Відомий український співак, композитор і перекладач Віктор Морозов розповів про батярські пісні та їх значення для культурної спадщини Львова.
Про це Морозов розповів в інтервʼю culture.pl — пише 032.ua.
Віктор Морозов, Фото: Вадим Гулюк
“…Я не мав зеленого поняття про цю субкультуру, про батярські пісні, але в гуртожитку в нас працювало двоє таких ще правдивих львівських батярів — пан Юзьо, здається, був завгоспом, і пані Зося. Ми любили з хлопцями десь вечорами купити пляшечку, їх підпоїти, і вони починали сипати всякими історійками. Фактично від них я вперше почув батярські пісні та віци [жарти — ред.]. Дивувався: чому ці пісні, у Львові народжені, ніде не чути? Я не знав, що в поляків виходять диски та програми з цими піснями, що вони в Польщі популярні й знані. Для мене це все було таке незвідане, дивовижне. Все чекав, що якісь справжні львівські батяри десь озовуться. Бо я що? Я ж приїжджий, такий собі несправжній батяр. Та ніхто так і не озвався. Аж тут Юрій Винничук зробив кілька текстів цих пісень з легенькою українізацією. Потім Богдан Стельмах дав мені текст «Тільку ві Львові». Я пробував вже сам під гітару наспівувати. Навіть пішов на Львівське Радіо і записав кілька тих пісень. Увесь час мені чогось бракувало. Тоді покійний Остап Федоришин порадив звернути увагу на хлопців з гурту «Галичина». Я весілля не раз з ними грав, от і подумав: ці хлопці — такі батярські типажі, з ними можна спробувати щось утнути.
Зробив так: ми домовилися в студії, вони не знали, що саме будемо грати. Я накидав мелодію й запропонував спробувати цю пісню. Раз — і записали. А тепер цю. І цілий альбом, без попередніх репетицій, отак, трохи на вар’ята. Мені здається, вдалося відтворити той нехай сирий, але правдивий стиль підпитих батярів десь у кнайпі. А тоді вже як пішло! Пригадую: коли ми у 2002 році записали альбом «Тільку ві Львові», ще навіть не встигли його ніде показати, а нас запросили до Праги. Сказали, що там буде якийсь вечір, присвячений львівським пісням. Ми поїхали — і саме там була презентація цього диску. Цікаво, що крім нас, там були й інші виконавці, зокрема невеличкий гурт з Польщі, який спеціалізувався на тих батярських львівських пісеньках. Я спочатку думав, що вони будуть незадоволені такою українізацією. Та де! Ми навіть «Тільку ві Львові» разом заспівали: вони свій варіант, а ми — свій, по куплету. Була добра забава.
Потім почав собі думати: а що це за феномен? Чому ці пісні тільки у Львові народжувалися? Знаю, що поляки намагалися відродити цей стиль в інших містах, але то вже не то, чогось бракує. Тоді я поставив собі питання: а чого ж не народжуються нові пісні? Міжвоєнна стилістика, романтика — це все добре, але чому нових немає? Хоч ми в «Не журись!» мали такі трохи батяруваті пісні «Львівське пиво», «Жарівка». А потім ми зустрілися з Андрієм Панчишиним у Києві. Ми були обидва львів’яни в екзилі, і він мені приніс текст пісні, яка називалася «Прошу пані». Було враження, що це щось в тому стилі. Я вагався, як її зробити, спершу думав: може, польку? Ми вже робили з батяр-бендом «Галичина» проби, коли Андрій запропонував заграти як танґо. І це було те, чого бракувало — вона одразу стала популярною. «Пісня про ногу», як її називають.
Я пропонував Андрієві: може, відродимо традицію батярських пісень? Він спершу досить скептично до того поставився, але таки почав писати — один текст, другий. Потім греблю прорвало. Так ми 2010 року записали другий альбом, «Серце батяра», де вже були сучасні батярські. Десь половину ми таки залишили давніх батярських, щоб не ризикувати. Ще за життя Андрія видали альбом, ба навіть знахабніли настільки, що у 2013 році видали ще один, «Батярський блюз», де вже усі пісні були новими. Так батярські пісні знову почали жити у Львові. Тоді ж у Львові започаткували фестиваль День Батяра. 1–2 травня, день міжнародної солідарності трудящих, у Львові став днем міжнародної солідарності батярів. Так почала відроджуватися субкультура, чи, радше, батярський міт.
