1 вересня 1939-ого об 11.45 німецькі літаки бомбардували околиці залізничного вокзалу Львова, в перший день війни після нальоту загинуло 83 особи та 100 було поранено
Ось як описав атмосферу в місті тоді 15-річний львів’янин Михайло Яворський у своїх мемуарах:
“Наступного ранку, дорогою додому я побачив, як різко змінилося обличчя міста. Стіни та паркани було обклеєно плакатами, що оголошували надзвичайну ситуацію в державі, загальну мобілізацію та створення комітетів цивільної оборони. Інші плакати попереджали про відімкнення енерго- та водопостачання, щоб німці не змогли отруїти місто.
Вулиці були переповнені людом, що квапився до крамниць у передчутті майбутньої недостачі. Час до часу я зустрічав загони піхоти або кавалерії. Улани – кавалеристи – були гордістю польського війська. Вони їхали з довгими списами в руках. Якщо вірити газетам, тими списами вони могли проколоти хоч би німецький танк. Щодо мене, то вони скидалися на якихось химерних середньовічних лицарів у формах польської армії.
Наприкінці тижня з’явилися нові плакати, які оголошували комендантську годину з шостої вечора до шостої ранку. Центральну електричну станцію зруйнували німецькі бомбардувальники. Місто залишилось без електрики. Світло не дозволяли запалювати через нічні авіарейди.
Бомбосховища були облаштовані у кожному кварталі. Радіо закликало населення строго дотримуватися комендантської години. Кожного, кого зустрінуть на вулиці після 18.00 вважатимуть німецьким агентом і розстрілюватимуть на місці”.
12 вересня 1939 вересня передовий загін німецької 1-ї гірської дивізії підійшов до західної околиці Львова з боку вулиці Городоцької. Окремі німецькі підрозділи прорвали заслони польського війська й наступали в напрямку центру міста.
У вересні 1939-го польське військове командування вважало Львів глибоким тилом своєї оборони. Але після її прориву німецькими військами у перший тиждень війни, коли гітлерівські танки з’явилися на передмістях Варшави, у мілітарному проводі ІІ Речі Посполитої вирішили зібрати всі боєздатні з’єднання на так званому “Румунському плацдармі”. Тут, на території Львівського, Станиславівського, Тернопільського та Волинського воєводств концентрувалися польські війська, щоб продовжувати оборонні операції в очікуванні наступу на Німеччину французьких і британських армій. Сюди переміщувався з Варшави польський уряд і верховний вождь маршал Едвард Ридз-Сміґли зі своїм штабом. Тимчасовими столицями Речі Посполитої ставали Брест, Володимир-Волинський, Млинів, Кременець, Коломия, Косів, Кути.
Німецькі частини заходять до Львова, нинішня вул. Шевченка
Тим часом німецькі й словацькі дивізії та бригади переходили через карпатські перевали, щоби зайняти території Галичини та Малопольщі. Польський оперативний план “Захід”, скерований проти німецької агресії, не передбачав оборони Львова, який лежав далеко від кордону. Хоч у місті перебувало командування VІ корпусного округу польської армії на чолі з генералом Владиславом Лянґнером, усі боєздатні частини були скеровані на фронт. У Львові залишалися запасні та тилові частини. Хоча після 10 вересня до міста почали прибувати відступаючі резервні польські частини.
Звичайно, керівництво ІІІ Райху знало, що, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, німцям не варто витрачати зусилля для опанування територій на схід від лінії Сяну та Вісли, які мали перейти до “сфери інтересів СРСР”, але генерали Вермахту не були попереджені про ці секретні протоколи. Тому вони вважали, що мусять використати всі можливості для розгрому залишків польського війська.
Залізничний міст на вул. Долинського – Замарстинівська, перші дні окупації
Ще 6 вересня німецька 1-а гірська дивізія форсувала карпатські перевали й зайняла місто Грибів у Східній Лемківщині. Далі гірські стрільці рухалися через Горлиці, Дуклю, Коросно, і надвечір 9 вересня передова група дивізії перетнула умовну лінію планованого німецько-радянського розмежування, форсувавши річку Сян біля Сянока. Продовжуючи стрімкий наступ, частини цього з’єднання 11 вересня зайняли Самбір. Перед німцями відкрилася дорога на Львів і Дрогобич. Поляки не встигли навіть висадити мости через Дністер.
Німецькі солдати встановлюють вказівники (листопад 1942)
Вже наступного дня, 12 вересня, аванґард 1-ї гірської дивізії (4 сотні гірських стрільців і кілька батарей легкої артилерії) під командуванням полковника Ф.Шьорнера підійшов до західних околиць Львова і намагався прорватися до центру міста вулицею Городоцькою. Полякам вдалося відбити цей напад і організувати оборону вздовж залізничної колії Львів–Чернівці.
“Западав уже вечір. Нагло, як горох по блясі, заторохкотіли скоростріли, у павзах чути було окремі вистріли рушниць. Це були вже німці, німці на вулицях Львова! Яке щастя!
