Сашко жив на вулиці. Блукав вулицями у пошуках їжі, шукав її по смітниках.
Думав про самогубство. Але відкладав його з дня на день.
– Cтрах був: як це так станеться, що я помру… – пригадує.
Йому було лише 17. Відтоді минуло 9 років. Зараз Сашко розвиває власний бренд Horondi і продає рюкзаки і сумки по всій Україні.
Як йому це вдалося – Сашко розповів “Українській правді. Життя“.
БАНДА ДІТЕЙ
Сашко Горонді жив з мамою і молодшим братом у Мукачево.
Непогано вчився у школі. Мав друга-однолітка, з яким завжди гуляв.
Коли хлопці були у 6 класі, їх “засмоктало” в місцеву банду.
– Таких малих недоумків, як я, заангажовували по суті в рабство, – пригадує Сашко.
Банда складалася з дітей та підлітків. Їм подобалось бути членами групи, яку боялись у місті.
У дитинстві Сашко Горонді жив з мамою і молодшим братом у Мукачево
У банді працювала “піраміда”: молодший носив гроші середньому, середній – старшому.
– Я почувався крутим чуваком, членом однієї з найобезбашеніших банд у місті. Ходив по місті і нікого не боявся. Ти міг підійти і вдарити навіть старших хлопців. Знав, що за це нічого не буде, – каже хлопець.
Де взяти гроші – твої проблеми.
Хто міг, носив з дому, хтось позичав. Але зазвичай крали.
Найстаршому в угрупуванні було близько 25. Коли він заводив сім’ю, виходив з групи, а на його місце ставав інший.
Мукачево – містечко невеличке. Тому усі знали, чим займається колись хороший школярик.
Знали про “захоплення” дітей і батьки, але не завжди до кінця усвідомлювали, що відбувається.
Не розуміла усієї серйозності ситуації і Сашкова мама. Вона знала, що у місті є банда, яка займається хуліганством.
Постійно казала сину: “Перестань туди ходити!“.
– Але не можна було просто так взяти і перестати, – розводить руками Сашко. – Я був настільки в тому зав’язаний…
ПРОСТО КІНЦЕВА ЕЛЕКТРИЧКИ
Людей, які намагалися вийти з банди, в найкращому разі – били. Тих, хто звертався до міліції, чекала ще гірша доля. Їм доводилось відкуповуватись від угрупування.
У банді Сашко пробув 5-6 років.
За цей час його вигнали зі школи. Перевели у вечірню, де збиралися такі ж відчайдухи.
Одного разу Сашко стояв “на стрьомі”, коли хлопці з його компанії вкрали у жінки сумку.
Коли знімали гроші з вкраденої банківської картки, їх зафіксувала камера банкомату. Так і попались.
Сашка засудили на 2 роки умовно. Йому було 17.
На той час він уже давно хотів вийти з банди. Як і багато інших.
– Але не могли і не знали як… Жили у постійному страху… – пригадує Сашко.
За ці роки він не один раз тікав з дому на кілька днів. Просто подалі від банди.
– Я не мав виходу. Не міг бути більше в цій системі. Розумів, що з часом сяду. Ставав дорослішим, приходило відчуття, що я раб, що тут нічого крутого нема.
Колишні однокласники, друзі пішли вчитися, мали дівчат, чимось займалися, а я ходжу, дурю і обкрадаю людей, – каже хлопець.
Сашку було так погано, що він навіть хотів покінчити життя самогубством.
Одного дня хлопець не витримав: сів в електричку і втік до Львова.
Юнак навіть не знав, чи Львів – велике місто. Це просто була кінцева станція електрички.
СТРАХ, ЯКИЙ ПЕРЕСЛІДУЄ
В осінньому Львові Сашко став безхатченком.
Спершу ходив вулицями у пошуках їжі. Потім нишпорив смітниками.
Познайомився з іншим безпритульним. Той порадив здавати речі зі звалища на ринку – за них платили.
Роботу Сашко шукати не став.
– Були стереотипи, страхи, що мене не візьмуть на роботу, бо є судимість, бо з Закарпаття. Чув, що люди говорять іншою, ніж я, мовою. Це теж закривало в собі, – розповідає хлопець.
До того ж, у Львові Сашко постійно боявся, що банда з Мукачево його знайде.
Коли було тепло, спав на вулиці. А з настанням холодів перебрався на площадку горішнього поверху одного з будинків поблизу залізничного вокзалу.
