Урок деколонізації від Львівської опери і її “Запорожця за Дунаєм”

Львівська національна опера завершила сезон прем’єрою класики – постановкою “Запорожця за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського. Це вже восьма постановка цієї опери за 120 років існування театру. Жіночий тандем режисерки-постановниці Оксани Тараненко та диригентки-постановниці Ірини Стасишин представив нову інтерпретацію класичного твору, який не є комедією і перегукується з сучасністю.

Музичну редакцію “Запорожця…” здійснили Олександр та Дмитро Саратські, сценографію – Тадей Риндзак, хореографія від Олексія Буська та костюми від Людмили Нагорної. До написання лібретто до Оксани Тараненко долучився Микола Бровченко. 

Оперний оглядач УП.Життя Андрій Аблов побував на прем’єрі, а оглядачка класичної музики Наталка Писанка поспілкувалась з керівником проєкту та директором Львівської опери Василем Вовкуном. Щоб розповісти, чому новий “Запорожець…” важливий для всієї оперної сцени України. 

Опера “Запорожець за Дунаєм” як об’єкт сакралізації

Опера Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” посідає в не дуже багатій антології української опери особливе місце. Історично вона не є першою оперою, написаною українським автором, але це перша опера на українську тематику, тобто на сюжет про Україну і про українців. Ця опера є твором класичним, адже майже 150 років вона не сходить зі сцен українських театрів. І сьогодні вона залишається в репертуарі майже всіх оперних сцен країни.

Чому новий “Запорожець…” важливий? Фото: Юрій Грязнов

 

Це опера, яка має п’ять екранізацій. Три з них здійснені за радянських часів, одна – в США зусиллями української діаспори та одна – за часів незалежності. Не кожна класична європейська опера може похвалитися такою кількістю кіноверсій.

Це опера, яка відома кожному українцеві, навіть і тим людям, які геть не цікавляться класичною музикою і оперним мистецтвом – за півтора століття існування в культурному просторі України “Запорожець за Дунаєм” набув сакральної цінності. Та водночас, цей твір в його первісному вигляді без жодного перебільшення можна вважати квінтесенцією малоросійства у мистецтві.

Навіть побіжного погляду на авторську партитуру “Запорожця за Дунаєм” достатньо, аби одразу помітити там все те, що постколоніальна теорія вважає імперськими наративами, які зазвичай метрополія нав’язує своїм колоніям.

Українці у вигляді задунайського козацтва показні в опері як нечисленний кочовий народ, який через природну анархічність і волелюбність не здатний до створення власних розвинених інститутів влади, тож змушений шукати собі “справжнього”, “нормального” царя. А оскільки для українців турецький султан аж ніяк не може стати “справжнім” правителем, то єдиним можливим правильним рішенням для них є повернутися з турецьких терен на батьківщину, під владу російського імператора. Іншими словами – змиритися з новими геополітичними реаліями і добровільно стати невід’ємною частиною “єдиної і неділимої”.

Ідеологічна конструкція, збудована Гулаком-Артемовським у “Запорожці”, цілком влаштовувала і царську владу, і радянську. Натомість справжні патріоти України, здатні до глибокого погляду, завжди бачили вродженні вади цього твору.

Франко ставився до цієї опери скептично. Фото: Юрій Грязнов

 

Іван Франко ставився до цієї опери скептично, але, не наважуючись її відверто критикувати, лише стримано зазначив, що в цьому творі більше театральної ефектності, ніж правди.

Український скульптор та кінорежисер Іван Кавалерідзе разом зі своїм улюбленим актором генієм Іваном Шкуратом під час першої радянської екранізації опери зробили все можливе, аби повернути образу Івана Карася гідність мужнього воїна, врятувати образ українського козака і не дозволити перетворити його на посміховисько.

Навіть Іван Паторжинський – прекрасний оперний співак і актор, який зіграв Івана Карася у другій радянській екранізації “Запорожця”, – у приватних розмовах зі своїм учнем Дмитром Гнатюком, шкодував, що фактично був змушений всупереч своєму баченню показати свого героя саме таким, яким його воліла бачити радянська влада: добродушним гедоністом, гулякою і пиякою, який весь час удає з себе дурника.

