Одним із засобів заробітку для Москви був дозвіл на виїзд голодуючих на постійне місце проживання до родичів за кордон.
Для отримання такого дозволу за представника інтелігенції треба було заплатити 500 доларів, пише ZAXID.NET.
Голодомор 1932-1933 років є однією із найбільших трагедій в історії України. Мільйони селян померли страшною смертю тільки за те, що вони були українцями. Ця катастрофа була також великим психологічним потрясінням для всього народу.
Вплив Голодомору на свідомість нації ще мало вивчений і донині, адже навіть населення Західної України, яке перебувало за межами Радянського Союзу, пережило справжнє потрясіння від трагедії.
Українці, які проживали поза СРСР, певний час не розуміли масштабів голоду. Сталін та його оточення робили все для того, щоб приховати страшну правду. Лише наприкінці травня 1933 р. львівська преса почала багато писати про становище населення за Збручем.
На той час вже було чимало відомостей про продовольчу катастрофу. Невелика частина потерпілих, незважаючи на посилений контроль на кордоні, зуміла перейти до Польщі. За свідченням очевидців, вони виглядали як «живі кістяки, бо голод там страшний». Їх розповіді і зовнішній вигляд справив гнітюче враження на українців Західної України.
Інформацію можна було почерпнути і з листів, які надходили зі Східної України. Вони потрапляли до Польщі через прагнення комуністичного керівництва отримати прибутки на людському горі. Як зазначали українці Англії, «радянський уряд потребує валюти і робить все можливе, щоб її одержати.
Перепускає навіть через цензуру листи, які одверто говорять про голод і про жахливе положення на Україні, коли є надія, що ті листи притягнуть чужу валюту».
Українці Польщі старалися допомогти своїм родичам з СРСР, відправляючи їм американські долари або польські золоті. На ці гроші наддніпрянці могли купити у спеціальних магазинах продукти. Багато людей вижили завдяки такій підтримці. Проте отриманих коштів ледь вистачало на прожиття. В одному листі зі Східної України, який опублікували в пресі, говорилося:
«Яка страшна іронія долі. – Ви висилаєте нам 10 дол. і смерть відходить від нас, і так у безконечність продовжується наше страждання, наша нічим не заслужена мука і кара. Лучше би було, аби Ваша посилка була прийшла яких 10 день пізніше. Раз було би усе скінчилося». В іншому повідомленні зазначалося: «Дякуємо вам за 25 зол. Продукти, що ми взяли за ці гроші, вже доїдаємо і знову загрожує нам голод, бо ми тільки живемо допомогою від маминої рідні і всіх вас».
Іншим засобом заробітку для Москви був дозвіл на виїзд голодуючих на постійне місце проживання до родичів за кордон. Якщо громадяни інших держав хотіли зустрітися з близькими з СРСР, то змушенні були платити за це. У гіршому становищі опинилися представники інтелігенції. Для отримання дозволу на виїзд за межі Радянського Союзу за них треба було заплатити 500 доларів, а за робітників – 250. У той час ці гроші мали значно більшу вартість, аніж зараз.
Проте така допомога врятувала життя лише незначної частини голодуючих. Українці Польщі розуміли, що ці заходи є недостатніми і намагалися надати підтримці організованого характеру. Влітку-восени 1933 р. по всій Західній Україні було проведено збір грошей для потерпілих.
Найвище піднесення цього руху припало на 29 жовтня, що було проголошене «Днем жалоби і протесту». Саме тоді українці, які проживали в багатьох європейських країнах, організували масові акції допомоги постраждалим.
На території Галичини велика заслуга у зборі грошей для голодуючих належала греко-католицькому духовенству й особисто митрополиту Андрею Шептицькому. Він разом з усіма єпископами звернувся з проханням допомогти потерпілим наддніпрянцям. Греко-католицькі священики повсюди організували збір коштів. З деяких повітів надійшло більше 1 000 золотих. Щоб зрозуміти масштаби допомоги, треба пам’ятати: в той час Польща переживала економічну кризу.
Це особливо помітно було на західноукраїнських теренах, що служили джерелами сировини та дешевої робочої сили. В таких умовах люди, які жертвували гроші для голодуючих, часто віддавали останні заощадження.
Церква зробила чимало й для поширення відомостей про трагедію України на міжнародній арені. Заклик греко-католицького єпископату викликав велике зацікавлення справою Голодомору представників багатьох країн світу. Папа Римський надавав допомогу втікачам, яким вдалося подолати радянський кордон. Цю підтримку використали здебільшого православні жителі Східної України.
Авторитетний у Західній Європі віденський кардинал Теодор Інніцер очолив в Австрії комітет допомоги голодуючим. Він звернувся до світової громадськості з проханням надати підтримку населенню Наддніпрянщини. В його заклику, опублікованому багатьма європейськими газетами, зазначалася роль «Митрополита Андрея Шептицького, який образом страхіть голоду на Україні розворушив сумління цілих країв».
Активна позиція західних українців на міжнародній арені була викликана тим, що Москва не хотіла допустити гуманітарної допомоги. Лише світова громадськість могла б змусити Сталіна змінити позицію. Тому дуже важливим було домогтися розгляду українського питання найвпливовішою міжнародною організацією міжвоєнного періоду – Лігою Націй. Для представників народу, який не мав своєї державності, зробити це було особливо важко. Необхідна була єдність усіх українців перед спільною бідою.
