Львів оговтується від ракетного обстрілу 13 днів тому. Тоді внаслідок ракетної атаки загинуло 10 львів’ян, а майже пів сотні людей були змушені виселитися з аварійного житла.
“Еспресо.Захід” побував на місці події й запитав у постраждалих, що вдалось за цей час зробити, і хто їм у цьому допомагає.
Мешканці Стрийської сумними очима заглядають крізь затягнуті клейонкою вікна. У дворі безперервний стукіт молотків, звук бензопили та метушня жителів. Хтось виносить вцілілі речі, хтось поспішає зробити мінімальний ремонт, а дехто взагалі воліє ні з ким не спілкуватись і не згадувати ту трагічну ніч.
Центр надання адміністративних послуг у дворі між пошкодженими будинками працює щодня. Сюди приходять оновити дані, взяти довідки, заповнити заявки на допомогу чи просто поговорити з сусідами. Крім того, працюють представники благодійних міжнародних фондів, які поки що чи не єдині надали грошову допомогу львів’янам.
“Допомагають нам поки що лише міжнародні фонди. Як показує практика, світ нас підтримує більше, аніж місцева влада. Я усе розумію, що мусить бути економія, місто мусить економити, але вважаю, що по нашому 58-му будинку вони мали прийняти адекватні рішення, а не обмотати арматурою аварійний будинок. В нас три опорні стіни тріснули, але у квартирах дозволили жити. Боюсь тут ночувати, дитину ще не привозила після цього страшного обстрілу”, – каже пані Саша.
Через те, що їхній будинок не визнали аварійним, альтернативного житла не запропонували. Синові пані Саші 12 років, обстріл пережив з величезними хвилюваннями. 
“Він ще з травня мав заплановану поїздку у табір з водного поло. Лише на третій день йому там стало комфортно. А ці три дні не тішило нічого: ані море, яке так сильно любить, ані сонце, ні друзі. Він дуже перенервував”, – додає жінка.
Попри трагічність події, люди продовжують жити й облаштовувати побут. У дворі висить випрана білизна, а на фоні гори будівельного сміття на гойдалці гойдається хлопчик. Це вихованець мешканки пані Наталії, чия родина і житло також постраждали від атаки росіян. До свого помешкання вона піднімається лише пообідати.
“В нашій квартирі також є тріщини. Дещо своїм коштом відновлюємо, може, чимось нам допоможуть. Переживаємо за вікна. Наразі ми від міста не отримали нічого, лише допомогу від міжнародних благодійних фондів”, – каже жінка.
Коли прилетіла ракета, вона не бігла до укриття, а шукала свого пухнастого улюбленця. 
“Я сказала, щоби дочка та онук бігли в укриття, чоловік мені кричав бігти в укриття, а я не могла, адже шукала нашу кицьку (до речі, тепер вона навіть під час грози сама лізе в переноску, щоб йти до укриття).
Після другого вибуху усе скло полетіло на мене. Добре, що була під диваном. Чоловіка трошки контузило, ще досі голова болить. Хвилююсь за онука. Йому 15 років. Коли вибігав до укриття з будинку, разом зі своєю однокласницею, то дітей відкинуло вибуховою хвилею і він отримав контузію. Зверталися до психологів і медиків. Упродовж перших трьох днів з ним було складно – не хотів ні спілкуватись, ні їсти. Ми вже все найсмачніше і найулюбленіше його готували. Ночував трошки у своїх друзів, то там їм було веселіше разом”, – ділиться переживаннями пані Наталя. 
“Коли трошки вщухла негода, кицька вийшла і просилась у переноску через вибухи. А ця гроза (17 липня.– Авт.), через забиті клейонкою вікна, виглядала ще моторошніше. Ми ще довго будемо оговтуватись і переживати”.
Пригадуючи про свого пухнастика жінка згадала, як на руїнах знайшли сусідського кота Черчилля. Пригорнувшись до своєї господарки, яка в трагедії втратила маму, у котика виступили сльози.
“Господарка спершу його не впізнала. Взяла його на руки: вона плаче, у нього також слізки повиходили, то так було зворушливо”, – додає вона.
Інша мешканка – пані Ірина, працівниця медичної сфери, також постраждала. У помешканні вибило вікна і двері. Жінку не відселяли, каже, що саме в її будинку можуть жити усі мешканці
“А люди, у будинок яких поцілила ракета, живуть хто де: чи в родичів, чи в готелі, частину в УКУ приймали. Найбільших руйнувань зазнали дахи навколишніх будинків. А в 66-му і 64-му будинках ракета пройшла через усі поверхи. В неділю ще знайшли великий уламок. В перший день, коли сталась трагедія, то тут були усі служби, які тільки можна уявити. Дуже багато працювало волонтерів. А зараз допомагають міжнародні благодійні фонди з Німеччини, Угорщини та Франції”, – розповідає пані Ірина.
Місцеві кажуть, що у 62-й і 64-й будинок нікого не впускали. Хвиля пройшла так, що в один момент вилетіли всі вікна, а подекуди й стіни.
Серед подвір’я стоїть киянка Ірина, яка після повномасштабного вторгнення переїхала до Львова. Вона мовчки дивиться на порожнечу, яку після себе залишив русский мір. Зі зруйнованого будинку за тиждень перед обстрілом Ірина переселилась у сусідній. Каже, що лише зараз починає усвідомлювати, що завдяки переселенню її син залишився живий.
“У цю страшну ніч я вдома не була. Був лише син, собака та сестра з родиною. Буквально тиждень перед атакою нам запропонували переселитись до сусіднього будинку, а так ми жили весь час у тому, що його нині вже нема. Усвідомлюю, що син вижив лише через те, що ми переїхали. Я це наче розумію, але ще не до кінця, через весь цей шок. Син був у дворі, коли прилетіла ракета, бо біг до укриття. Менші діти гірше оговтуються “, – зі сльозами на очах розповідає жінка.
Вона також додає, що діти по-своєму переживають ці події.
“Син говорив з психологом, каже, що нічого не відчуває – ані страху, ані шоку. Але я гадаю, що він просто ще в стресі. Нещодавно відправила його з родиною в Карпати”.
Після нашої розмови жінки наче хочуть прогнати від себе ці страшні спогади і біжать далі вирішувати свої тепер додаткові проблеми та рутинні справи, час від часу оглядаючись на портрети загиблих сусідів, до яких досі приносять квіти.
Фото: Андріани Стахів
