Львів — місто загадок і несподіванок. «А що, у вас є мечеть?» — періодично запитують здивовані туристи. Ні, це не мечеть, а єврейський шпиталь, у химерному східному мавританському стилі, збудований на місці одного з найстаріших кіркутів Східної Європи оригінальним архітектором на кошти дуже неординарного мецената і названий на його честь, пише сайт ilvivyanyn.com.
Найстаріший кіркут Східної Європи
Перші згадки про єврейський цвинтар, або кіркут, у Львові на Краківському передмісті сягають ще 27 травня 1414 року. Його історію вивчав відомий історик Маєр Балабан, а видавець Еміль Зільберштейн виявив, що найдавніший надгробок датувався 1378 чи навіть 1348 роком! Отже, наш цвинтар був давнішим, ніж єврейські кладовища в Кракові, Празі та інших містах Європи. Він діяв майже 5 століть, поки після масштабної епідемії холери австрійська влада 1855 року не закрила його і не створила новий на Пилихівських пагорбах.
На околиці цвинтаря з боку вулиці Шпитальної 1804 року на кошти Іцхака Варрінґера збудували шпиталь, який до того два століття поневірявся різними будівлями єврейського кварталу. Він і дав назву вулиці, що збереглася дотепер.
Вздовж сусідньої вулиці, названої на честь відомого лікаря Якова Раппопорта, упродовж ХІХ століття будуються Староцвинтарна синагога та лікарняні корпуси. 1880 року за проєктом Якуба Строха звели будинок для людей похилого віку «Дім старців», який неодноразово перебудовувався. Тим часом старий шпиталь зростав повільно і на 1902 рік міг прийняти одночасно 82 хворих. Він був, м’яко кажучи, не дуже приємним: з вікон пацієнти спостерігали, як на цвинтарі ховають померлих, а історик Маєр Балабан також згадує про зграї пацюків, які іноді спотворювали тіла померлих. Тож більшу частину старого шпиталю знесли 1898 року, залишили тільки крило, призначене для невиліковно хворих. На його місці за проєктом архітектора Антонія Фляйшля звели «Будинок інвалідів»
Творець гуцульської сецесії
Постало питання будівництва нового, великого і сучасного лікарняного корпусу. За його створення узявся дуже цікавий архітектор Казимир (Казімєж) Мокловський, що прославився як творець стилю еклектики. Він був гуцулом з Косова, сином міського секретаря, вчився в Івано-Франківську і вступив до Львівської політехніки, але змушений був перервати навчання через тиск галицького губернатора Бадені та свої соціалістичні погляди. Казимир продовжив навчання в Німеччині, там же почав працювати, потім був архітектором у Швейцарії, Німеччині, Росії, а 1897 року остаточно осів у Львові, незвичайного архітектора взяв до себе Іван Левинський.
Його роботи дуже неординарні, адже Мокловський намагався пов’язати сецесію з народними мотивами, зокрема гуцульськими, що залишилися в його дитячих спогадах. От і вийшли такі цікаві будівлі, як будинок з червоної цегли по вулиці Пекарській, 38, оригінальний стадіон і критий манеж на Черемшини в стилі «гуцульської сецесії», меблі в «закопанському стилі». А ще в Казимира був цікавий проєкт перебудови Порохової вежі під міський архів, який так і не реалізували. Він перебудовував замок в Червоногороді коло Джуринського водоспаду для княгині Любомирської, створив будівлі санаторію відомого лікаря Аполінарія Тарнавського в Косові, написав багато статей, друкованих праць з архітектури, а 1903 року видав книгу «Народне мистецтво в Польщі».
Ось такий неординарний архітектор проєктував будівлю лікарні, тож не дивно, що вона вийшла такою незвичайною. Своєю архітектурою та декором шпиталь нагадує Велику синагогу в Будапешті, найбільшу в Європі. А ще був надзвичайно цікавий меценат, на чиї кошти будувався шпиталь — банкір Мауріцій Лазарус, відомий благодійник, єврей, якого поважали всі найвищі чини Австро-Угорщини.
Від капелюшника до банкіра
Мауріцій Лазарус (також Мавріцій, Моріс) народився 22 жовтня 1832 року у Львові. В дитинстві у хлопця з’явилися здібності до малювання, тому після єврейської школи він поїхав до Відня вивчати живопис. Однак був 1848 рік, Європа була охоплена полум’ям революції «Весна народів», у якій йому теж довелося взяти участь. Після революції у Відні були закриті всі університети, крім ремісничої школи, і 17-річний Моріс вирішив, що не буде гаяти часу, піде в ремісничу школу, а потім повернеться до малювання. Але не повернувся, оскільки виявилося, що в нього є великий талант до торгівлі. Та й не дивно, адже і батько, і дід Мауріція займалися продажем вина. Свій шлях у комерційний світ Львова він розпочав у звичайній крамниці капелюшків в пасажі Андріоллі, а наприкінці шляху Лазарус став багатим і всевладним директором Галицького іпотечного банку, членом наглядових рад та чи не всіх великих фінансових установ Львова.
