Війна стала частиною життя Вікторії Клушиної ще в 2014 році, коли разом з трьома маленькими дітьми, найменшій з яких виповнився лише тиждень, вона ховалася від обстрілів у підвалі свого дому в Торецьку. З тих пір вона пройшла величезний шлях — від матері-героїні до учасниці бойових дій та психологині, що допомагає ветеранам.
Вікторія згадує, як влітку 2014 року місто піддавалося обстрілам з російських танків. В той момент її родина була змушена провести в підвалі близько восьми годин, ховаючись від небезпеки. Вона зізнається, що відчуття тривоги та страху супроводжували їх у той страшний час, пише Суспільне.
Після цього родина переїхала до Бахмута, рідного міста Вікторії. Її донька, зараз доросла і стала бойовою медикинею, пам’ятає ті страхітливі часи в підвалі. Старший син, хоч і був малим, все ж згадує, як їх вивезли з Торецька.
У 2016 році Вікторія прийняла рішення підписати контракт з ЗСУ. Як фельдшер, вона хотіла знайти місце, де могла б бути корисною. Її перший досвід на фронті пов’язаний з евакуацією поранених, коли не вистачало автомобілів, і використовували лише волонтерські реанімобілі. В одному випадку їй довелося боротися за життя хлопця, в якого стався сильний набряк. Цей епізод став для Вікторії пам’ятним прикладом її відповідальності та відданості.
З початком повномасштабного вторгнення Вікторія була у селищі Степне на Донеччині. Вона розповідає, як за тиждень до 24 лютого уже почали надходити поранені, і їхня команда активно проводила евакуації. Необхідність вивозити тварин — двох собак та кота — стала ще одним важливим кроком для родини. Вікторія встигла повантажити їх в авто і відвезти до батьків, перш ніж повернутися в зону бойових дій.
На жаль, життя під обстрілами далося взнаки навіть її домашнім улюбленцям. Вікторія помічає, що її йорк Мікі тепер боїться тривог та звуків вибухів. Після евакуації Вікторія знову повернулася в Степне, долучаючись до порятунку поранених. Незважаючи на страх, вона виконувала свій обов’язок та рятувала людей під час обстрілів.
Часом їй доводилося працювати до знемоги, коли поранених було дуже багато. Вона не пам’ятає ночей, проведених без сну, адже кожна мить була важлива. На один з викликів неісливну кількість поранених привезли в шпиталь за короткий час, і Вікторії потрібно було їх терміново лікувати.
Сьогодні Вікторія працює психологинею у Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій. Вона охоче допомагає військовим і їхнім родинам, стикаючись із різноманітними питаннями. Її досвід на фронті дозволяє їй зрозуміти й підтримати тих, хто пережив подібні труднощі.
Ця історія Вікторії Клушиної — це свідчення стійкості, сили духу та важливості підтримки один одного у часи війни. Вона символізує театр війни, де мати, медик і психолог об’єднуються, щоб допомогти іншим пережити найскладніші моменти їхнього життя.
