В інтерв’ю “Українському радіо. Львів” Андрій Жолоб розповів про порятунок українських військовослужбовців та повернення до цивільного життя.
Джерело: Суспільне.
Військовий медик та музикант Андрій Жолоб. Фото: Facebook /Andriy Zholob
20 травня, отримавши повістку, Андрій Жолоб збирався до навчальної частини. Тоді був день народження його дружини.
“Настрою святкувати не було, зважаючи на події, які відбувалися навколо. Але це було винятковим моментом в історії нашої сім’ї. Море плачу, море обіймів, прощань. Я не розглядав варіант не піти, якщо мене вже покликала держава. У моєї дружини не було варіантів у чомусь протилежному мене переконувати, бо сенсу в тому не було: мій дідусь воював свого часу, мої батьки постраждали від дій Радянського Союзу. Моя родина була настільки понищена, що я не мав права від того відмовитися”, – каже він.
Розповідає, що було страшно. Та варіанту шукати якісь шляхи, щоб не піти служити, навіть не розглядав.
“Я думав, що йти на війну – це приткнути штик до калаша і піти в атаку. І тобі на голову падають бомби. Не все так трагічно виглядає”, – каже лікар.
Медик зазначає, що йому пощастило: його призвали за спеціальністю. Понад те, навіть запропонували керівну посаду.
“Мені кажуть: йдеш у десантно-штурмову, будеш начальником десантно-штурмового відділення. І я такий: о, я начальником буду, капець! Прихожу, а там – треба працювати лікарем, лікарем “швидкої”, парамедиком, ще й паралельно вести прийом пацієнтів, лікувати очі-сопельки та психологічні перепади настрою”, – описує свої обов’язки в перші дні роботи у війську.
Андрій Жолоб каже, що це була новостворена бригада, де створили скорочену медичну роту. І всі військовослужбовці цієї роти виїжджали на медичну евакуацію.
“Фельдшери, лікарі, всі-всі працювали на медевакуації. Тоді на Херсонщині ми працювали на наступі. Наші сектори роботи були в напрямку Снігурівки та Давидового Броду. Жахлива та страшна була робота. Тоді й сформувалось первинне розуміння: для чого я тут”, – зазначає він.
Наче в хорор-романах
Андрій до повномасштабного вторгнення Росії в Україну працював травматологом в одній з лікарень Львова, а також мав досвід роботи з лижниками та альпіністами під час змагань.
“Цей досвід навчив мене не реагувати емоційно на ситуації, як от: о, Боже, йому ногу відірвало! Бачили ми таке і в цивільному світі. Так, тут був ще й момент, що по тобі постійно щось прилітає і тебе хочуть вбити. Але це сприймалося як ковбойство якесь. Я себе відчував як в книжках Майн Ріда чи Стівенсона”, – говорить медик.
Жолоб розповідає про одного з найважчих пацієнтів, якого довезли живим до стабілізаційного пункту. І втратили якраз при передачі колегам у стабпункті під час боїв на Херсонщині.
“Крововтрата у нього була жахливою з ампутаціями. Поки ми їхали в реанімобілі, руками занурилися в пацієнта, щоби затиснути всі місця магістральних кровотеч. Хлопець був молодий, весь забитий татуюваннями. Він мені запам’ятався надовго”, – каже він.
Згадує, що двічі по їхньому медичному хабові влучила російська сушка. Лікар має контузію, яку навіть не фіксував.
“Ми тоді всією нашою бригадою отримали контузії. Але не звернули на це увагу. Тут поранених хлопців привозять, а ти їм про свій біль голови будеш розказувати? Розумію, що воно зараз дається чути: виникають несподівано стани, схожі на сп’яніння, засинаю, коли погода змінюється. Маємо велике щастя, що ми після того авіаудару вижили. Це в мене ще один день народження”, – каже Андрій Жолоб.
Згадуючи про той день, він порівнює його з аніме. Після удару він бачив, як повільно перед ним піднялися пилюка та листя, яке лежало на землі, й зупинилося у повітрі. Йому тоді здавалося, що він може підійти й переставити ці піщинки й листя, настільки час в його голові зупинився. А потім це все розлетілося та впало на землю.
Серед історій зі своєї воєнно-лікарської практики медик згадує, як евакуаційною машиною привезли пораненого з ампутацією вище коліна. А у наступній машині привозять його ногу.
“І хлопець каже: дайте мені ту ногу, там така татуха класна, хай я ще раз з нею сфоткаюся”, – говорить він.