Прем’єра “Запорожця за Дунаєм” на сцені Львівської опери: спроба переосмислення

Львівська національна опера імені Соломії Крушельницької сьогодні є театром, який можна вважати провідним осередком формування нового національного оперного репертуару України. Колектив театру першим серед колег усвідомив, що оперний репертуар, який українські театри успадкували від радянської доби, в його “канонічному”, “традиційному”, звичному вигляді – безнадійно застарів і не відповідає часу.

В інтерв’ю, що його дав художній керівник Львівської опери Василь Вовкун УП.Життя напередодні прем’єрного показу “Запорожця за Дунаєм”, він відверто визнав вади імперського та радянського оперного спадку: “Маємо переглянути свою спадщину і сказати про неї правду. Музикознавці цього не хочуть робити, бо вони захищали дисертації на цьому”. 

Директор Львівської опери розділяє радянську спадщину та ті твори, які були створені за час панування російської імперії. Проте вважає, що сучасний оперний театр має робити ставку на сучасних композиторів: “Я кажу як практик оперної справи: є наша класика – “Наталка Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм”, “Назар Стодоля”, “Тарас Бульба”. Окремо перелічу прізвища 20 століття – Данькевич, Лятошинський, Мейтус, Губаренко. Все інше – радянська музика патетично-піднесеного характеру, так званий соціальний реалізм. Цим ми Європу не підкоримо, її можливо завоювати лише завдяки новій музиці. І вже зараз у Львівської опери 10 проєктів, замовлених сучасним українським композиторам – Івану Небесному, Вікторії Польовій, Олександру Родіну…”

Львівська опера відмовилася від побутового реалізму. Фото: Юрій Грязнов

 

Щодо нової редакції “Запорожця за Дунаєм”, Вовкун коротко зазначив: “У новій постановці ми вийшли з буфонади, омилися від цього нашарування і розказали про той героїзм, про який Семен Гулак-Артемовський думав, але не міг втілити у життя на той час. Це вже не побутова опера, це героїчна опера, актуалізована в сьогоднішньому часі композиторами, лібретистом і постановниками”.

Перше, що було зроблено театром для досягнення поставленої мети, – кардинальна зміна генерального образу вистави. Зазвичай глядачі, що прийшли на “Запорожця”, бачили на сцені мальовниче українське село. Львівська опера відмовилася від побутового реалізму. На сцені було створено умовний метафоричний простір.

Простором дії став величезний темний об’єм, весь пронизаний павутинням тонких сріблястих волокон. Художник-постановник вистави Тадей Риндзак сказав, що ці пучки сріблястих ниток пронизують наше життя і пов’язують нас із попередніми поколіннями.

Але справжній художній образ завжди приховує в собі потенціал множинного прочитання. Візерунок сріблястих ниток в темному безкінечному просторі нагадує шлях, що прокреслили у небі міріади зірок. Зірка часто є символом душі людини. Зірка, що падає, означає, що цієї миті чиясь душа навіки залишає землю.

На сцені створили умовний метафоричний простір. Фото: Юрій Грязнов

 

Тож кожна срібна нитка – це шлях, який накреслила у небі зірка. Це символ життя людини, яка присвятила себе батьківщині. Сплітаючись і перетинаючись, сріблясті нитки здіймаються угору і звиваються у вишині в єдину, сяючу місячним світлом серед космічного простору галактику. Це образ України, яка виникла завдяки насназі багатьох поколінь українців.

Із глядацької зали павутиння сріблястих ниток, що ним вигаптовано темне небо, нагадує туман, який став у досвітній час над теплими, тихими водами Дунаю. З того туману піднімається до нас козацький корабель – ковчег. Він нагадує ще й пліт, а також рукотворний острівець, який нерідко влаштовували козаки серед плавнів у дельті Дунаю. Ковчег – це єдиний пристанок для людей, які позбавлені своєї землі і приречені подорожувати, блукаючі у всесвіті, у пошуках своєї батьківщини.

