“Ти винна!” Три історії про вдів військових, хвороби війни та червону помаду

Їм не можна сміятися з жартів, фарбувати губи червоною помадою, ходити в ресторани та викладати звідти селфі в соцмережі. Це означатиме, що вони “танцюють на кістках своїх чоловіків”. 

Такі правила нав’язує їм, наче зашморг на шию, суспільство. Принаймні, та його частина, яка завжди знає, “як все має бути”. 

Вони – вдови, які втратили своїх коханих на війні.

Одна з них – 40-річна Ірина Бордун, вчителька біології в одному з ліцеїв Коломиї, міста на Івано-Франківщині.

“Я була в різних ролях: спочатку дружини військовослужбовця, яка постійно в очікуванні, що з твоєю коханою людиною, а згодом – сестрою, яка не знає, що з її братом. Мій чоловік Любомир був добровольцем і загинув у вересні 2022-го року в Бахмутському районі. Майже через рік під Роботиним загинув мій рідний брат Олег”, – розповідає Ірина.

На початку січня 2024-го вона написала в соцмережі:

“Чомусь суспільство вважає, що вдова – то така собі нещасна, страшна, невмивана і постійно плачуча особа! Хоч багато хто з того суспільства каже: “Тримайся, живи, ти ще молода, ще будеш щаслива”. Але коли ти маєш гарний вигляд, усміхаєшся і просто живеш, то це саме суспільство тебе ж і засуджує! Але ніхто не знає, що такі, як я, ховаємо під червоною помадою…”

“Українська правда” поспілкувалася з вдовами військових, аби дізнатися, як їм доводиться захищати від “турботливого” суспільства свої кордони після смерті чоловіків і до чого тут червона помада.

“Вискалю зуби, але не покажу, що хтось мене поранив”

Щоб зустрітися з Іриною, їду до Коломиї. Це місто нагадує пенсіонера-підлітка, який водночас тримається за спину, що болить, і носить кепку з надписом “Paris”. Складові скромної привабливості міста – старі будинки, бруківка, металеві будки у формі великодніх яєць, куди клеять оголошення про концерти.

Розмови про те, що Прикарпаття живе в своєму окремому від війни світі – перебільшення. Чоловіки у військовій формі на вулицях Коломиї помітні. Ось один палить цигарку і дивиться крізь натовп, наче перебуває зовсім не тут. Ось двоє військових, один із них на милицях. До мене долітають уривки їхнього діалогу. Перший розповідає про ступені контузії і про те, що його – середньої тяжкості. Чоловік на милицях відповідає, що такі, як вони – розхідний матеріал війни.

– Я одразу розумію, коли переді мною хлопці, які воюють. Навіть, коли вони в цивільному, – зізнається Ірина – струнка та висока блондинка в бузковій сукні. І манікюр, і ремінець до годинника, і навіть електронна сигарета в її руках також відтінків бузкового.

Якоїсь миті запитую, чому саме бузковий? Ірина відповідає, що це улюблений колір її доньки, а взагалі до красивих речей їх привчив чоловік.

Ірина ледь помітно усміхається, коли ділиться зі мною спогадами про нього. Наче розкладає в повітрі пасьянс, який помічає лише вона.

– Ось цей балкон, із прапором. Бачите? Мій Любомир там працював у міській раді начальником управління освіти. Навіть коли він із фронту приїжджав, у нього на першому місці була освіта, а потім уже ми… А це пам’ятна дошка на його честь, ми відкрили її рік тому, 29 червня, на його день народження.

Ірина Бордун: Любомир мав математичний склад розуму. Я завжди була впевнена, що він повернеться із фронту – розрахує, здогадається, як уникнути осколка та кулі
Ірина Бордун: Любомир мав математичний склад розуму. Я завжди була впевнена, що він повернеться з фронту – розрахує, здогадається, як уникнути осколка чи кулі
ФОТО – ОКСАНА ДАНИЩУК

Наступна зупинка її екскурсії містом – озеро. Навколо нього Ірина з чоловіком намотували кола по вихідних до великої війни.