Іншим разом ампутовану кінцівку вкрала собака.
“Я за нею побіг, бо то не по-людськи, треба її забрати. Мені сапери кричать: не біжи туди, там заміновано”, – каже лікар.
Які медики потрібні на війні
Хоча на війні більше говорять про поранення, але, за словами медика, військовослужбовці хворіють і на інші, цілком цивільні хвороби.
“Нам пощастило, до нас прийшла лікарка-інфекціоніст з Дніпра. І ми закрили ще одне дуже важливе питання. Виявили у якомусь підрозділі туберкульоз, вона їде, виконує всі правильні санітарно-інфекційні моменти. Влітку – класика — отруєння: волонтери приїхали, пиріжки привезли. І 18 людей страждають. Вона поїхала і виконала свою роботу. Там потрібні різні спеціалісти. Тому я кажу своїм друзям-медикам: бронь – це прекрасно, але на війні ви теж потрібні”, – говорить Андрій Жолоб.
За його словами, найкраще на бойового медика навчаються ветеринари, які не мають страху до крові та медичних маніпуляцій. Проте й той, хто до мобілізації жодного разу не надавав нікому навіть домедичної допомоги, але зацікавлений навчитися, має таку можливість.
“Така людина починає розуміти, що вона є тут корисною і знаходить своє місце на війні”, — каже він.
Проте згадує, як військкомат скерував лікаря-анестезіолога навчатися на гранатометника. Андрій Жолоб про це дізнався і правдами та неправдами перевів його у свою роту.
“У нього не було військової кафедри. Ніхто не хотів дивитися на його спеціальність та знання. Була потреба у гранатометниках, от його туди й скерували”, – згадує медик.
І додає, що є лікарі, які хочуть мобілізуватися. Але побоюються, що їх скерують на будь-які інші, не медичні посади.
Сни та музика на війні
Андрій Жолоб каже, що так міцно, як йому спалося на війні, йому спалося хіба що в дитинстві.
“Це я зараз уві сні воюю, автоматик шукаю чи ще щось. А там я дуже добре спав. Згадую, як так в дитинстві спав, коли вдень набігався, ввечері мама намастила хліба з маслом та мармулядою, з’їв, запив молоком і заснув так солодко-солодко”, – говорить він.
Попри страшенну втому, лікар мав сили та бажання співати на війні. Каже, що переспівав чи не весь репертуар “Плачу Єремії”, “Мертвого півня”, традиційних українських пісень, рекрутських, повстанських.
“У мене хлопці були, для яких це все новиною було. Сиділи, слухали. Я для них вмикав Мареничів та Квітку Цісик. Для них це все було відкриттям”, – каже Андрій.
Також у цивільному житті боєць є лідером панк-рок гурту “Бетон”.
“Мені найприємніше було, коли поранені приходили на огляди й казали: “Ви знаєте, Васильовичу, ми з вашою музикою на бойові їздимо. У мене там три гітари були, дві акустичні та одна електрична. Періодично я грав якусь підкладку під “Пінк Флойда” або ще щось. Хлопці слухали, казали: “Я таке тільки по тєліку бачив”. Я їм проводив культпросвіт”, – говорить бойовий медик.
Проте запевняє, що його бойовий досвід зовсім не змінить характер музики, яку він писав досі.
“Бетон” залишиться “Бетоном”. Хіба додасться інша музика, інші проєкти, експерименти. Під акустичну гітару з контрабасом я в житті ніколи не грав. Але – зіграв. У мене є одна пісня, присвячена військовим медикам, мої побратими просять, щоби я її у студії записав, вона з наших відчуттів, з палючого Херсону 2022 року. Це буде ще один експеримент”, – обіцяє Андрій Жолоб.
Повернувшись до Львова військовий бойовий медик відразу пішов на репетицію свого гурту. А також визначає, чим займатиметься у цивільному житті.
“Мені цікаво працювати з ветеранами. Для мене вже скарга про те, що їхав на самокаті та підвернув ногу, абсолютно не є цікавою. Мені так і хочеться сказати: піди, купи собі крем та й помаж. У мене змінилися пріоритети. Я знаю, що можу собі дозволити чорно пожартувати зі штурмовиком, який втратив кінцівки, і я знаю, як він на це відреагує. Я маю досвід роботи з дуже важкими пацієнтами. І коли я з ним завершив маніпуляції, а він каже: доктор, ви зі мною поговорили й мені вже легше стало. І я розумію: правильно роблю, моє”, – резюмує лікар.