Надходила ніч. Не було вже змоги нічого зробити, нічого довідатися. Радіо змовкло. Залишилося покластись і чекати ранку…
Однак другого дня події пішли зовсім іншим, несподіваним ходом. З самого ранку містом сколихнули вибухи. Це були німецькі артилерійські стрільна, що падали на місто, розвалюючи будинки, риючи глибокими ровами вулиці, несучи страх і — для польського населення — нову надію: німці стріляли вже не з рушниць, а з гармат. Хутко, як стріла, пролетіла містом чутка, що німці відступили з-під Львова.
Впродовж дня положення вияснювалося. Це був тільки невеличкий німецький загін, що загнався був під Львів і тепер відступав, щоб його не відтяли. Німецька реґулярна армія була ще далеко. Де? Ніхто не знав цього, всіх заспокоювало те неясне слово, що родило нові сподівання. Під їх впливом місто ожило й заметушилося знову.
Був іще один чудовий вересневий день. Вулиці вкрилися людьми, вони не зважали на тільки що втихлі розриви ґранат, рили впоперек вулиць рови, розбирали, стягали й накопичували всяке барахло: старі вози й каросерії попсованих авт, поломані столи, подіравлені балії й ванни, драбини, бальки, двері. Усе це мало служити можливому (дехто в нього вже знову не вірив) наступові німецьких танків. У місті знову з’явилося військо”, – згадувала Марія Струтинська (1897–1984) у своїй історичній повісті “Буря над Львовом”, виданій під літературним псевдонімом Віра Марська в “Українському видавництві” (Краків–Львів) 1944 року.
Німецькі частини на марші по вул. Городоцькій
Наступного дня, 13 вересня німці здобули залізничний двірець, Кортумову гору, горби Голоська та Збоїщ, оточивши місто підковою своїх позицій з півночі, заходу та півдня.
Протягом тижня бої за Львів провадила лише 1-а гірська дивізія під командуванням генерал-майора Людвіга Кюблера, яка не мала ні танків, ні важкої артилерії, щоби штурмувати центр міста. До того ж ця дивізія діяла ізольовано від решти німецьких військ, тож мусила виділити ще значні сили для оборони своїх комунікацій і запілля. Польський гарнізон Львова під командуванням генерала бригади Владислава Лянґнера налічував майже втричі більшу кількість вояків, до того ж до Львова намагалися прорватися 10-а механізована бригада кавалерії полковника Мачека та три польські дивізії під командуванням генерала Соснковського.
Та німцям вдалося не лише втримати внутрішню й зовнішню смуги оточення міста, але й розширити її, зайнявши Козельники, Сихів і загрожуючи Винникам. Командир дивізії Людвіг Кюблер, не знаючи про таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа, намагався чимскоріше зайняти Львів.
Німецька піхота на Верхньому Личакові
Поляки, попри чисельну перевагу, повністю віддали німцям ініціативу й обмежилися до пасивної оборони. Німецька авіація мала повну перевагу в повітрі і бомбардувала місто. У ті вересневі дні було зруйновано багато будівель у центрі Львова, зокрема, семінарську церкву Св. Духа на вул. Коперника.
Поляки пробували контратакувати. Зокрема, намагалися пробитися до артилерійських складів у Брюховичах. Але, незважаючи на чисельну перевагу, ці атаки не приносили успіху.
А 17 вересня 1939 року проти Польщі почали бойові дії з’єднання радянських Українського та Білоруського фронтів загальною кількістю до 1 600 тисяч вояків. Поляки диспонували на «східних кресах» військом, чисельність якого сягала 400 тисяч. Вони, хоч і чинили опір у деяких осередках, проте не могли зупинити навали зі Сходу. Головний командант польського війська маршал Едвард Ридз-Сміґли разом із урядом залишив 17 вересня країну і перетнув румунський кордон у Кутах над Черемошем. Перед тим він віддав наказ не чинити опору совітам, а «домовлятись у справі виходу гарнізонів до Угорщини або Румунії».
“Танковий екіпаж роззброює польських офіцерів” (газ. “Вільна Україна”, 4 жовтня 1939 р.)
Більшовицькі командири не були проти таких домовлянь. Тільки наперед вимагали скласти зброю і навіть обіцяли надати транспорт. І, справді, ладували роззброєних польських вояків і офіцерів у вагони та відправляли… у Сибір, Казахстан, Катинь, Старобільськ. Першим поталанило більше, бо ті з них, що дожили до осені 1941-го, змогли потім записатись до армії Андерса та перейти на Близький Схід. А що чекало на поляків у Катині, ми добре знаємо з досвіду наших співвітчизників, що на своїй шкірі зазнали усіх принад “перших совітів”.
Вже 17 вересня були зайняті Рівне, Дубно, Тернопіль, а наступного – Луцьк, Станіславів й інші міста. Польські війська практично не чинили опору, виконуючи наказ свого командування не вступати у бої з червоноармійцями. 19 вересня відділи радянських 5-ї кавалерійської дивізії та 24-ї танкової бригади підійшли до Винник. До Львова залишалось кілька кілометрів. Кілька радянських танків прорвалися до міста й дійшли до церкви Свв. Петра і Павла на вул. Личаківській.