Ми йдемо вузьким металевим містком, Ірина продовжує сипати датами та фактами з їхнього життя.

– Третього березня 2022 року у нас була річниця – 18 років разом. Саме в той день Любомир сказав мені, що був у військкоматі і йде на фронт. Сьомого березня він пішов на фронт. І цього ж числа наступного року пішов воювати і мій брат… 

Любомира ховали 28-го вересня 2022-го, а наступного дня у сина був день народження. І якщо старшій доньці я змогла зразу сказати, що батька не стало, то п’ятирічній дитині було дуже складно про це повідомити. Сказала синові тільки через тиждень. Він відреагував дуже болісно, я не очікувала, що син буде так плакати і кричати…

Обережно, наче пересуваючись по мінному полю, наближаємося до розмови, заради якої я приїхала до Ірини.

Ірина Бордун: Мене брат навчив: стій, наче не болить. Я вискалю зуби, але не покажу, що хтось мене поранив
Ірина Бордун: Мене брат навчив: стій, наче не болить. Я вискалю зуби, але не покажу, що хтось мене поранив
ФОТО – ОКСАНА ДАНИЩУК

– Особисто для мене червона помада на вустах – броня. Я час від часу ходжу в госпіталь до наших хлопців, жартую, сміюся, слухаю їхні історії. А потім як сяду в машину і зареву… Але цього вже ніхто не бачить і не знає, окрім мене.

У суспільстві, особливо в маленьких містах і селах, не звикли говорити про війну, не вміють говорити про горе. Жінки-вдови розповідали мені про те, що першими починають погано ставитися до них після смерті чоловіків свекрухи: “Це ти дозволила йому піти. Ти винна”. Але чоловік – не цуценя, якого можна прив’язати і не пустити!

Ми повертаємося з озера до міської ради. В тіні на нас очікує сіра автівка Ірини. Нею ми двадцять хвилин їхатимемо на цвинтар. Ірина зізнається, що навіть через придбану після смерті чоловіка машину відчувала осуд і заздрість. До неї підходили знайомі, які казали: “Круту машину маєш, тобі пощастило…”.

Ми на цвинтарі, на вітрі тріпочуть прапори на могилах загиблих захисників. Підходимо до місця поховання Любомира Бордуна. Сідаємо на лавочку. Ірина ділиться ще однією історією.

– Я дуже часто приходила на могилу або зранку, або вечорами. Щоб ніхто не потурбував. В один із таких вечорів навела порядок із квітами, витягнула килимок із машини і лягла біля могили Любомира. Довго плакала, не пам’ятаю, скільки минуло часу. Раптом хтось мене тормошить за плече. Коли обернулася, побачила перед собою незнайому жінку, яка сказала мені: “Йой, як гарно ти горюєш!”. Я настільки була обурена цим вторгненням в мій світ, що послала її. Якби вона запитала, чи все зі мною гаразд, або запропонувала допомогу! Але радіти, що я правильно горюю?! Так, як вона б хотіла… 

Час повертатися до машини. Ірина проводить рукою по портрету Любомира на пам’ятнику, наче гладить його обличчя. Любомир дивиться на нас.

Ми покидаємо цвинтар. Ірина сюди повернеться ще не раз.

“Моє попереднє “я” померло”

Карині Койляк 26 років. Вона була дружиною військового 8 років. Рік як вдова – з двома дітьми.

Її чоловік служив морпіхом у Криму. Коли півострів анексували, разом із іншими українськими військовими вийшов звідти на материк. Із 2014-го – в АТО, з 2022-го – на найгарячіших напрямках фронту.

– Я його називала “військовим на всю голову”. Він був одним із тих, хто завжди “на передку”. Олег мені завжди телефонував із фронту, коли мав можливість. Я не приймала від нього текстові повідомлення, мені було важливо почути голос.

Він загинув через вісім днів після свого 30-річчя – 17 квітня 2023-го.