Козацький ковчег, цей острівець на сцені виглядає ніби маленький військовий табір. З очерету виглядають жерла захованих до часу чавунних гармат. Височіє сторожова вежа. Лежить в очікуванні велика щогла зі спущеним вітрилом. Вирушати ще не час. Козацький пліт міцно вгруз на мілині серед дунайських хащ – на межі двох цивілізаційних світів: мусульманського та православного. Періодично здалека чути спів муедзинів, що з мінаретів закликають турків до молитви. Цей спів тривожно лунає вдалині, створюючи атмосферу чужини.

Кардинальної зміни зазнали і костюми героїв опери. Це вже не мирні поселяни і поселянки. Перед нами воїни та їхні вірні дружини-амазонки. Художниця костюмів Людмила Нагорна блискуче впоралася із цим завданням.

 В оновленому “Запорожці…” козак Іван Карась та його дружина перестали бути типовою комічною парою. Фото: Юрій Грязнов

 

У вбранні жителів Задунайської січі домінує тривожний темний рудо-червоний тон. Колір, що з’являється на небі перед світанком та в останню мить заходу сонця. Колір крові, що запеклася на бойових ранах. Силуети костюмів перетворюють козаків на войовничих корсарів. Різноманіття крою, велика кількість цікавих і вишукано виконаних аксесуарів, елементи з шкіри і хутра – все це виглядає напрочуд гарно і переконливо.

На жаль, костюми турків: султана, його почту та його гарему – вдалися не так добре. Їхнє турецьке вбрання виглядало дещо по-оперному умовно і справляло враження позиченого із запасів заможного бухарестського вар’єте.

Загалом, головна стилістична вада нової версії “Запорожця за Дунаєм”, представленої Львівською оперою, в тому, що український світ у виставі виглядав дуже яскраво, правдиво, рельєфно, а турецький певною мірою залишився умовно-театральним, бутафорним. Так східні танці, якими красуні з гарему султана розважали володаря Османської імперії під час його візиту до дунайських кордонів, справляли враження “східної розкоші” в естетиці радянської оперети.

Фото: Юрій Грязнов

 

Друге важливе досягнення творчого колективу театру в процесі створення нової, актуальної інтерпретації “Запорожця за Дунаєм” – нове лібретто опери. Оригінальний текст твору, написаний самим Гулаком-Артемовським, не залишав авторам вистави іншого вибору. Режисер-постановник Оксана Тараненко та автор драматичного тексту Микола Бровченко зробили все можливе, аби, не змінюючи фабули, заданої Гулаком-Артемовським, збудувати новий сюжет опери, геть очищений від колоніальних наративів. В процесі роботи над новим лібретто змін зазнали і характери головних героїв опери, і їхні стосунки між собою, і їхні вчинки.

В оновленому “Запорожці за Дунаєм” козак Іван Карась та його дружина Одарка перестали бути типовою комічною парою водевільного ґатунку. Іван у виставі – молодий козак віком десь 40 років, один з активних керманичів підпільної ради, яка готує план повернення на рідну землю.

Одарка, його дружина, – жінка, яка палко кохає свого чоловіка і здіймає ґвалт лише тому, що більш за все хоче бачити його поряд. Останнім часом Іван дуже часто зникає ночами з хати через необхідність брати участь у підготовці походу. А після повернення удає перед дружиною, ніби пиячив, бо не хоче посвячувати її у чоловічі плани козаків.

Підпільну ради козаків, про яку в оригінальному лібрето опери лише згадував Іван, показано на сцені. Ця нарада маскована під гучну вечірку, народ співає пісень, молоді хлопці танцюють гопак, але все це лише про чуже око. Головною метою козаків, які зібралися в хаті “небоги”, є обговорення майбутніх дій.  Перед світанком всі учасники ради перетворюються на мирних хліборобів і, співаючи, розходяться по домівках.

