«Не чіпайте Ґорбі. Він добрий геній цього світу, він врятував його від ядерної катастрофи, від глобальної ескалації насильства, від вічного протистояння Схід-Захід. Він же подарував вам свободу. Може, з часом ви це зрозумієте, вам буде соромно, що ви так зацькували велику людину. Велике вдається розгледіти лише з відстані», – отакий монолог обурення мені довелося прослухати влітку 1990 року від одного німецького журналіста, з яким познайомився у Львові на каві.
Чи мав німець рацію? Певною мірою так. Бо горбачовська перебудова була дійсно великою справою.
Пригадаймо, як все починалося. У березні 1985 року після смерті передостаннього генсека Костянтина Черненка політбюро ЦК КПРС (такий собі нетаємний орден найвищих політичних керівників країни) обрав на посаду генерального секретаря ЦК КПРС (реально першої особи в радянській державі) Михайла Горбачова. Обрання стало досить несподіваним для переважної більшості громадян СРСР, адже досі ця посада асоціювалася в нас з немічними старцями, які перед тим мали пройти тривалий період партійної ініціації. Горбачову ж на той момент було лише 54 роки – фактично дитячий вік для радянського політика.
А вже через місяць відбувся легендарний Квітневий пленум ЦК КПРС, на якому Горбачов і проголосив свою перебудову, розповів про плани масштабних перетворень, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку держави.
Переважна більшість радянських громадян сприйняли це без особливого ентузіазму. Подумаєш – перебудова, вже були й відбудова, й підняття цілини, п’ятирічки ефективності і якості, продовольча програма. Усі ці гучні слова зазвичай не свідчили про якусь радикальну зміну курсу, а радше сигналізували про чергову проблему, погіршення соціальної ситуації. Ну нічого, думали ми, ще й не таке переживали. А тут – бац – боротьба з алкоголізмом, обмеження продажу спиртних напоїв. Ну от, чого ще чекати від недолугого радянського керівництва.
Особисто я вперше пригальмував свій скептицизм і почав замислюватися над тим, що перебудова – це таки щось реальне, дієве та ще й корисне, коли навесні 1986 року з «брехунця» (так ми називали радянську радіоточку, у кожному радянському помешканні була окрема розетка для державного радіо) на кухні залунав гард-рок. Спершу подумав, що причулося, адже на рок було жорстке табу в радянському музичному просторі. Може, це від сусіда через тонку стінку у хрущовці пробивається мила серцю музика з магнітофона? Але ні, це таки реальна радіотрансляція. Програму про музику модерував один з метрів радянської естради, латвійський композитор Раймунд Паулюс. Саме він запустив рокову композицію. Не можу стверджувати на сто відсотків, але, здається, це був «Дим над водою» легендарної Deep Purple.
Далі – більше. На екрани країни вийшов фільм «Покаяння» режисера Тенгіза Абуладзе. Стрічка про кривавий сталінізм, про практики терору і примусу, застосовувані радянською владою. Шок! Далі до прокату повернули заборонені свого часу радянські стрічки, дозволили демонструвати зарубіжні стрічки, про які ми тоді лише чули і неймовірно мріяли побачити їх. «Хрещеним батьком» починаючи й «Рембом» закінчуючи.
На телебачення повернувся «КВН». Здавалося б, що тут такого сенсаційного. Але на той момент це був просто розгул демократії та вільнодумства. З’явилися нові телепроєкти: молодіжна програма «Взгляд», «До и после полуночи» Володимира Молчанова, «Намедни» з Леонідом Парфьоновим. Навіть центральна інформаційна програма «Время» почала змінюватися, перестала бути штивно-офіційною, там з’явилися й критичні матеріали на злобу доби, Захід у новинах уже не зображався лихим та кровожерливим.
Журнали почали друкувати такі матеріали, що у звиклих до радянської псевдопреси читачів очі лізли на лоба. Знаменитий «Огонёк» за редакторства Віталія Коротича, почавши від викриття сталінізму, поступово переходив до критики недолугостей радянської системи загалом. Українські журнали «Україна», «Прапор» (майбутній «Березіль»), «Жовтень» (майбутній «Дзвін»), «Київ», «Дніпро» поруч з питаннями демократизації суспільства почали висловлювати сміливі думки про необхідність повторної українізації (на кшталт харківського періоду УРСР).
Наступним великим кроком демократизації стало те, що дисидентів почали звільняти з в’язниць. Додому повернулися Михайло і Богдан Горині, В’ячеслав Чорновіл, подружжя Калинців, Іван Кандиба, Юрій Шухевич та ін. Почали створюватися незалежні громадські організації, дискусійні клуби, неформальні мистецькі об’єднання.