Цього ж дня дійшло до сутички радянських військ з німцями. Радянські танки атакували під Винниками авангард німецької 2-ї гірської дивізії. Але інцидент швидко залагодили.
Тим часом почалися перемови польського гарнізону Львова, очолюваного генералом Владиславом Лянґнером, з німецькими та радянськими командувачами.
Командуючий дивізією ” Едельвейс ” ген. Хуберт Ланц на нин. оглядовому майданчику Високого Замку
Лише 20 вересня німецькі генерали дізналися про те що мусять відступати з Галичини. “Вирішено: росіяни займуть Львів. Німецькі війська очистять Львів. День ганьби німецького політичного керівництва”, – писав у своєму щоденнику начальник німецького генштабу Ф.Гальдер. Але німецькі парламентарі ще 21 вересня намагалися переконати поляків: “Якщо здасте Львів нам, залишитеся у Європі, якщо здасте більшовикам – залишитеся назавжди у Азії”.
Німці хотіли хоч на кілька днів зайняти місто, щоби зберегти престиж і заявити усьому світові про свою перемогу у Львові.
Командувач польського гарнізону Львова генерал Владислав Лянґнер став перед вибором: капітулювати перед німцями чи більшовиками? Вибрав «братів-слов’ян», які обіцяли свободу всім, хто складе зброю.
Бо “з німцями ми провадимо війну, а з росіянами – ні, німці кинуть на поляків українців і пограбують місто, а потім все одно віддадуть його совітам, а Росія багата сільськогосподарська країна і забезпечить харчування міста”.
Ці арґументи спонукали здати Львів 22 вересня радянським військам. Вже ввечері того ж дня президент міста Львова д-р Островський отримав інформацію, що червоноармійці не лише, наперекір домовленостям, розстріляли на Зеленій рогачці польських офіцерів і поліціянтів, але й “грабували будинки та ґвалтували жінок”. Та це все були лише “квіточки”, бо справжню сутність більшовицької влади мешканці Львова і Галичини пізнали трохи пізніше.
А поки що дехто, переважно в єврейських дільницях, дарував квіти закуреним червоноармійцям, і міське шумовиння, одягнувши червоні опаски, записувалось до «робітничої гвардії» або дрібними посадовцями нової влади. Поважніші мешканці, позатулявши носи від смороду солдатських чобіт, з тривогою чекали на переміни, які принесли на своїх багнетах вояки з червоними зірками на кашкетах.
«Справжнє обличчя большевицького війська пізнав я аж тоді, коли вперше побачив більший відділ піхоти. Коліна тремтіли мені від сорому перед поляками, бо, все ж, це було військо держави, якої складовою частиною була й моя Батьківщина, Україна. Юнаки, почорнілі з нужди, здригльоватілі наче пригнилий гарбуз, без життєвої сили, ледве ногами волочили. Мимохіть я пригадав військо царської Росії з світової війни 1914 р. Тамте, це була здорова зелена галузка, а большевицьке військо – напів суха галузка з пожовклим листям. Мені стало ясно, що большевики знищили людську расу. І на це пішли всі безмежні жертви та страждання 150 мільйонів людей за 22 роки панування більшовиків!.. Під кінець большевицького панування на західноукраїнських землях військо було вже доволі добре відгодоване галицькими харчами. Але вигляд новобранців, що приходили з совєтських республік, був жахливий. Це колгоспи й радгоспи, цей найвищий комуністичний осяг, виховали таких «нових» людей, на ідеальну большевицьку міру», – так описав свою першу зустріч з червоноармійцями о.-др. Гавриїл Костельник (Західня Україна під большевиками: IX. 1939 – VI. 1941 / За ред. Мілени Рудницької. – Нью Йорк, 1958. – С. 18-19).
Щоб уникнути подальших сутичок, німецькі війська стали відходити на захід, і до 28 вересня радянські частини зайняли Галичину до Сяну, Холмщину та Підляшшя. Демаркаційна лінія мала проходити, згідно зі секретним протоколом до пакту Ріббентропа-Молотова, “по лінії рік Нарев, Вісла, Сян”. Складалось враження, що справді відбудеться об’єднання українських земель в одному державному утворенні.
Але незабаром Сталін сам розвіяв власну облудну легенду про “захист життя та майна населення Західної України та Західної Білорусії”. Вже 25 вересня він і Молотов запропонували німцям додати до своєї “порції” територію між Бугом і Віслою. Взамін німці мали би відмовитись від своїх претензій на Литву. Отже, споконвічні українські землі – Холмщина та Південне Підляшшя – відійшли до німців (а після війни – до поляків) – взамін за Литву, у якій ще треба було здійснити комуністичний переворот у наступному 1940 році та потім приєднати до СРСР.
За матеріалами Zbruc.eu і Локальна історія.
Підтримайте проект на Patreon