І таку згуртованість вони продемонстрували. Українці поза межами СРСР, які проживали в багатьох країнах Європи та Америки, скерували прохання до Ліги Націй приділити увагу проблемі Голодомору. До цих звернень приєдналися і деякі відомі на Заході політичні діячі. Під таким тиском Ліга Націй 29 вересня 1933 р. на закритому засіданні розглянула становище населення Східної України.
Втім, міжнародна ситуація в той час була несприятливою. У Німеччині до влади прийшов Гітлер, що викликало занепокоєння керівників багатьох держав. Наймогутніші з них – Великобританія та Франція – не хотіли конфлікту зі Сталіним через українську проблему і під формальним приводом не прийняли ніякого принципового рішення.
США саме тоді офіційно встановили дипломатичні стосунки з СРСР. По-суті, великі держави, які сьогодні багато говорять про гуманітарні проблеми, під час Голодомору закрили очі на смерть мільйонів українських селян.
Це викликало розчарування українців Польщі. Їх сподівання на міжнародну допомогу виявилися марними. Тому виступи західних українців набрали вигляду масової акції протесту. Втративши віру в можливість надати організовану допомогу потерпілим наддніпрянцям, українці старалися висловити своє ставлення до комуністичного режиму. В багатьох містах і селах відбулися віча і збори, учасники яких приймали резолюції з протестами проти політики Москви.
Дієву позицію в цьому питанні зайняла Греко-католицька церква. Яскраво проявилася її роль 29 жовтня 1933 р. під час проведення «Дня жалоби і протесту». В усіх церквах священики виголосили проповіді, в яких згадали про голод і зачитали лист керівництва Церкви, складений до цієї події.
Як свідчать спогади сучасників, були випадки, коли віруючі під час богослужіння плакали. Мільйони західних українців зуміли завдяки діяльності греко-католицького духовенства проявити своє ставлення до трагедії за Збручем.
Православне духовенство також підтримало протестний рух проти Голодомору. Глава Церкви в Польщі митрополит Діонісій підготував звернення, в якому говорилося, що «вірні православної віри, коли б того забажали, можуть 29 жовтня вислухати Службу Божу в церквах й помолитися за душу жертв голоду на совітській Україні».
Волинський єпископ Полікарп разом із багатьма православними священиками під час протестаційних заходів різко засудили репресивну політику Москви.
Активну позицію зайняла й Організація українських націоналістів. Її керівники вважали збори і віча недостатнім засобом висловлення протесту і по-своєму намагалися виступити проти Голодомору. Серед акцій, здійснених ОУН, найбільшого розголосу набрало вбивство працівника радянського консульства у Львові. Ця установа у міжвоєнний період постійно привертала увагу українців, викликаючи при цьому суперечливі почуття.
У 1920-х роках чимало відомих політиків, а також представників науки та культури, відвідували консульство для зустрічі з її керівником. Тоді ставлення до СРСР серед західних українців було непоганим, оскільки там проводилася політика українізації. Лише з початком колективізації та спричиненим нею голодом ставлення до Радянського Союзу змінилося. По-іншому українці Польщі у той час вже оцінювали й діяльність консульства.
Увага до нього посилилася в серпні 1933 р., коли працівник цієї установи Микола Стронський покінчив життя самогубством. Таким чином він висловив свій протест проти репресивної політики Москви.
Це вже був третій випадок протягом невеликого проміжку часу, коли відомий український комуніст позбавив себе життя. У травні до самогубства вдався письменник Микола Хвильовий, а в липні – визначний представник керівництва Радянської України Микола Скрипник. Ці події посилили антикомуністичні настрої серед українців Польщі.
У серпні 1933 р. за консульством було встановлено нагляд спеціальної розвідувальної служби ОУН. Постійне спостереження дало можливість з’ясувати кількість працівників установи і час прийому відвідувачів. Для ознайомлення з внутрішнім виглядом консульства член організації побував у ньому і дослідив розміщення кімнат та розмовляв із працівниками.
Зібрана інформація потрапила до провідника ОУН на території Польщі Степана Бандери, що здійснював загальне керівництво замахом.
Після цього між бойовиками організації було проведено опитування для виявлення бажаючих прийняти участь в акції. Серед них вибрали студента І курсу Львівського університету, 18-річного Миколу Лемика, який 21 жовтня 1933 р. зайшов до консульства і вбив начальника канцелярії Олексія Майлова. Лемика затримала поліція і невдовзі відбувся суд, за рішенням якого він отримав довічне ув’язнення.
Його діяльність була позитивно оцінена населенням Західної України. За висловом відомого львівського адвоката, постріл Лемика «був вислідом тої безконечно глибокої трагедії, яку переживають міліони нації».
Антирадянська діяльність західних українців у 1933 р. мала помітний вплив, насамперед, на самих учасників масових виступів. Настрої суспільства під враженням від відомостей зі Східної України зазнали суттєвих змін. Передовсім, остаточно втратили свою привабливість комуністичні погляди, популярні в 1920-х роках. Натомість більшої ваги набули національні ідеї, що засвідчувало загальне поправіння західноукраїнського суспільства.
Негативне ставлення до комунізму досі залишилося домінуючим у Західній Україні (безпосереднє зіткнення з радянським режимом ці настрої тільки посилило). Значною мірою під впливом Голодомору склалася парадоксальна ситуація. У Східній Україні, жителі якої пережили продовольчу катастрофу, прихильне ставлення до комуністичних ідей збереглося значно більше, ніж у Західній, де населення спостерігало за трагедією зі сторони.
Папуга Ярослав – кандидат історичних наук, працівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України.
Підтримайте проект на Patreon