Моє покоління, яке пережило брежнєвщину й андроповщину з їхніми хай і не сталінськими, але все ж каральними методами поводження з активними людьми, усі ці події неймовірно надихали. Це була якась цілком нова реальність, ніби випустили з в’язниці після тривалого терміну.
Батько зізнався, що приблизно такі ж почуття він і його ровесники пережили наприкінці 1950-х років. «Відлига» Микити Хрущова, звісно, навіть і близько не нагадувала горбачовської перебудови, але на тлі щойно пережитої кривавої сталінщини їм нова епоха теж здавалася розгулом демократії. З таборів поверталися політичні в’язні, розпочалися реабілітаційні процеси, а на ХХ з’їзді КПРС було засуджено культ особи Сталіна.
Перебудова внесла свої відчутні зміни і в економічне життя країни. Так, декларовані Михайлом Горбачовим госпрозрахунок, самоокупність виявилися лайна варті. Але от ініційований ним кооперативний рух дав неймовірний поштовх для формування господарської ініціативи. Після ухвалення закону «Про індивідуальну трудову діяльність» тисячі, навіть сотні тисяч ініціативних громадян, які раніше мусили заробляти додаткові гроші підпільно, змогли легалізувати свою діяльність. Наведу власний приклад, який, мені здається, є доволі показовим. Навчаючись у Львівському політехнічному інституті я вступив до тамтешнього студентського кооперативу. Стало в пригоді те, що з дитинства займався фотографією, кооперативний рух дозволив мені капіталізувати здобуті навички обходження з плівкою, збільшувачем, проявником і фіксажем. Причому надзвичайно успішно. У свої 19-20 років я зміг заробляти фотосправою у вільний від студій час приблизно 500 карбованців на місяць. Це просто неймовірні гроші, враховуючи, що зарплата рядового інженера (яким я згодом мав стати) була 120 карбованців.
А ще з перебудовою до СРСР почали масово приїжджати іноземці. Причому не лише до столиць. За ними вже не було такого жорсткого нагляду з боку КДБ, їм дозволяли відносно вільно подорожувати країною. З’явилися знамениті телемости, де звичайні радянські люди (спершу лише ті, що пройшли певний фільтр спецслужб) могли побалакати в прямому етері з такими ж громадянами зі Сполучених Штатів, запитати в них, наприклад: «Чому ж у вас негрів лінчують?».
Водночас значно активізувалися міжнародні розмови й на найвищому рівні. Горбачов, тодішній президент США Рональд Рейґан, канцлер Німеччини Гельмут Коль, прем’єрка Великої Британії Марґарет Тетчер, президент Франції Франсуа Міттеран домовлялися про обмеження ядерних озброєнь, скорочення ракет, скерованих один на одного, про об’єднання Німеччини, про невтручання у справи країн Центральної і Східної Європи тощо.
Тому ті, хто нині стверджує, що Михайло Горбачов не зробив нічого позитивного, або невіглас, або кривить душею. На перших львівських мітингах 1988–1989 років оратори славили Горбачова, його перебудову, демократизацію, гласність. Пригадую, навіть тодішні анекдоти зображали радянського очільника радше в позитивному світлі. Але до певного часу.
Коли відбувалася згадана на початку тексту розмова з німецьким журналістом, «медовий місяць» Горбачова вже минув. У 1990 році Михайло Горбачов – перший і останній президент Радянського Союзу – уже перестав (принаймні для мого покоління) бути «іконою політичного стилю». Його сакральність як державника якщо й не зникла остаточно, то добряче змарніла. Він ще боровся за своє політичне майбутнє, намагався довести обґрунтованість свого лідерства, утім було зрозуміло: його колись сліпуче блискуча зірка невблаганно заходить за обрій.
Тоді ще не сталися криваві події у Вільнюсі, які остаточно підточили рейтинг Горбачова як миротворця. Але вже світ дізнався про масакру у Тбілісі 9 квітня 1989 року, про «Чорний січень» у Баку 1990 року, про цілковиту безпорадність Горбачова у вирішенні міжнаціональних суперечок на теренах СРСР.
А нас, українців, уже не влаштовувала дозована демократизація. Ми прагнули жити у вільній незалежній країні. Вже відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради України, депутати схвалили Декларацію про державний суверенітет України. Горбачов же, який прагнув у будь-що зберегти союз, перетворився з кумира на тирана. Але мавр зробив уже свою справу, тож міг йти геть. Що Михайло Сергійович і зробив. Пішов тихо й мирно, хоч міг би закрутити гайки, активізувати каральні органи, навіть армію, влаштувати на одній шостій суходолу криваву лазню. Але не вчинив цього, за що йому наша дяка.
Автор: Любко Петренко.
Джерело: ZAXID.NET.
