п`ятниця, 14 червня

«Я місяць жила з російськими військовими, нічого не розуміючи»

Громадянка Таїланду Пламір Яннапас, яка 12 років живе в Україні і працює масажисткою в київському салоні, пережила в окупованій росіянами Бучі 40 днів війни. Увесь цей час 55-річна жінка провела одна в квартирі з двома котами на п’ятому поверсі багатоквартирного будинку. Без нормальної їжі, зв’язку, електрики, газу та розуміння, що відбувається. Тайка харчувалась лише сирими яйцями, які знайшла у своєму холодильнику та в квартирах сусідів. Вижити жінці вдалося лише завдяки тому, що вона не українка.

ZAXID.NET поспілкувався з іноземкою у Львові, куди вона приїхала після звільнення Бучі, і розповіла свою історію.

«Я сказала: якщо я помру, то помру в себе вдома»

Уночі 24 лютого мешканка Бучі Пламір Яннапас, як і значна частина українців, прокинулась у своїй квартирі від гучних вибухів – росіяни бомбардували аеродром в сусідньому Гостомелі. Жінка жила в Україні 12 років, останні два – в Бучі, звідки щоранку їздила до Києва на роботу у студію масажу.

«Бомбардування продовжувались до ранку, і потім у новинах розповіли, що напала російська армія і вона йде в Гостомель та в Чорнобиль. Весь день я бачила зі свого вікна ракети, які летіли на аеродром. Мій будинок розташований за 100 км від Чорнобиля і за 30 км від Гостомеля. З мого вікна було видно дим з аеропорту, його бомбили всю добу», – розповідає Пламір.

Жінка жила на останньому поверсі 5-поверхівки, одна у квартирі з сімома котами. Коли почалась війна, сусіди почали масово покидати свої квартири, і виїжджати, пригадує Пламір. Вона залишилась.

«Моє керівництво сказало мені: “Не хвилюйся, ти можеш залишитися вдома”. Я залишилась, бо думала, що це буде так само, як у 2014 році, коли почалась війна на Донбасі. Я не очікувала, що війна дійде до Києва. Ну, до Києва вони не дійшли, зате прийшли в Бучу», – каже жінка.

Коли Пламір зрозуміла, що залишитися в Бучі небезпечно для життя, виїхати було вже неможливо.

«Наше посольство заявило, що для того, щоб евакуюватися, необхідно прибути у Львів. Але я не змогла приїхати. 25 лютого Буча була оточена російськими військовими. Мій хлопець не зміг приїхати до мене, щоб мене забрати. А я не могла виїхати звідти», – розповідає Пламір.

Тож у Пламір не було іншого виходу, як залишитись у своїй квартирі в Бучі. До 4 березня усі її сусіди покинули свої квартири, і з кожним днем в Бучі ставало все більше російських військових та військової техніки.

«4 березня до мене прийшов друг мого начальника Саша, він теж живе в Бучі, за 2 км від мене. Він запропонував забрати мене до себе в бомбосховище, бо там було безпечніше. Поки ми йшли, то побачили розбомблений супермаркет, багато розстріляних машин і два трупи на вулиці», – згадує Пламір.

Росіяни зруйнували велику кількість житлових будинків в Бучі (фото AFP)

Коли вони прийшли до укриття, там уже було близько 400 людей, пригадує Пламір.

«Але я не взяла з собою теплого одягу, води та їжі. Я не знала, скільки днів я там пробуду, думала, що це на 1-2 дні. Тому наступного дня, 5 березня, я попросила Сашу завести мене назад додому. Мені було холодно, я хотіла їсти. Мені дозволили бути у цьому укритті стільки, скільки треба, але там не було їжі для мене, і я не мала з собою жодних ліків. Я сказала: якщо я буду помирати, то в себе вдома», – каже Пламір.

Чоловік погодився провести знайому назад додому. Дорогою, згадує Пламір, вони чули багато вибухів.