З іншими безпритульними практично не спілкувався.
Щодня відкладав самогубство на наступний день.
– Тримався відокремлено, жив у своєму світі і не знав, як з нього вийти…
Після трьох місяців на вулиці один безхатченко сказав Сашку про нічліжку.
Там хлопець познайомився з іншим безпритульним, який розповів йому про “Оселю”.
Було 19 грудня. День святого Миколая.
“ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!”
“Оселя” – спільнота взаємодопомоги, частина міжнародного руху “Емаус”.
Це будинок у Винниках під Львовом, де під опікою живуть колишні безпритульні.
Їм дають одяг, їжу і роботу, допомагаючи повернутись до життя.
Усіх новачків в “Оселі” приймала Олеся Саноцька – співзасновниця організації. Розпитала Сашка, звідки він, розповіла умови проживання: жодного алкоголю чи наркотиків, потрібно працювати.
Сашка нагодували, дали новий чистий одяг. І одразу роботу – хлопець пішов відкидати сніг.
– Це було круто! Хтось із селян підходив: “О, новенький!”. Хтось підколював, підтримував: “Все буде добре”.
Сашко Горонді в центрі взаємодопомоги “Оселя”. 2012 рік
“Оселі” не вдається “витягувати” всіх. Багато мешканців спільноти повертались на вулицю.
– Я їх розумів, – каже Сашко. – Вони звикли до вулиці. Дехто казав, що не може вже жити, як всі.
Але не Сашко. Соціальні навички деформуються через півроку. Хлопець був безхатченком три місяці.
В самій “Оселі” Сашко прожив три роки: вивчав історію “Емаусу”, ходив на терапію і заняття з особистого розвитку.
– Я був дуже замкнений і мовчав, як мені щось не подобалось. Психолог Таня Онучко допомогла мені відкритися і не закриватися перед іншими. Постійно радила не тримати все в собі.
Казала, що треба висловлювати свою думку, навіть якщо інші мовчать. Думаю, саме завдяки Тані я перестав боятись перечити директорам лише тому, що вони директори, – усміхається Сашко.
В “Оселі” він почав поступово відкриватись, висловлювати свою думку навіть у дрібницях.
Працював спочатку на перевезеннях у спільноті, потім – у соціальній крамничці, куди люди приносили свої речі на продаж, а виручені кошти ішли на розвиток “Оселі”.
Згодом почав працювати на приватного підприємця і заробляти власні кошти.
“Хворів” модою, але коштовних модних речей собі дозволити не міг. Тому дуже хотів навчитися шити.
Тут у долю Сашка знову втрутилася Олеся. Вона запропонувала йому пройти курс з переобтягування меблів. “Оселя” замовила майстра, який вчив цьому охочих.
Сашко якийсь час займався переобтягуванням меблів
Сашко спершу не хотів залишати роботу, але Олеся переконала: “Іди і спробуй щось нове!”
– Це не було таке: я знаю, чого хочу і цілеспрямовано до цього йду, – розмірковує хлопець.
Ні. Мене скеровували люди, яких я зустрічав на своєму шляху. Мені було важко вийти із зони комфорту. Люди думають, що я сам себе збудував. Це неправда. Це робота людей, які мене постійно копали в дупу. І досі так роблять.
“ЯК КЛАСНО БУЛО Б ДОСЯГНУТИ ЧОГОСЬ СХОЖОГО…”
Перший серйозний копняк Сашко отримав від колишньої дівчини, яка жила по сусідству з “Оселею”.
– Не вона мене кинула, я мав свої певні… Це був дуже крутий досвід. Вона мотивувала мене вийти із зони комфорту.
Тобто – з “Оселі”. Там було добре. Про їжу, житло, комунальні послуги думати не треба, тому частина мешканців називала спільноту комуною.
Розрив з дівчиною дав Сашку поштовх до самостійності. Він поселився у соціальному гуртожитку у Львові, який для колишніх мешканців “Оселі” виділило місто.
Горонді поселився у соціальному гуртожитку у Львові
Це ряд кімнат у звичайному багатоповерховому будинку. Ще один перехідний етап між колишнім і новим життям.
Тут мешканці мають роботу поза межами “Оселі” і кожен заробляє на своє утримання.
Ті, хто трудяться у соціальній майстерні гуртожитку, 70% заробітку залишають собі, а 30 – віддають. 10% – на комунальні послуги, 10% на нові матеріали для гуртожитку, і 10% – на сам осередок для безпритульних.