– Я в дуже дивний спосіб довідалася про його смерть. До мене зателефонував незнайомий чоловік. І сказав, що співчуває моїй втраті. Я збиваю цей дзвінок і починаю дзвонити всім побратимам. Ніхто з десяти хлопців не бере трубку. Через декілька хвилин мені таки передзвонили і підтвердили, що він загинув.

Голос Карини надламується, але вона продовжує.

– До смерті чоловіка я дуже боялася цвинтарів. Ми жили неподалік від кладовища, то я завжди обходила його іншою дорогою. А коли загинув Олег, я всі 40 днів туди приходила, ночами сиділа біля його могили.

Я дала собі рівно 40 днів на відчай. 40 днів носила чорний одяг та чорну хустку. Хустку, на якій моментами хотілося повіситися.

Але коли в тебе маленькі діти, ти просто не маєш виходу. Моїм дітям потрібна мати. Мої діти уже втратили батька, і я не хочу, щоб вони втратили ще маму.

Моє попереднє “я” померло. Після 40 днів я зняла чорну хустку і сказала, що більше ніколи її не надягну. На 41-й день я вдягнула повністю білий одяг. Були люди, які дорікали, що я не ношу чорну хустку та темний одяг. На що я їм відповідала: “Якби ця чорна хустка його повернула, я б її до кінця життя носила…”

Карина Койляк: Життя чоловіка навчило мене нічого не відкладати на потім. У мого Олега був такий темперамент, що він все відкладав на потім: ось назбираємо і пізніше купимо, ми це обов’язково зробимо, але пізніше. А тепер його не стало…
Карина Койляк: Життя чоловіка навчило мене нічого не відкладати на потім. У мого Олега був такий темперамент, що він все відкладав на потім: “Ось назбираємо і пізніше купимо”, “Ми це обов’язково зробимо, але пізніше”. А тепер його не стало…
ФОТО НАДАНЕ КАРИНОЮ КОЙЛЯК

Карина почала вчитися жити наново. З іншими вдовами поїхала на лавандове поле – зробила фото і виставляла їх у соціальні мережі.

– Я не хотіла, щоб люди мене жаліли, адже вони тим тільки “розколупували” рану. А я ставила блок, щоб не було так боляче. Ось всі ці фрази: “Йо-йой, ти сама залишилася з двома дітьми. Як же ти будеш?”. Або інше: “Ти маєш замінити дітям тата”. Як я маю замінити тата, якщо я мама?!

А ще улюблена тема – це гроші. Мені просто в очі казали, що мені пощастило, бо я маю багато грошей після смерті чоловіка. Це мені казали подруги, знайомі і навіть дехто з родини чоловіка. Або такі заявочки: “Ти так гарно вдягнена, ще й нафарбована, зачіску робиш…”. Я їм завжди кажу, що вони не знали мого чоловіка. Він би не хотів, щоб я ходила пригніченою, то чому зараз все повинно змінитися?

Знаєте, у мене якось так все йде по датах. Після 40 днів я перестала носити чорну хустку. А після року сказала собі, що мушу відпустити його. Ми прожили прекрасне життя, 8 років я була дружиною військового, у нас народилося двоє дітей. Я просто дякую йому за це. Бо я… Я більше нічого не зміню, навіть якщо б я дуже хотіла це зробити. Його вже не повернеш.

Карина залишається з двома дітьми в рідному місті чоловіка – Івано-Франківську, де живе з 2017-го. Це місто стало рідним і для неї, адже ще в 2014-му їй довелося покинути батьківську Горлівку через війну. Нині Карина не збирається переїжджати та вдруге втрачати домівку.

“Червона помада для мене – це наче маска від людей”

Ще одна героїня цього тексту, 39-річна Марина погодилася розповісти свою історію анонімно, щоб уникнути зайвої уваги з боку родичів чоловіка.

На той момент, коли Марина наприкінці 2000-х познайомилася з Олександром (ім’я змінено), вона була молодою розлученою мамою з маленькою донькою. Чотири рази він пропонував їй вийти за нього заміж. Вона зволікала – переживала, що штамп у паспорті змінить стосунки не на краще.

Олександр пройшов Майдан, після цього добровольцем брав участь в АТО. Під час його відпустки в 2016-му вони з Мариною одружилися.

