Коли я був малий і одного вечора попросив бабцю запалити гасову лямпу, вона сказала: «Ще не пора. Оно ще Бозя світить».
Я визирнув у вікно, подивився на сніг, який переливався всіма барвами на призахідному сонці, і переконався, що справді ще Бозя світить.
Більше я не просив завидна запалювати лямпу і терпляче чекав, коли можна повідомити бабці, що Бозя вже перестала світити. І тоді бабця запалювала лямпу, яка хоч давала дуже мало світла, але при ній можна було читати.
А потім Бозя стала мною керувати. От я тільки закохаюся в гарну дівчину, і все в нас файно, все в нас мац-мац, цьом-цьом, нюф-нюф, і я думаю: чом би з нею не одружитися? А Бозя: «Нє, не дам!»
Далі вона робила все, аби у мене з тою дівчиною ніц не вийшло.
«Бозю, та я тіко помацати!»
«Нє, не руш! Кинь то з рук!»
І я завше її слухав.
Ну, але двічі таки дозволила. Правда, за перший раз остерігала і натякала, що то вар’ятка з мокрою головою. Але я не вірив. Та довелося повірити. Надто тепер, коли отримую від бідолашки листи, в яких вона позбавляє мене графського титулу, бо вона тепер цариця. Чому графського? Бо моя мама Софія Сапіга з тих Сапігів, котрі самі знаєте хто…
Другий раз Бозя теж не боронила. І, на щастя, не остерігала. Лише підказувала: «Читай знаки, матолку! Знаки читай!»
Які знаки? Що за знаки?
А-а знаки від дівчини?
Добре сказати: читай! Але ж ми, хлопи, доволі примітивні в цьому плані. А жінки працюють на дуже тонких хвилях, які ми часто не вловлюємо. Ми ж хочемо, щоб вона підійшла і сказала: «Бери мене, я твоя!» А вона ж так не скаже. А та, що скаже, то хіба на один раз. І за гроші.
Я тривалий час не вмів відчитувати тих неймовірно важливих знаків від різних дівчат. Я був тупий, як школяр, залишений на другий рік. З тією лише різницею, що роки минали, а я не мудрів. Ну, але врешті таки дошолопав.
Тут ви, мабуть, подумали, що я надто відволікся, бо мав писати про ту шляктрафську зиму. Але нє-нє, я не відволікся. Бо тут знову буде про зиму і Бозю.
Зараз, коли я згадую ті тривожні зимові дні, вони виглядають для мене всуціль чорними і сповненими невиразного жаху. Я точно не хотів би туди знову потрапити. Хоча власне тоді я жодного жаху не відчував. Я просто виживав у стані деякого отупіння.
Коли стали бомбити наші електровні, усі кинулися купувати генератори, інвертори, гелеві акумулятори. Я теж у паніці заметушився: який саме генератор купити? А може, ще й інвертор? А може, ще щось? А ціни росли як на дріжджах.
Ну, і тут знову Бозя: «Лишисі того ровера! Запхай, – каже, – голову у зимну воду і добре обдумай».
Я так і зробив. Запхав голову в зимну воду, зробив фрррр і дійшов висновку, що ще аж такої біди нема і не знати, чи буде. Бо ж великих морозів не передбачається, і хата за тих кілька годин не сильно вихолоне, крім того є коминок і купа дров. Заморозник теж не встигне геть розморозитися. Чого кіпішувати?
А крім того, генератор – то купа клопоту. Щотижня каністра бензини, мастило… А ще коли в мене до того діла дві ліві?
А потім чую – почалося. Генератори стали ламатися. Ну, бо китайське барахло. А запасні частини годі дістати. Хтось купив трифазний і зрозумів, що помилився, треба однофазний. Довелося купити той другий, а вже той перший за ті самі гроші не продаси, бо ціни полетіли донизу. Видно, Бозя і до інших достукалася.
Єдине, що мені докучало, то відсутність світла. Але я купив потужний польський ліхтар, який яскраво освітлював мій стіл, а заряджається від електрики і тримає світло п’ять або й більше годин. А ще упс для вай-фаю, який тримає з’єднання всі чотири години. Тож коли світло вимикали, я продовжував писати або читати.
Зараз згадую про це без особливої приємності, але я тоді вже встиг до всього звикнути і міг би ще в таких умовах довго вегетувати. При замкнених вікнах навіть виття сирени не проникало до мене. Лише потім, читаючи новини, я довідувався, що звучала тривога.
На початку грудня я поїхав до Вроцлава на книжковий ярмарок і став шукати павербанк для свого ноута, який тримав заряд лише дві години. Організатори ярмарку зголосилися мені помогти, але коли побачили мій ноут десятирічної давності, то сказали, що знайти до нього павербанк буде важко, легше придбати новий ноут. Я, правда, не був на таке налаштований та й не мав при собі стільки коштів. І хотів уже сказати: «Та нє, нашо мені новий ноут, коли я переважно працюю на компі, сидячи на своєму намоленому місці».
І тут знову Бозя: «Стуль писк!»
І я стулив. Ну, бо так по-правді, всю зиму я не міг працювати в своєму кабінеті на третьому поверсі, бо там було надто зимно, а крім того це найнебезпечніше місце в будинку. Тож я таки працював на першому поверсі з ноутом, позносивши гори книжок, до більшості яких так і не торкнувся.
Так-от, коли я стулив писк, мені подарували новенький ноут, який тримає зарядку п’ять годин. А до нього ще й павербанк.
Гадаєте, тут знову Бозя?
Нє, просто я був єдиний з українських письменників, хто приїхав з України і повертався до неньки. Всі інші розлетілися по світах.
Я теж міг би, але песьо і киця ніколи б мені цього не вибачили. Для них вимикання світла минали в теплому затишку, бо тоді я розпалював коминок, а вони влягалися і не зводили очей з вогню. От хто-хто, а вони таки провели зиму в своє задоволення.
23.05.2023
Джерело: Збруч.
Підтримайте проект на Patreon
