Проєкт “Родинний альбом” продовжує збирати фотографії, які розповідають про вуличну моду українців у ХХ столітті. За словами засновниці ініціативи Зої Звиняцьківської, архів охоплює період від Першої світової війни до 90-х років, і до нього долучилися десятки українців, які надіслали фотографії своїх родичів та самих себе з описом одягу та події.
Джерело: Суспільне.
Стати частиною “Родинного альбому” можете і ви
Якщо у вас є фото і ви бажаєте взяти участь в проєкті, для початку сфотографуйте світлини та надішліть зображення на поштову адресу [email protected] або на фейсбук-сторінку проєкту. На сторінці є докладна інструкція, як долучитись.
Проєкт створюється за підтримки Українського культурного фонду.
Тут, у нас, може так статися, що певні часи не було своїх визначних модельєрів або були, але вони були геть відірвані від споживання моди, бо обслуговували не людей, а ідеологію.
У нас були революції і війни, під час яких впродовж років ніякої професійної моди не було. Але ж люди, люди були. А там, де є люди, там є мода. Неофіційна, локальна, часом дивна — але вона завжди є. І дуже хочеться її оприявнити.
Як же це можна зробити, живучи на “кривавих землях”, де війни та революції майже вщент знищили шар матеріальної культури минулого, з одягом і аксесуарами включно? Але є те, що збереглось: світлини. Світлини родичів, батьків та дідів з бабусями, друзів і приятелів — світлини, що зберігаються в родинних альбомах. Саме вони здатні розказати не просто історії української моди, а через неї розказати історію людей, що тут жили і живуть. Бо, знаєте, історія моди — це завжда історія про людей, але особливо тут, де так багато ще ненаписаних і замовчаних історій. А мода — це така відверта штука, вона не може брехати.
Отже, треба разом зібрати цю розпорошену мозаїку і скласти історії української вуличної моди, а з нею — історію країни очима простої людини, як говорять останнім часом історики. Адже мода це ключ, а точка входу.”
5 героїв “Родинного альбому”
На головній ілюстрації до цієї новини використана фотографія подружжя Олена Войцеховська та Помпій Лубенець з дочкою Тамарою. Фото зроблено у 1933 році у Києві. Фото надав Сергій Гриненко.
Модистка у селі Меланія
Олена Радіонова з Черкаси надіслала фотографію своїх прабабусі та прадідуся: “Меланія Іларіонівна Гришина (1900-1984.) і Федот Петрович Гришин (1902-1974). Проживали в місті Знам’янка Кіровоградської області, виховали двох дітей – Михайла і Галину.
Меланія господарювала по дому і займалась шиттям, була на селі модисткою. На жаль, із старовинних предметів одягу нічого не залишилось, у нас збереглася лише її швейна машинка в робочому стані. Федот життя присвятив праці на залізниці. Протягом останнього тридцятиріччя ХІХ століття Знам’янка з невеликої залізничної станції перетворилася на великий залізничний вузол”.
Меланія Іларіонівна Гришина та Федот Петрович Гришин.
Віра збирала світлини вуличних фотографів
Євгенія Корольова з Києва надала фотографію своєї бабусі: “Віра Блоха, фото зроблено в 1960-ті. В молоді роки бабуся полюбляла фотографуватись, часто ходила з родиною в фотоательє, купляла фотографії у вуличних фотографів. Цей знімок зроблено в студії.
Ридикюль їй подарував її чоловік Іосіф, який після війни служив в Німеччині і звідти привіз багато трофейних речей, зокрема і цю сумку. Плащ і капелюх — не бабусині, їх надали їй спеціально для фото. Капелюх чоловічий, плащ, здається, також”.
Віра Блоха.
Інна носила сукні, які їй шила рідна тітка
Тетяна Римаренко з Києва надала фотографію своєї матері: “Світлина з сімейного альбому. На ній моя матуся, Інна Марчук, щаслива студентка на прогулянці. Київ, 1952 рік. Такою гарною зустрів її мій тато. Вишукане чорно-біле плаття з креп-жоржету з білими деталями (навіть гудзики обтягнуті тканиною) їй пошила тьотя Іустина Марчук, котра була дуже талановитою і затребуваною майстринею-швачкою.
У повоєнні скрутні часи саме завдяки своєму вмінню тьотя могла заробляти та утримувати стареньку бабусю й синочка. Шила тьотя дуже вишукані та якісні сукні, мала прекрасний смак та відчуття моди та стилю, тож її послугами стали користуватись жінки офіцерів та іншої “знаті”. А один офіцер, чоловік замовниці, подарував тьоті швейну машинку “Зінгер”. Ця машинка стала для неї і годувальницею, і розрадою”.
Інна Марчук.
Світлана мала можливість зазирнути за “залізну завісу”
Петро Сазонов з Київ надіслав світлину своєї матері. Фотографія зроблена 1974 або 1975 року: “Студентка інституту іноземних мов Світлана Мартиненко. Студенти цього інституту могли зазирати за “залізну завісу”, бо вивчали іноземні мови, спілкувалися з іноземцями.
Світлана Мартиненко.
Крім того, Світлана мала богемне коло спілкування — її брат Олександр Семенов, автор світлин, був фотографом, подругою Мартинової була актриса Ніна Набока. Мешканка київського Подолу, Світлана Мартиненко мала знайомих “фарцовщиків”, у яких купувала модний закордонний одяг.
По закінченню інституту Світлана все життя працювала вчителем англійської мови. Маючи музичну освіту, давала приватні уроки музики і навіть виступала на телебаченні з фортепіанними композиціями. Зараз Світлана Мартиненко на пенсії, провадить активний спосіб життя і займається зоозахистом. Одягається так само стильно, як і в юності.
Алік та Ігор у кльошах від художниці
Алік Олісевич зі Львова надіслав фотографію, на якій він зі своїм другом Ігорем Зборівським. “Це я та Джонік, як ми його називали. Фотографію зроблено в одному з фотосалонів у Львові в травні 1979 року. Там я в широких кльошах з брезенту, їх розмалювала знайома художниця, намалювала очі, губи, різні квіточки внизу. Завдяки цьому у нас не було одноманіття, кожен прикрашав одяг по-своєму.
Алік Олісевич та Ігор Зборівський.
Я з 14 років був на обліку в КГБ, бо ми з другом їздили автостопом в Литву, де якраз зародився рух хіпі і були протести. А згодом і у Львові виникла “Республіка Святого саду”. Святий сад був у центрі міста, біля монастиря кармелітів, там були склади, гуртожитки, і місцеві хлопчаки почали там збиратися, прослуховувати музику західних рок-гуртів, слухали радіо, почали цікавитися самвидавом. Все це оформилося в Республіку Святий Сад. Ми там грали в футбол, влаштували ранчо, де грали концерти.
У нас були міністри по культурі, будівництва, президент нашої республіки. У Радянському Союзі був державний секретар, але президента не було. А ми казали: “От на фірмі повинен бути президент”. Мого побратима Ілька Лемка, якому тоді було 17 років, обрали президентом. Я був міністром культури та ідеології. Мене обрали на демократичних засадах, загалом у нас все було влаштовано демократично. Ця республіка була стьобом, іронією. У нас були гасла антирадянського характеру. Той, хто приходив у Сад, повинен був показати жест перемоги двума пальцями і сказати: “Срав пес!”, а йому повинні були відповісти: “На КПРС”.