…А знаєте, що одна з найдавніших пісень, де трапляється слово батяр — українська? «Наша пані цісарева»! Така співанка-хроніка про вбивство цісаревої Єлизавети, Сісі — дружини Франца Йосифа у 1898 році. Там чи не вперше згадується батяр. Хоч ще не львівський, а паризький. Там співається: «Якийсь батяр нехрещений, в Парижі рождений, запхав пані цісаревій шпиндель затруєний…» і т.д. Зрештою, ми щоразу починаємо концерти піснею «Батяр я си батяр, з малої дитини», яку часто співають на весіллях — вона є лише в українському варіанті. Отож не можна сказати, що це була винятково польська культура.
Це окремий феномен, який поєднує різні мови, діалекти. Бо самі батяри — то були такі люмпени з передмість, вихідці зі сіл довкола Львова. А села таки були українські. В цих піснях поєднуються мови і культури. Поляки намагаються трохи полонізувати, а ми зі Стельмахом, Винничуком і Панчишиним трохи українізували.
…Це львівський балак. Зрештою, батярські пісні належать так само до єврейської культури, як до польської чи української. Єврейські творці, такі як Генрик Варс, Емануель Шлехтер [автори пісні «Tylko we Lwowie» — ред.], якнайбільше доклалися до творення цих пісень. Навіть ті пісні, авторство яких невідоме, мають в собі таку мішанину з купою єврейських слів, наприклад, пісня «Файдулі, фай». Якось подарував я цей альбом своєму товаришеві, в якого дружина — єврейка з Ізраїля. Невдовзі він мені пише, що дружина слухає ту пісню і дивується, що це за єврейська мелодія.
… А потім та жінка ще почула слова «наша гебра є мурова» — і сказала: «Та то єврейська пісня!» Так що це якраз продукт того Львова, який поєднував всяке розмаїте. І ніхто не має це собі присвоювати.
… Коли ми записали наш перший альбом, все сприймалося дуже схвально. Мабуть, музика взяла своє. Батярські пісні почали сприйматися як феномен Львова. Для мене головне було відродити власне ту культуру, яка мені сподобалася ще в студентські роки і яку я вважав несправедливо забутою у Львові. Я не замислювався над тим, кому вона належить. Мені імпонував стиль життя, який стояв за батярством, романтика, іронічне ставлення до світу, навіть до найтрагічніших подій. Це мені дуже близьке, тому хотілося відтворити цей стиль, саме такий підхід до бачення світу.
Коли ми говоримо про міжвоєнний Львів, то найчастіше — це переплетення релігійні, національні. Наприклад, багато хлопців з середовища львівських батярів вступили до лав Січових Стрільців. Імена їхні збереглися і стали легендарними. Іван Цяпка-Скоропад незле батярував, Степан Шухевич також згадує своїх товаришів-батярів, дітей львівської вулиці, які належали до дуже різних етнічних і соціальних груп. А взагалі ніхто ж не знає, якими вони були, ті батяри, це ж усе напівлегендарне.
…Театр життя триває, і це прекрасно. А щодо тяглості, то вже коли я потрапив до Львова і мені випадало перетинатися з тими інтелігентними батярами чи їх нащадками, то було видно, що десь та культура зберігається, жевріє. Особливо це було відчутно, коли почалося відродження. Штучне чи ні — важко сказати, але воно знайшло відрух в цих нащадків. Навіть Андрій Панчишин на моє наполягання відродити батярські пісні казав, що це марна справа, бо то все вмерло, не існує. А його я вважав найсправжнішим батяром, чий дзядзьо [дід — ред.] ще батярував. В кожному разі, навіть якщо батярська культура померла, то не остаточно. Може, це містика Львова. Хочеться дивитися на це як на летаргічний сон панни, яку треба поцілувати”, – підсумував Морозов.
