Весняна квітка Івана Франка, або Нещасливе кохання Климентії Попович

У листі до Агатангела Кримського Іван Франко зізнавався: “я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу”.

Джерело: Фотографії старого Львова.

Климентина Попович була на сім років молодшою за І. Франка. Народилася Климентина Попович-Боярська 3 лютого 1863 року в селі Велдіжі (тепер Шевченкове) Долинського району Івано–Франківської області в сім`ї вчителя. Її виховали законослухняною людиною, “так що й слова рідного не знала”, – згадувала Клима.

І тільки у Львові семінаристка почала вивчення рідної мови та літератури, написання власних поезій. Далі Клима пішла на хліб народної вчительки в селі Жовтанцях на Львівщині, через 4 роки переїхала до сусіднього села Читин. Молода 21-річна вчителька зважилася таємно послати кілька віршів у редакцію “Зорі”, підписалась “Зулейка” (арабське ім’я – блискуча, найкрасивіша).

Навесні 1884 року львівський часопис “Зоря” надрукував два вірші, відредаговані Іваном Франком, — “Чого я бажаю?” і “Мусиш любити” за підписом Климентія П. Відбувся поетичний дебют Климентини Попович.

А у листі поетеса читає слова, від яких голова йде обертом: …у Вас безперечний талант… поетична сила слова… високий політ фантазії… Ваш Іван Франко… “Як же це, до мене, нікому не знаної, в сільській глуші загубленої учительки, відзивається такий велет, таке божище недосяжне!”

Грайливість поезії “Мусиш любити” вразила Івана Яковича і він надрукував у “Зорі” вірш “Гарна дівчино, пахущая квітко” (“Відповідь”) з посвятою “К.П.”

Гарна дівчино, пахучая квітко,
Оком і словом стріляєш ти мітко.

11 травня 1884 р. Климентина вперше зустрілася з Іваном Франком у його помешканні. Оба були заскочені: вона пережила відразу й переляк, бо очікувала побачити високого красеня, Аполлона, а не рудого блакитноокого чоловіка. Іван Якович зізнавався: “По ваших писаннях я уявляв вас дужою, високою, з енергійним голосом і жестами людиною, коли, між тим, ви ніжні та утлі, як prima vera (весна)”.

Їхнє знайомство, спочатку листовне, а потім особисте тривало майже два десятиліття і переросло у щиру дружбу, кохання.

Їхнє листування (збереглося 26 листів Франка до Попович, 39 – від неї) дихає динамікою дружби (спочатку звертання “Пане”, згодом “Друже”). У час таких звертань Франко часто приїздив до Клими в Жовтанці, а потім у Честинці, що недалеко від Львова, де вона працювала вчителькою. Пізніше в “Споминах про Івана Франка” вона писала: “Франко, у той час бойкотований своїми і чужими, злиднював гірко і недомагав душевно й фізично, той рад був виливати своє горе перед щирим другом, за якого почав уважати мене, хоч ми досі були знайомі між собою лиш письмово…” і: “відтоді Франко, заохочений гостинним прийомом моїх батьків, частенько – майже щотижня – пішки (3 милі) забігав до Жовтаниць, щоб, як він казав, “відвести душу”.

Якби ти знав, як много важить слово
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює – якби ти знав оце!

“Я зачисляю вас до людей, найближче стоячих до мого серця”, — зізнався Франко. І їхні листи освятилися інтелігентним несміливим коханням (читаємо “Ти”, “Дорогий Іване”, знаходимо проект подружнього зв’язку для обопільної помочі одне одному). Жінка визнала: “Непомітно для нас самих прийшло несміле прекрасне почуття — “чисте золото найшляхетніших почувань двох душ”….

Клементина Попович
“До мого друга Івана Франка”

Гуляй, орле, по облаках,
Хоч не твоя воля.
Гуляй! Тобі не спочити:
Така твоя доля.
Знай, лиш за той лет небесний,
Недосяглі крила
Тебе, орле, голубочка
Навік полюбила!

Здавалося б, чекай сватів, Климо! Але в одному з листів Климентина написала: “Дорогий Іване! Ти не можеш мене любити, бо я не вмію Тебе чарувати, що тобі й подобатись може. Я не хочу приковувати Тебе до себе, не хочу дивитися на Твою муку і мучитися нею вдесятеро більше від тебе! До мого щастя потрібно бачити Тебе щасливим, а я виджу, що зі мною Ти не найдеш сего щастя”.

Не на те я, хлопче-орле,
Тебе полюбила,
Щоб забута, нелюбима,
Весь вік протужила!

Несподівано він одружується. Вона ж картала себе, що не боролася за своє щастя, зізнавалася: “А тепер мене усе тривожить думка, що не будь ми колись такими наївними теоретиками в справах дружби чи супружжя і наївні в своїх рішеннях життєвої ваги, усе, може би, було інакше та краще склалося”.

Та життя триває: щоб ніхто не подумав її жаліти, 25-річна Клима подала рушники греко-католицькому священику Омеляну Боярському. Через два роки вони обвінчалися переїхали на Буковину.

Після його, а потім її одруження листування та зустрічі не припинилися, але зустрічаємо тільки — “Товаришу”, “Добродію”, “Пане”.

Чорною наміткою пов’язала Клима своє життя.

Ревнивий чоловік не міг їй простити Івана. Навіть при гостях о. Омелян переодягався у вбрання Івана Франка (вишиванку та сірий костюм у будні; у вишиванку та синій костюм у свята), аби покепкувати, познущатися з бідолашної. З цього часу у її чоловіка з’явилося хобі: заводити коханку та будувати їй хату.

До дружини ж частенько прикладав руку, мучив прискіпливістю, важкою хатньою роботою. Через цілу кімнату стояв великий стіл. З одного боку обідав священик, з іншого — Климентина. “А він був гарний, ваш тиран, ваш муж, попівська доброта через вінця полиново плакала”, — писала Ганна Костів-Гуска.

Хата була охайна, заквітчана бузком. Мала у себе бібліотеку, діти селян ходили до неї вимінювати книжки. Спочатку Климентина Попович якось борсалася: у 1903 році Іван Франко ввів її поезії до своєї поетичної антології “Акорди”. Клима намагалася писати, а чоловік забороняв, палив її блокноти, але вона зібрала мішок блокнотів.

Климентина тільки встигала народжувати дітей. У 1895 р. водночас померли чотирирічні донечки-близнята Ліда й Нуся. Старший Інокентій працював лікарем, був активним членом УПА, загинув у бою з енкаведистами.Молодший син Мирослав після навчання виїхав до Канади.

Дочка Ольга була дружиною Юрія Полянського, географа, який у 20-30-х роках проводив археологічні розкопки. Його дочка, внучка Климентини — Марта Полянська з Америки приїжджала в село.

Навесні 1941 року на очах Климентини московські зайди застрелили Омеляна Боярського на ґанку його хати, поховали на подвір’ї біля церкви. Це призвело до важкого захворювання поетки. Хвору жінку забрала до себе наречена, заручена з Інокентієм, молоденька вчителька Галина.

Померла Климентина Попович–Боярська 7 травня 1945р. в с. Бабинці Борщівського району і цілим селом шукали дошки на труну.

Творчий доробок Климентини Попович складають 32 вірші, одна поема, шість оповідань, спогади про Івана Франка та Наталію Кобринську.

Ганна ЧЕРКАСЬКА