Камергер при дворі цісаря Франца-Йосифа згадував:
«Це була дивовижна особистість. З-під густих брів дивився грізний погляд, який дивно пом’якшився, коли наші дами звернулися до нього у благодійних справах. Він заробив і залишив великі статки завдяки передбачливості, і, що було рідкісним явищем у таких випадках, я ніколи не чув, щоб його в чомусь звинувачували».
Мауріцій Лазарус не лише упродовж 40 років був директором Галицького іпотечного банку, який фактично не мав конкурентів. Він був також членом Асоціації прогресивних євреїв. У 1873 році став членом першого в історії єврейського виборчого комітету в Польщі, 1876 року був обраний депутатом Галицького національного парламенту, представляючи Львівське віче. Він брав участь у створенні синагоги Темпль, в організації Крайової виставки 1894 року, навіть мав у Стрийському парку свій павільйон. Належав він і до Товариства приятелів красних мистецтв у Львові.
Мауріцій Лазарус одружився з леді Розою (Ружею) з дому Йоллес із Лейпцига, коли йому було 24, а їй 18 років. У сім’ї Лазарусів було семеро дітей, але один з них помер немовлям, а другий — у юному віці. Батько гарував на роботі, створював сімейний бізнес, щоб було що передати дітям… Але раптом виявилося, як це часто буває в житті, що дітям його спадок і не потрібний!
Першою відмовилася від свого спадку донька Герміна, щоб вийти заміж за соціаліста Германа Діаманда, що страшенно розлютило батька. Але це був лише початок. Елеонора воліла вчитися в Сорбонні на мікробіолога, а потім вийшла заміж за брата швагра, Фридерика була вчителькою за покликанням і працювала в Польщі, у львівській гімназії імені Міцкевича, написала 20 книжок для дітей, у 1970-х роках її методи публікувала навіть Нью-йоркська щоденна газета. Гуго став лікарем і рятував людей під час Першої світової війни…
Єдиним, хто хоч трохи відповідав сподіванням батька, був старший син Юзеф. Він хотів вести власний бізнес, але аж ніяк не в банківській сфері. Юзефа цікавило кораблебудування, тож Мауріцій допоміг йому заснувати верф у місті Фіуме (Рієка в сучасній Хорватії), також коштами допоміг батько дружини Йосифа з Румунії. За сімейними спогадами, коли будувалася верф у Гдині, йому запропонували перенести компанію до Польщі, але він був уже застарий для таких кардинальних змін, і не погодився.
Найкраща лічниця Львова
Мауріцій був розчарований. Оскільки ніхто з його п’ятьох дітей не був зацікавлений в продовженні сімейного бізнесу, йому довелося вирішувати, що робити зі своїм величезним статком. І тоді Лазарус вирішив вкласти кошти в єврейську лікарню у своєму рідному Львові. Тим більше, що він уже був у правлінні єврейської лікарні.
Скромний і великодушний Мауріцій Лазарус постійно займався благодійністю, допомагав у різних проєктах. Коли у Варшаві бракувало коштів на пам’ятник Тадеушу Костюшку, він допоміг значною сумою. От і тут 1898 року Лазарус викликався побудувати нову лікарню на 100 ліжок, вклавши в неї 150 тисяч злотих, але поставив умову, щоб заклад отримав назву «Ізраелітський шпиталь Львівської єврейської громади фундації Мауріція Лазаруса» і щоб єврейська громада безоплатно передала земельну ділянку для будівництва. Він особисто об’їздив європейські шпиталі і привніс до свого все найсучасніше і найпрогресивніше.
Споруда лікарні була зведена в 1898—1901 роках фірмою Івана Левинського. Але урочисте відкриття шпиталю в присутності губернатора, президента міста, рабина та інших високих чинів відбулося лише в червні 1903 року. У вестибюлі шанобливо встановили погруддя Мауріція Лазаруса роботи славетного скульптора Антонія Попеля. Інтер’єр лікарні був розписаний відомими художниками братами Айзігом та Моше Флеками.
Будівля ділилася на чоловічу та жіночу частини, у ній провели центральне водяне опалення та газове освітлення і встановили дві витяжки для вентиляції. Новий шпиталь мав 48 палат, які були розраховані на двох, трьох і більше пацієнтів, найбільше до десяти, в кожній палаті був мармуровий умивальник з холодною та гарячою водою, палати обладнані новітніми хірургічними інструментами. Крім того, були також окремі палати для тих, хто міг заплатити за лікування, чудово обладнана операційна, дві ванні кімнати на кожному поверсі. Обладнали також і капличку. На подвір’ї у флігелях були шпитальна кухня, пральня з системою дезінфекції, морг, їдальня. 1902 року територію шпиталю обгородили ажурним триметровим парканом з червоної цегли, збудованим за проєктом архітектора Владислава Годовського. «Абсолютною новинкою» і цікавинкою лікарні стали висячі сади для прогулянок пацієнтів, що викликали алюзію на Вавилонські сади — одне з чудес світу.