– І це більш ніж справедливо, – вважає Сашко.
До того ж, адміністраторка гуртожитку Віка Міщук постійно приводила до мешканців людей з майстер-класами.
– Я дивився на них і думав, як класно було б досягнути чогось схожого, – пригадує хлопець.
ДИЗАЙН ІЗ ОБРІЗКІВ ТКАНИН
Сашко облаштував майстерню з переобтягування меблів у підвалі будинку.
Модою хворіти не перестав. Маючи вміння і техніку, спробував почати шити одяг.
Але “не пішло”. Хлопцю здалось, що це дуже важко.
У майстерні Сашка валялись обрізки тканин, якими він обтягував меблі.
Спробував пошити з них рюкзак. Вийшло. Рюкзак купили друзі за 100 гривень.
– Потім тому пошив, потім тому, – пригадує хлопець.
І тут знову втрутилася Олеся Саноцька.
Вона переконувала Сашка виставити свої рюкзаки на гаражний розпродаж. Але хлопець противився.
Олеся Саноцька з “Оселі” переконувала Сашка виставити свої рюкзаки на гаражний розпродаж
– Я знав, що вони страшні. Вони і досі страшні, – сміється. – Вона тоді мене сварила: “Давай! Нічого не хочу чути! До гаражного розпродажу маєш пошити 10 рюкзаків!”.
“Та я не зможу”. – “Я сказала: ШИЙ!” Реально з криком. Я такий злий був на неї.
Але рюкзаки пошив. На розпродажі їх розкупили.
Олеся лише спитала: “Ну що?“.
“Та нічо…” – усміхнувся Сашко.
Усі рюкзаки хлопець шив “на око”: без жодних викройок чи замірів. Йшов за уявою.
– На столі валялась купа тканин. Я прикладав один шматок до іншого і дивився: підходить чи ні.
Так минуло два роки.
Взимку 2017 року завдяки своїй подрузі Наталі Панчишин Сашко виграв грант на 50 тисяч гривень і купив професійну техніку для шиття.
А влітку наважився покинути основну роботу і присвятити себе повністю рюкзакам.
– Я б хотів попрацювати на якогось крутого дизайнера, побачити, як процес відбувається зсередини.
“МЕНЕ НАДИХАЄ, КОЛИ ЛЮДИ ВІРЯТЬ У МЕНЕ”
Сашко довго мовчав і не розповідав свою історію публічно. Наважився завдяки своєму оточенню:
– Мене переконували, що це потрібно тим, у кого може бути схожа ситуація, чи гірша, чи краща… От люди мають стереотип, що без вищої освіти чи без грошей нічого не можна досягти. Я вірю, що у кожного є талант. Ці люди в себе не вірять.
– А ти в себе віриш?
– Мене надихає, коли люди вірять у мене, – усміхається. – Зараз у мене є чітке уявлення, чого я хочу. Це розвиток Horondi.
“Зараз у мене є чітке уявлення, чого я хочу. Це розвиток Horondi”, – каже Сашко
У майбутньому Сашко мріє створити “Оселю” в іншому місті.
– Адже ціль “Емаусу” – допомогти людині віднайти сенс життя і дати дах над головою. Я відчуваю за собою відповідальність людини, яка прийшла з вулиці, яка зараз має мінімальну популярність і знайомства.
Я мав би створити таку організацію і дати поштовх поширенню таких центрів по всьому СНД.
Бо в Європі в кожному місті таке є. Там влада це підтримує якщо не фінансово, то законами. А у нас у людей немає довіри навіть до таких фондів.
Наприкінці розмови наважуюсь запитати у Сашка, коли він припинив думати про самогубство.
– Думки про самогубство зникли лише рік тому. Не знаю, чому вони були. Напевно, я не бачив жодного сенсу у житті.
– А зараз бачиш?
– Бачу. Якби не Horondi, не знаю, що було б. Я нікому цього не казав, але раніше я дуже часто тікав у гори чи інше місто на кілька днів, навіть коли уже жив сам. Ніби й проблем ніяких не було. А якась пустота була… А тепер її немає.
Я відчуваю, що маю заради чого жити, що я не проста оболонка в цьому світі, яка ходить і робить звичайну роботу.
Ірина Андрейців, УП
Підтримайте проект на Patreon
