Коли Владислав Гірний вирушив на ротацію в район Маріуполя, він не міг уявити, що його чекає роль оборонця “Азовсталі” та жахливий досвід полону. У своїй розповіді він поділився переживаннями, пов’язаними з допитами, побиттями і безперервним голодом.
Владислав приєднався до ЗСУ у 2021 році, слідуючи прикладу чоловіків своєї родини, які також служили в армії. Він обрав Першу окрему шляхо-відновлювальну бригаду імені князя Лева Держспецтрансслужби. У січні 2022 року разом із побратимами він поїхав на ротацію, сподіваючись повернутися через два з половиною місяці, незважаючи на воєнні загрози, пише Суспільне.
У другій половині лютого військовослужбовці помітили активність російських дронів, а їхню групу направили до Маріуполя для допомоги цивільному населенню в евакуації. Владислав згадує, як його підрозділ намагався забезпечити безпеку жінок і дітей, які намагалися втекти з міста під час активних обстрілів.
Уже 16 березня 2022 року оборонцям Маріуполя було оголошено про припинення оборони міста. Владислав розповідає, що їх запевнили у “почесному полоні”, обіцяючи, що умови будуть прийнятними й що вони отримають якийсь хліб. Проте реальність виявилася зовсім іншою: людей годували мізерними порціями, а іноді взагалі не годували.
Перебуваючи на “Азовсталі”, Владислав виконував свої обов’язки попри травми. Він допомагав зі збором тіл загиблих, але згодом його стан погіршився, оскільки не було належного медичного догляду. Коли вони потрапили в полон, усе надії на краще були зламані. Владиславом оволоділа тривога через невідомість і страх, що полон може затягнутися на невизначений час.
З 16 до 20 березня захисників Макарівки перевезли до колонії в Оленівці, де їх катували та використовували як живий щит. Протягом часу у полоні, Владислав тримався завдяки молитвам і підтримці інших. У колонії навіть був капелан, з яким вони молилися.
Аж на початку березня 2023 року їх підготували до обміну. Проте в момент, коли на них покладали великі надії, все могло зірватися. Коли нарешті їх перевезли до України, вони перенесли багато психологічних і фізичних страждань.
Після повернення Владиславу знадобився деякий час для реабілітації. Коли він отримав можливість знову зв’язатися з рідними, відчув величезне щастя. Після цього Владислав повернувся до служби, але труднощі полону залишили свій слід на його здоров’ї.
Зараз, працюючи в центрі підтримки родин військовополонених у Львові, він намагається допомагати іншим. Владислав стикається і з агресією від деяких відвідувачів, але впевнений у своєму виборі й бажанні підтримати тих, хто опинився в подібних ситуаціях.
Він продовжує молитись за визволення своїх побратимів, які залишаються в полоні, і плекати надію на краще майбутнє для всіх українських захисників.