Фінал опери неочікуваний. Фото: Юрій Грязнов

 

Сирота Оксана, прийомна дочка Карасів, та молодий козак Андрій у виставі також перестають бути традиційною парою невинних закоханих. Андрій – активний учасник підпільного руху, спритний перебіжчик, що забезпечує координацію дій Задунайської січи та козацьких осередків на території України. Коли він чергового разу таємно перебирається через кордон, його хапає турецька варта. Але хапає не випадково, а через те, що його виказав зрадник Терентій. Терентій закоханий в Оксану і хоче таким чином усунути конкурента.

Жанрові сценки опери, створені Гулаком-Артемовським, автори нового лібретто майстерно вплітають у внутрішньо цілісну, наскрізну лінію розвитку сюжету. Абсолютно нові, неочікувані ситуації, що виникають на сцені, спантеличують меломанів, яким добре відомий “канонічний” сюжет “Запорожця”, але змушують зал з цікавістю слідкувати за розвитком подій.

В опері з’являється розгорнута сцена зустрічі Карася і султана в похідному шатрі. Іван тонко, але достатньо шляхетно переконує молодого правителя – інтелектуала звільнити перебіжчика Андрія і щиро дозволити козакам покинути турецьку землю заради дружніх стосунків з ними у майбутньому.

Неочікуваним є і фінал опери. Оксану і Андрія звільняють. Султан додержав слова і надіслав козакам фірман із дозволом залишити турецькі володіння. Козаки готові вирушити на батьківщину. Бо в турецькому вигнанні всім стало зрозуміло, що для того, аби мати свою землю, треба повернутися на неї та звільнити її від чужої влади. Для цього настав слушний час. Для цього в козаків є воля, для цього є наснага, для цього є зброя. З скрипом і гуркотом піднімається корабельна щогла, у червоних променях сонця, що сходить, здіймається і напинається вітром вітрило. “Дай же, боже, в добру путь…”

Прем’єра опери “Запорожець за Дунаєм”. Фото: Юрій Грязнов

 

В цей момент можна було очікувати, що зазвучить урочистий хор, бойовий козацький марш, патріотична пісня, апофеоз. Але автори нової музичної редакції “Запорожця за Дунаєм” – Дмитро і Олександр Саратські – дали фіналу інше музичне вирішення.

Раптом, неочікувано для публіки, тихо народжується і розквітає лірична пісня на мотив мелодії, що її співа Оксана: “Там, за тихим за Дунаєм, на землі є божий рай. Ми туди бажаєм, там наш рідний край”. Мелодія ця звучить, наче світла колискова. Мелодію підхоплює хор – українці, що зібралися на кораблі, готовому вирушити назустріч майбутньому.

Автор мелодії – Гулак-Артемовський. Але в її мотиві раптом проступають рідні сучасні інтонації пісень Івасюка, Рибчинського, Мозгового. І ці сучасні інтонації, що огортають мелодію Гулака-Артемовського, наче перекидають невидимий місток між сценою і залом. Вони об’єднують в єдиному почутті героїв, що стоять на палубі козацького ковчега, і людей, що в залі. Бо сьогодні ми мріємо здійснити те, про що мріяли вони. Бо сьогодні ми боремося за те саме, за що боролися й вони. За волю на своїй землі!

І ми переможемо! Бо ми – їх нащадки!

 Фото: Юрій Грязнов

 

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало потужним поштовхом для перегляду усталених поглядів на українське національне мистецтво. Процес цей почався задовго до нього – з початком самої війни, але йшов він надто повільно. І мистецька спільнота, і українське суспільство загалом виявляли в цьому питанні консерватизм і не бажали розставатися з усталеними поглядами на класичні сакралізовані твори зі скарбниці національного мистецтва.

Сьогодні, коли йде війна за право України існувати, в українського мистецтва є моральний обов’язок перед тими українцями, які готові жертвувати життям заради існування України. Українське мистецтво повинно знайти в собі мужність здійснити глибоку ревізію власного художнього спадку, пройти болісний шлях внутрішнього очищення від малоросійства і нарешті позбутися того меншовартісного погляду на себе, якому так гарно навчила нас імперія.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.