрім полотна на крижмо, горілку, цукор, булки, тістечка, а також готівку в твердій монеті. А от саме прийняття відбувалася не в день хрестин, а тільки в першу неділю після хрещення.
І дуже мудро, бо в будні забава – не забава. У Зубрі та Сихові хрестили зазвичай увечері. А святкували теж у першу неділю.
А які весілля справляли мешканці Брюховичів! Гуляли спершу в хаті молодої не менше двох днів і в пана молодого день. Та цього, видно, було мало, бо ще давали жару у свахи та в дружок по пів дня. І то жодного разу не в корчмі. Можна лише уявити, з яким смутком дивилися на цей трефний звичай корчмарі.
Ще до початку ХХ сторіччя побутував у Брюховичах невідомий у сусідніх околицях обряд «покладин», коли після шлюбу та вечері нареченого і наречену відводили під урочисту музику в окрему кімнату і замикали там на ніч, а гості далі собі розважалися.
У Білогорщі весілля починалося ранковим частуванням у корчмі, а вечірня забава відбувалася в хаті молодої і завершувалося «чипчинами» – себто вдягали на молоду хустку, а давніше й чепець. Наступного дня молода йшла зі своєю свахою, яка порядкувала на весіллі, до церкви, де священник уділяв їй «вивід».
А от зубряни починали весілля у вівторок, а закінчували в четвер. Особливо вражала весільна процесія (провід) у Зубрі, яка складалася з двох сватів (старостів) для кожного з молодих, зі щонайменше чотирьох свах (старостин) і стількох дружок, скільки вдалося запросити.
Але далі відбувалося щось доволі незвичне. Весільних гостей нареченого приймали його батьки у своїй хаті, а гостей молодої – її батьки в себе. А з іншого боку, це виключало будь-які конфлікти на тему, хто скільки дав і хто що до столу приніс. Бо ж знаємо не раз такі трафунки, коли гості молодого лупцювалися з гостями молодої. Танці і забави відбувалися в обох хатах водночас, а молоді перебували раз в одній, а раз в другій хаті.
У середу наречена з усією процесією йшла до церкви на вивід, а сваха, що її супроводжувала, несла в кошику горілку, вино й булки – і кожного, кого спіткала на дорозі, без огляду на вік і стать, зобов’язана була почастувати.
Треба то собі запам’ятати і якоїсь середи у весільну пору піти до Зубри. Ану ж цей звичай ще жевріє!
Коли наречена в Брюховичах і Зубрі ходила запрошувати гостей і просила благословення, їй обов’язково дарувала гроші. Це називалося дати «на горщики». І зазвичай набиралася доволі поважна сума на господарські витрати. Також усі гості, які мали намір бути на весіллі, платили певну кількість грошей господареві. Обов’язково запрошували на весілля місцевого пробоща, вчителя та інших поважних осіб. Для такої забави господарі купували столітрову бочку пива, а для найдостойніших – навіть кілька пляшок вина.
А от у Чишках в день шлюбу правили ще й жалобну службу Божу з катафалком, накритим чорною капою. Спочатку молилися за померлих з родини молодого, а потім за померлих з родини молодої. Причина такого старовинного звичаю полягала в тому, щоб і померлі родичі могли разом із живими потішитися.
Ех… ледве чи бодай щось із тих звичаїв вижило до наших днів.
17.08.2022
Джерело: Збруч.
