Неділя, 8 грудня

«Відкосити» від армії – дорого. Переховуватись – соромно»: репортаж з військкомату

Про що говорять призовники на строкову військову службу

Осінній призов на строкову військову службу – у розпалі. Військкомати Львова працюють у посиленому режимі, юнаки віком 20-27 років отримують повістки, проходять медобстеження, а перші призовники вирушають у військові частини.

Цього року в Україні планують призвати майже 18 тисяч осіб.

Кореспондент «Львівської газети» провів день у військкоматі, аби поспілкуватись з тими, хто найближчі півтора року проведе в казармі.

«Цінних речей радили не брати, як і дорого одягу»

Ранок у призовній дільниці Галицько-Франківського районного військового комісаріату. Крізь єдине заґратоване вікно другого поверху проступають теплі сонячні промені, утворюючи на підлозі рухливий візерунок. Далі – довгий коридор, освітлений тьмяними світильниками. До кожного з кабінетів вишикувались невеликі черги. «Хто крайній до стоматолога?», «Ти вже був в окуліста – довго там?» – лунає з різних кінців коридору. Призовники приходять медичне обстеження.

На контакт з журналістом хлопці йдуть неохоче. Більшість все ж надіється, що військова служба їх омине. Часто жаліються на здоров’я. Після виходу з кабінетів обурено розповідають рідним у слухавку, мовляв, тут на їхні сколіоз чи плоскостопість ніхто не зважає.

Мешканцю Франківського району 21-річному Артему повістка прийшла у перші дні жовтня. Пройшов медкомісію, здав аналізи у поліклініці за місцем прописки, а тепер прийшов у військкомат – з масивною дорожньою сумкою і готовністю служити.

«Комісар сказав взяти найнеобхідніше – засоби гігієни, бутерброди і воду, – розповідає хлопець. – Цінних речей радили не брати, як і дорогого одягу. Тому смартфона з собою не маю, взяв тільки потерту «нокію» (показує сірий «кнопковий» телефон з тріснутим екраном – О.Д.). Відправити у військову частину обіцяють вже сьогодні. Але спершу – на збірний пункт».

Разом з Артемом на збірний пункт їде ще двоє юнаків. Їх проводжають батьки.

«Мама приготувала бутерброди. Принести з машини?» – обнадійливо запитує чоловік років п’ятдесяти у сина. «Ні», – різко відрубує той, відвертаючись в інший бік. В очах матері відбиваються червонуваті світильники – це неможливо не помітити навіть у напівтемному коридорі. Здається, вона плакала зовсім недавно.

Артем налаштований оптимістичніше. Нещодавно з армії повернувся його товариш. Сказав, що легко не буде, але цінний досвід – гарантовано

«Правда, він відслужив тільки рік, бо мав вищу освіту, – продовжує хлопець на курилці. – Мені ж доведеться більше – 18 місяців. Чи є хвилювання? Звісно. Не знаю, що на мене чекає, куди відправлять служити, як там все облаштовано. У військкоматі сказали, що служити у Львівській області навряд чи буду – тепер усіх відправляють за межі регіонів проживання».

«Знайомий «відкосив» за 1000 доларів. Але через рік знову прийшла повістка»

Наприкінці жовтня сихівчанину Богдану має виповнитись 22. День народження хлопець відсвяткує вже в армії. Попередньо йому сказали, що служитиме в Національній гвардії.

«Працюю кухарем-кондитером на одному з підприємств Львова, тому щомісячна зарплата за мною зберігається,– розповідає хлопець. – Думаю, під час служби особливих витрат не матиму. Може, щось і заощаджу на майбутнє. Чи хочу служити? Скажу так: іншого виходу немає. Відкуповуватись – дорого. Переховуватись до 27 років – смішно і соромно. Знайомий «відкосив» за 1000 доларів. Але через рік знову прийшла повістка. Тепер він на заробітках у Польщі».

Запитую, як батьки відреагували на рішення піти в армію. Хлопець мовчить, відводить погляд. «Не хотіли, щоб я йшов, – слова йому даються важко. –Найважче – виходити з дому. Зачинив двері квартири – і все. Розумієш, що найближчі півтора року сюди не повернешся. І з рідними не побачишся…»

Нашу розмову перериває стукіт у вікно. Богдан зривається і швидко заходить у приміщення призовної дільниці. Всередині нервує комісар. Дивлюсь на погон – полковник. Пришвидшує відправлення призовників.

«Б**дь, ну скільки можна! Вже пів на першу, а ви досі тут! Я щось не зрозуміло пояснив вранці?!» – чути його керівний голос з першого кабінету. За кілька хвилин звідти вибігає худорлявий чоловік у синьому класичному костюмі з кількома папками документів за пазухою. Називає три прізвища з листочка. Хлопці зриваються з місць і йдуть до автомобіля, що припаркований на подвір’ї. Часу на прощання з батьками немає – треба поспішати. Мати одного з юнаків задумано дивиться вслід сірому «Шевроле» навіть після того, як машина ховається за рогом.

«Сина забрали у військкомат наступного ранку після дня народження»

Потрібну адресу на вулиці Данила Апостола у Білогорщі шукаю за допомогою Google Maps. Виходжу з маршрутки біля Скнилівського моста на Городоцькій, кружляю ґрунтовими вуличками, переходжу колію у недозволеному місці – і опиняюсь біля входу в обласний збірний пункт. Саме звідси призовники з цілої області відбувають у військові частини.

Біля контрольно-пропускного пункту стоять батьки і родичі призовників. Всередину їх не впускають. Дехто хоче передати своїм хлопцям «зарядку» для телефона – марно.

«Мій син прийшов у військкомат наступного ранку після дня народження, – розповідає жінка, що приїхала з Мостиського району. В її руках – важка сумка. Принесла хлопцю необхідні речі і їжу. – Потім його привезли машиною сюди. Подзвонив, сказав адресу – я все кинула і поїхала. А тут навіть не вдається з ним побачитись…».

За високими воротами збірного пункту рясніють червоні яблука і дрімає руда вівчарка. Час від часу до будівлі під’їжджають автівки. З них виходить кілька юнаків і чоловіки з документами. Швидко зникають за вхідними дверима.

Батькам сказали, що побачитись з дітьми тут не вдасться. Хіба що перед самою відправкою на вокзалі – якщо буде час. Рідні надії не втрачають. Ніхто не розходиться.

Єдина втіха дня них – побачити сина у вікні на відстані десятка метрів. Матері притуляються до поржавілої огорожі, аби щось розгледіти. Деякі хлопці усміхаються, привітально махають рукою. «Мій до вікна не підійде…» –  із сумом констатує жінка у сірому плащі.

На збірному пункті хлопці пройшли повторний медогляд. Там же і визначається їхня подальша доля – рід військ, військові частини. Після формування команд юнаки автобусом вирушають на вокзал.

«Тут є хлопці, які провели на збірному пункті більше доби, – розповідає призовник у телефонній розмові з товаришем. Останній увімкнув на гучномовець, щоб його чули і рідні, які чекають біля входу. – Годують добре, на перекур дозволяють вийти кілька разів на день, але ми куримо в туалеті. Граємо в карти і дивимось телевізор з двома телеканалами. Не хвилюйтесь, все буде добре. Їдьте додому!».

Батьки на слова сина не зважають. Продовжують чекати. Хоча б заради того, щоб побачити рідне обличчя у далекому вікні за поржавілою огорожею.

Усі фото Ореста Дрималовського.


Підтримайте проект на Patreon

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.