«Коли я повернулася додому, там не було світла, води, опалення, газу. Усі сусіди виїхали, я лишилась одна…і прожила так аж до 5 квітня. Мені постійно було дуже холодно. У перший день я відкрила свій холодильник, щоб подивитись, які я маю запаси. В мене були яйця, трохи хліба і солодощів, а також вода», – розповідає Пламір.

«Цілий місяць біля мене базувалися військові, і я була впевнена, що це українська армія»

Уся їжа в Пламір закінчилась за тиждень. Ще через три дні їй довелось випустити на вулицю п’ятьох котів – їх просто було нічим годувати. Тож жінка лишилась одна з двома котами, і з запасів мала лише сирі яйця, які не могла приготувати через відсутність газу та електрики.

«Я щодня з’їдала лише одне сире яйце, і ще одне давала своїм котам. Харчувались ми лише один раз на день. І ще пили трошки води», – згадує Пламір. Вона розповідає, що взагалі не спала вночі, і лише дрімала по 2-4 години вдень.

15 березня біля будинку Пламір зупинилось близько 20 військових автомобілів. Звідти повиходили солдати, які одразу почали оглядати територію довкола.

«Ці чоловіки зламували усі квартири в сусідніх будинках, але в мій не заходили. А 20 березня вони зламали замок під’їзду в моєму будинку, і близько 15 чоловіків зайшли на мій п’ятий поверх. Я чула, як вони відкрили сусідні квартири, а я закрила всі свої замки і сховалась в туалеті. Я не знала, що робити. Вони дійшли до моєї квартири, зламали усі мої замки, відкрили двері, зайшли з ліхтариками і знайшли мене. Вони сказали: “Давай!”, щоб я виходила. Я зійшла і спитала їх, чи вони говорять англійською, але вони не зрозуміли», – розповідає Пламір.

Жінка не розуміла, хто перед нею: українські чи російські військові. Оскільки у місті не було електрики, телефон Пламір лежав розряджений, вона не мала доступу ні до інтернету, ні до телебачення. Тому вона не знала про жодні розпізнавальні знаки українців та росіян.

«Вони спитали мої документи, я дала їм свій тайський паспорт, український не віддала. Потім один з них почав вимагати: “Телефон, телефон, телефон!”. У мене було два телефони, і я віддала лише один з них. Солдат витягнув з телефона сім-картку, зламав її і викинув. Я жестами запитала їх, чи вони збираються мене вбивати. Вони відповіли: “Нет”. Вони мали при собі дуже багато зброї. Один з солдатів говорив через рацію зі своїм начальником і розповів йому про мене», – розповідає Пламір.

Згорілі російські танки на вулиці в Бучі (фото AFP)

Після цього солдати вивели Пламір на вулицю, де її допитали інші російські військові.

«Мене відправили до великої машини, де стояло близько 20 солдатів. Вони взяли мій телефон і паспорт. Мене спитали, що я роблю тут, де працюю в Києві. Я показала свою візитну картку з студії масажу у Києві. Мене спитали: “Ти працюєш в Києві? А що ти робиш у Бучі?”. Я відповіла, що живу тут, а працюю в Києві. Потім мене спитали, скільки мені років, коли я відповіла, що мені 55 років, їх це дуже здивувало. Запитали, чи я живу одна, я відповіла, що так. Мені сказали, що я можу повернутись до себе в квартиру і залишитись там, але мені не можна спускатись на вулицю», – розповідає Пламір.

За словами Пламір, російські військові займались мародерством – винесли з квартир речі та їжу, навантажили краденим 5 великих машин. Однак з її квартири військові не винесли нічого.

«Та у мене нічого цінного і не було. Вони сказали мені, що я можу пошукати собі їжу в інших квартирах. Але це вже було після того, як вони все звідти винесли. Я знайшла у цих квартирах лише сирі яйця для себе та своїх котів», – розповідає Пламір.

У 20-х числах березня біля будинку Пламір російські військові поставили велику кількість техніки. Росіяни постійно розміщують військову техніку поміж житлових будинків, щоб прикриватись мирними жителями.