– Він приїхав у суботу, а в неділю у нас було весілля на 30 людей. Я про все домовилася, була навіть жива музика. А він на той момент чекав шість років на моє “так”… Через пів року після нашого весілля він сказав, що хоче усиновити мою старшу донечку. І він це зробив.

Марина усміхається, коли згадує ці моменти. Наче з улюбленого сервізу здмухує невидимі пилинки.

У 2016-му році після поранення Олександра демобілізували. Вдруге він пішов на фронт одразу після 24-го лютого 2022-го. На той час вони з Мариною вже мали трьох дітей. Спочатку його не брали до війська через групу інвалідності та трьох неповнолітніх дітей. Він ходив до військкомату як на роботу – один день, другий, третій. І нарешті його таки взяли, бо він мав бойовий досвід. 

Олександр одразу став командиром відділення. В одному з сіл під Бахмутом – Спірному – він загинув 9 червня 2022-го року. На той момент вони були разом із Мариною 14 років.

Марина повертається до теми, заради якої погодилася розповісти свою історію.

З осудом та нерозумінням земляків вона зіткнулася ще за життя чоловіка. Вони мешкали в селі, як усі, мали господарство, але після народження другого сина в них змінився стиль життя – на занадто “революційний” для консервативного оточення.

– На той момент в мене був депресивний стан. І чоловік тоді запровадив правило: побачення раз на місяць – в театр, кіно, ресторан чи на концерт. Це дуже нестандартно для села, бо я там була вчителькою, а вчителька же має бути взірцем для всіх. Мені навіть моя мама казала, “що люди скажуть: всі картоплю садять, а ви кудись збираєтеся, і куди це ти йдеш така намальована”. З чоловіком я відчувала, що можу бути королевою: йти на підборах, із макіяжем, гарно одягненою.

Після загибелі чоловіка розуміння з боку земляків не побільшало.

– Я тоді купила дві лавочки на цвинтар, принесла собі подушку і там провела дуже багато годин протягом чотирьох місяців. У мене троє дітей, яких я залишала на маму із сестрою. Вони приходили кликати мене об 11–12 ночі додому, а я не могла звідти піти. В якийсь такий вечір підійшла до мене жінка і каже: “Маринко, ти так гарно за ним горюєш. Я знаю одну вдову із сусіднього села – так вона 5 років не знімала чорне і тільки плакала”. Знаєте, я подивилася на ту жінку і подумала, що для неї моє життя – вистава. Їй не цікаво мене підтримати, щоб я вийшла з того кладовища, бо в мене ще є діти. Натомість вона пишається своєю односельчанкою, яка так горює за своїм чоловіком, що готова себе закопати.

Так у житті Марини з’явилася червона помада. “Пам’ятаю, як вперше йшла до психолога і намалювала губи червоною помадою. Був такий період, що я зрозуміла: ця червона помада для мене – це наче маска від людей“, – згадує вона.

Зрештою Марина переїхала з рідного села до одного з міст на Прикарпатті. Повертатися не планує.

– Коли приїжджаю до своїх рідних в село, то колишні подруги навіть не вітаються зі мною. Осуд за те, що я гарно виглядаю після смерті коханого чоловіка, переслідує мене. Колишні знайомі підходять і в очі кажуть мені: “О, ми бачимо, тобі класно, ти когось маєш”. Коли запитую, з чого такі висновки, кажуть: “А чому ж ти так гарно виглядаєш?”. На тебе дивляться з німим запитанням: “Дивися, вона сміється. Вона що, хвора?”. Насправді це хвороба суспільства: якщо помер чоловік, то ти також маєш померти.

Найбільше, що болить – це осуд родини чоловіка. Найчастіше вони мені дорікали, що я фарбую губи червоною помадою і що мене “багато”. Я справді намагалася бути корисною – шукала психологів для вдів, організувала психологічну реабілітацію, водила людей на концерти, на театри. 

