**«Голова пам’ятає, а руки не піддаються»: піаніст-мінометник — про службу в морській піхоті, звуки обстрілів і складне повернення до музики**
Микола Дорош торкнувся клавіш піаніно вперше у шість років. Відтоді музика стала його покликанням і професією — він навчався, виступав і сам викладав фортепіано. Але у 2023 році доля розпорядилася інакше: замість нот — команди, замість клавіш — важкий метал міномета, пише Суспільне.
Своєю історією ветеран 37-ї бригади морської піхоти, нині інструктор комунального підприємства «Захист Львівщини» та викладач-концертмейстер дитячої школи мистецтв імені Стефана Турчака у Дублянах поділився з журналістами Суспільного.
**Ранок 24 лютого**
До повномасштабного вторгнення Микола працював у дитячій школі мистецтв, навчав дітей грати на фортепіано, а паралельно викладав онлайн у лондонській музичній школі — фортепіано та теорію музики. Він думав про вступ до підрозділу територіальної оборони, але конкретних кроків так і не зробив.
Ніч на 24 лютого 2022 року перевернула все.
«Мені зателефонував брат і сказав, що почалася війна. У мене була дезорієнтація. У нас маленька дитина — їй 25 лютого мав виповнитися рік. Не зрозуміло, що робити. Думаю, чи не кожен був у такому стані», — згадує він.
Родина виявилася підготовленою: вдома ще заздалегідь зібрали тривожну валізку. Микола розглядав варіант евакуювати дружину та доньку за кордон.
Того ж дня всі заплановані уроки скасували. Іноземні учні, не чекаючи пояснень від викладача, самі написали слова підтримки та запропонували допомогу.
За два тижні навчання відновилося. Уроки часом тривали просто під час повітряних тривог. Згодом у школі облаштували повноцінні музичні класи безпосередньо в укритті — з інструментами та опаленням, щоб не переривати заняття через сигнали небезпеки.
**Мобілізація без попередження**
У 2023 році Микола прийшов до ТЦК, щоб оновити особисті дані. Того ж дня його мобілізували. На той момент троє чоловіків з його родини вже воювали.
«Для мене це був стрес, але на короткий час. Для моєї дружини, яка залишилася з двома маленькими дітьми — старшій два роки, молодшій чотири місяці — це був справжній удар», — каже він.
У військовому квитку Миколі записали спеціальність діловода. Проте вже за два тижні він вирушив на навчання до Великобританії, а після повернення його направили до морської піхоти.
«Я не міг зібрати думки докупи. Ще вчора я музикант, а сьогодні — у морській піхоті. Тоді якраз тривав контрнаступ, і я не міг уявити, що я там робитиму. Але психологічно мені було легше бути мінометником, ніж потрапити до штурмових підрозділів — адже міномет працює на відстані», — пояснює Микола.
**Музикант із мінометом**
У підрозділі мало хто знав про його музичне минуле. Таємниця розкрилася випадково — під час заповнення документів командир запитав про освіту і здивовано перепитав: «Ти музикант? А на чому граєш?»
Через рік служби командир запросив його до будинку, який орендували військові, де стояло піаніно.
«Ми були в районі Краматорська. Він сказав: “Ти ж музикант, зіграй щось”. Я понад рік не грав. Але зіграв — щось із “Піратів Карибського моря”. Хвилин дві. Я не хотів грати Брамса чи Баха — все-таки більш як рік перерви», — розповідає він.
Микола намагався перевестися до оркестру морської піхоти, але командир не підтримав це рішення.
Перший бойовий вихід відбувся на Херсонщині пізньої осені.
«Я не знав, що брати із собою, чи правильну кількість речей взяв. Позиція мала бути готова до роботи дуже швидко. Сказали: збирайся. Я швиденько зібрався й поїхав на п’ять-шість днів. Страх, мандраж, руки тремтять. Після цього я виїжджав регулярно», — згадує ветеран.
Найтривалішим виїздом стало перебування на позиціях упродовж 22 діб — влітку 2024 року.
**Слух військового, а не музиканта**
На фронті Микола навчився розрізняти снаряди на слух — танковий постріл, 122-й чи 152-й калібр, РПГ. Але сам наголошує: до музичного слуху це не має жодного стосунку.
«Це поганий досвід. Їх розрізняє той, хто відчув це на власній шкурі. Слухав я їх не як музикант, а як військовий — вираховував дальність, азимут і таке інше», — каже він.
З дружиною під час виїздів розмовляв лічені хвилини — щоб вона не чула вибухів. Старша донька весь час питала, де тато. Їй пояснювали: на роботі.
**Повернення, яке ще не завершилося**
У березні 2025 року Микола звільнився з лав ЗСУ. Та, за його словами, повністю повернутися з війни досі не вдається.
Родина придбала акустичне піаніно — «живе», на відміну від електронного, яке вже було вдома. Микола розставив ноти й почав займатися. Але відновлення дається нелегко.
«Голова пам’ятає, а руки не піддаються тому контролю, якому хочеться. Воно дратує. Тому що ти це вже все грав, а зараз тобі складно зіграти найпростіші пасажі. Але я радий, що у мене є руки і пальці», — каже він.
Колеги зустріли його в школі мистецтв тепло. Ще під час служби, коли він ненадовго заїжджав, для нього влаштували спеціальний концерт.
Щоб не залишатися осторонь від теми, якій присвятив частину свого життя, Микола став інструктором із міжнародного та гуманітарного права в КП «Захист Львівщини».
«На війні мені важко було виключити в собі музиканта. Зараз мені важко виключити в собі військового. Коли ти ще вчора виїжджав на завдання, а сьогодні вже заколисуєш новонародженого сина — себе не обдуриш. Мій викладацький досвід і набуті навички трансформувалися: я читаю лекції з права. Але за потреби можу провести і заняття з поводження зі зброєю», — підсумовує музикант.