А ззовні будівлі досі вражають оригінальні мавританські елементи: невеликі ажурні аттики, віконні та дверні рами, горизонтальні смуги з жовтої та червоної цегли. Своєю архітектурою та декором лікарня дещо нагадує синагоги в Чернівцях та Будапешті. Плоский дах був пристосований для прийняття сонячних ванн. Але найбільше вражав і досі вражає купол, вкритий поліхромною триколірною дахівкою, що робить шпиталь схожим на мечеть.
Дирекція шпиталю була надзвичайно впливовою в структурі єврейської громади. У лікарні працювали найкращі лікарі Львова і не лише, відомі медичні світила: фізіолог Адольф Бек, невролог Луція Фрей, яка до війни була заступником головного лікаря, та інші.
Важливо, що статут шпиталю передбачав: бідні львів’яни, незалежно від віросповідання, мали змогу лікуватися безоплатно, тому це був дуже популярний заклад. Приїжджі з провінції платили дві, чотири або вісім крон на день — залежно від класу обслуговування. 1907 року у шпиталі пройшли лікування 655 чоловіків і 489 жінок, амбулаторну допомогу отримали 2500 католиків (імовірно, включно з греко-католиками) та 10 тисяч євреїв.
Шпиталь, який фундували три подружжя
Лікарня була дуже прогресивною і сучасною, дружина Лазаруса Роза-Марія обладнала лікарняні палати останніми європейськими зразками того часу за власний кошт. Розчаровані вибором своїх дітей, вони з чоловіком загалом вклали у шпиталь нечувану суму: 660 тисяч крон, що еквівалентно теперішнім 36 мільйонам фунтів стерлінгів! Після смерті Мауріція Лазаруса 30 квітня 1912 року, хоч напис на фасаді його лікарні і стерся, Львів ще досі пам’ятає цього неординарного чоловіка, філантропа, мецената і політика.
Але він і його дружина були не єдиним подружжям, що вклало кошти в лікарню, яка будувалася як єврейська, а стала здебільшого християнською. 1912 року біля західного боку головного корпусу за кошти подружжя Софії та Якуба Вайнбергів звели двоповерхову амбулаторію, з’єднану з головним корпусом критим переходом, за проєктом Романа Фелінського, що працював у архітектурному бюро Міхала Уляма. До речі, Фелінський був зятем Уляма, донька якого заради нього прийняла католицизм, а сам Улям був зятем головного рабина Львова. Нове крило було дещо меншим, з червоної нетинькованої цегли, що абсолютно узгоджується за архітектурою з мавританськими мотивами головного корпусу. На фасаді досі збереглися зірки Давида. За радянської влади їх намагалися виколупати, але зірки виявилися вмуровані таким хитрим способом, чергуванням кольорової цегли, що для цього довелось би розбирати всю будівлю. Зірки також є і на дверних чавунних ґратах.
На початку 1930-х років відкрилася поліклініка для матері та дитини, збудована за кошти ще одного подружжя — рабина Якова та Сари Оренштейн.
У радянські часи будівлю лікарні Бет Хулім перетворили на пологовий будинок, який тут є і зараз. У середині 60-х років було розібрано двоповерховий корпус поліклініки матері та дитини. На сходовій клітці головного корпусу дивом збереглося погруддя Мауріція Лазаруса, за розповідями працівників лікарні, за радянських часів погруддя було врятоване від знищення кимось із лікарів, який стверджував, що це скульптурне зображення російського хірурга Миколи Пирогова. Втім, воно дійсно більше скидається на радянське погруддя Пирогова.
Будівлі єврейського шпиталю після численних перебудов і війни здебільшого збереглися, на відміну від найдавнішого в Східній Європі єврейського цвинтаря, який зруйнували спочатку нацисти, а потім комуністи. В радянські часи кіркут зрівняли з землею і перенесли сюди давній Краківський базар. Частинку прадавнього цвинтаря можна побачити в подвір’ї лікарні, хоча й невідомо, чи кавалки надгробків, розкидані там, дійсно походять з цього кладовища. Їх забрали у якогось пана, який збирався вимостити ними доріжку… Тепер на місці давнього цвинтаря народжуються діти, смерть сусідує з життям, як і завжди, а червоні цегляні стіни і барвистий купол вводять в оману туристів та бережуть пам’ять про своїх надзвичайних творців.
Підтримайте проект на Patreon