Впродовж шести місяців після смерті чоловіка моя свекруха тільки те й робила, що дзвонила до мене та писала: “Здохни, сука, я тебе ненавиджу! Бажаю тобі, щоб ти поховала своїх дітей, як я поховала сина! Тішитися будеш. Бажаю, щоб ти бачила, як буде тішитися дружина твого сина, коли він помре”.

Звичайно, мені боляче. Але я навчилася не звертати увагу. Мені хочеться просто жити своє життя – для двох синів та старшої доньки. Хочу дати своїм дітям щастя, бо дитинство більше ніколи до них не повернеться.

“Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є”

Якщо уявити країну єдиним організмом, війна – хвороба, яка вражає всі його системи.

З одного боку, війна об’єднує, бо російські ракети не обирають жертв – для них не існує фронту і тилу, “народжених” і “ненароджених” для війни. З іншого боку, вона роз’єднує через те, що кожен має свій досвід її проживання.

Історії “про червону помаду” – окрім усього іншого, ще й замір емпатії в суспільстві, здатності розуміти одне одного. Або хоча би чути. З цим маємо хронічні проблеми. 

Рахувати гроші вдів військових? Робити висновки з кольору їхньої помади та висоти підборів? Чому б ні – завжди так робили.

Я проходжу повз великі банери з фото військових, які загинули на фронті, і думаю: скільки має минути часу, щоб суспільство припинило “дбайливо” вкутувати в колючу ковдру стереотипів жінок, які втратили на війні найдорожчих? І чи можливо це взагалі?

Питання, які можуть здаватися риторичними для всіх, окрім тих, хто щоденно відчуває тиск і нерозуміння. 

В пошуках відповідей розмовляю з військовим психологом Андрієм Козінчуком. Він вважає, що однією з головних причин такого “нерозуміння” є стереотипізація.

– Є такий сталий образ української матері, яка втратила дитину. І він переходить на образ дружини. Вона має ходити в чорній хустці, завжди сумна. Навіть коли посміхається, то посміхається із сумними очима.

Психолог пояснює, що коли вдова купує після смерті чоловіка автівку, для неї це важливо насамперед через емоційний фактор.

– Вона купила ту автівку через те, що вони з чоловіком мріяли про це. І для неї це логічне продовження стосунків. Навіть коли цих стосунків уже немає. Я знаю особисто декілька таких прикладів.

Згадує він і багато історій, коли чоловіки телефонували з фронту до своїх дружин або писали в месенджерах “заповіти” і просили продовжувати жити, якщо з ними щось станеться.

Військовий психолог переконаний, що синдром “червоної помади” – хвороба передусім не мегаполісів, а маленьких міст і сіл, де більше налагоджені соціальні зв’язки й усі одне одного знають. Зворотний бік цього – відсутнє розуміння особистих кордонів.

– Якщо в людини відкрита рана, ви не будете з брудними ногами туди лізти. Потрібно зазирнути обережно, з масочкою, в одноразових рукавичках. І шапочку на голові мати, щоб волосина не впала. Якщо ви справді хочете допомогти, а не просто плюнути і втекти, – радить Андрій Козінчук.

Слушна порада, якби не одне “але”: тих, хто готовий “плюнути і втекти”, не цікавлять поради психологів. Тому вдови зазвичай не чекають від суспільства розуміння і підтримують одна одну як можуть.

Хтось через тиск переїжджає в інше місто, хтось замикається в собі, хтось обирає шлях дії.

Ірина Бордун створила в Коломиї проєкт підтримки дружин і вдів військовослужбовців та їхніх родин. Раз на тиждень вони збираються, разом малюють картини, говорять про те, що болить.

Вона зізнається, що такий проєкт – це моральний порятунок, простір, де не існує скляної стіни нерозуміння.

Я вже пережила той вік, (коли думають), а що скажуть люди. Нехай тепер люди думають, що про них скажу я“, – нещодавно написала вона в соцмережі.

Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є“, – ці слова, мабуть, найточніше передають стан тих, кому “турботливе” суспільство забороняє сміятися з жартів і фарбувати губи червоною помадою.

Мар’яна Гнот, для УП

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.