«Танки стояли кожні 500 метрів, я бачила їх з вікна. На них були літери V, і я подумала, що це знак українських військових. У мене не було інтернету, і останнє, що я знала про російську армію – це те, що вони маркують себе літерою Z. Цілий місяць біля мене базувалися військові і я була впевнена, що це українська і лише два дні тому [9 квітня] моя подруга пояснила мені, що це були росіяни», – розповідає Пламір.

«І вони не вбили мене! Я була так близько до російських військових і вижила. Я вважаю, що заново народилась у 55 років», – додає жінка.

«Що вони хочуть від українців? Я не розумію. Вони божевільні»

Пламір провела більше місяця у своїй квартирі без зв’язку, нормальної їжі, води та світла. Лише один раз за весь цей час їй пощастило знайти у сусідній квартирі павербанк – його заряду вистачило, щоб зробити короткий дзвінок подрузі і сказати, що вона жива.

«Я цілодобово сиділа під ковдрою і слухала, як летять бомби. [Озвучує свист ракет та звуки вибухів]. Мій будинок був у безпеці, бо близько до нього базувались військові. З 24 до 30 березня було дуже багато бомбардувань в Гостомелі, Ірпіні, Києві – я все це чула. Кожен вечір слухала звуки вибухів, які лунали годинами. Я ні разу не спускалась вниз. Лише дивилась через вікно, як військові їздили повз мій будинок, і слухала, як вони обстрілюють міста», – розповідає Пламір.

За словами Пламір, 30 березня вона чула дуже багато вибухів і бачила сильний дим зі свого вікна. А вже 31 березня стало тихіше.

«Близько 10:00 вся військова техніка раптово пішла з Бучі. Я подивилась з вікна і побачила, що вони [росіяни] їдуть геть. Але я не наважилась спуститись. 1 квітня зранку я знову побачила багато військових машин, але тепер всі вони мали українські прапори. Близько 60 машин заїхало у Бучу і багато військових вийшли – на них були сині пов’язки. Я не знала, що це означає», – розповідає Пламір.

На дорозі з Бучі до Києва було безліч спалених машин та тіл мирних жителів (фото LETA)

2 квітня в будинок Пламір повернувся літній сусід Іван. Він постукав у двері Пламір, пояснив їй, що російська армія покинула місто.

«А вже 4 квітня мені подзвонив знайомий Саша і сказав, що наступного дня забере мене. 5 квітня він приїхав до мене, познайомив мене з українською військовою Катею і вони відвезли мене до Києва. По дорозі ми бачили жахливі речі: дуже багато згорілих машин, все розбомблено, багато будинків зруйновано. Ми їхали дуже повільно, бо було важко пересуватись такою дорогою», – розповідає Пламір.

У Києві вона віддала у добрі руки двох своїх котів, і звідти вирушила у Львів. У безпечному місці за горнятком какао жінка схвильовано розповідає про пережиті жахіття і про пекло, яке влаштували в Бучі російські військові.

«Дуже багато людей в Бучі загинуло. Я не можу зрозуміти, чому росіяни вбивають людей, чому не можна дозволити людям жити в мирі. Це не люди, це демони. Я не розумію, чого вони вбивають. Українці – хороша нація, мені тут дали хорошу роботу, до мене дуже добре ставились люди, які навіть мене не знали. Ця військова Катя мене не знала, але вона відвезла мене з Бучі до Києва, побажала мені всього найкращого, допомогла мені. Росіяни чинять зло. Що вони хочуть від українців? Я не розумію. Вони божевільні», – стверджує Пламір.

Пламір Яннапас уже виїхала з України і зараз перебуває у безпечному місці. Чи повернеться вона в Україну після завершення бойових дій – невідомо.

***

Зараз Буча, Гостомель, Ірпінь та сусідні населенні пункти залишаються небезпечними – мешканців цих прикиївських міст та сіл просять не повертатись додому. Зараз фахівці ДСНС розміновують території міст, а поліція фіксує воєнні злочини, які вчиняли росіяни на Київщині.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.
ТЕГИ: