У львівській «Я Галереї» триває виставка Максима Дондюка «Сучасний український ландшафт», яка відкрилась у рамках великого проекту «Музи не мовчать».
Фотограф Максим Дондюк знімає війну ще з 2014 року. На виставці представлені фотографії з 2017 року (проект «Між життям та смертю») та сучасні знімки. За його словами, з 2013 року веде»візуальний щоденник» того, що відбувається в Україні. Революція Гідності, війна сході країни, повномасштабне вторгнення. Фотографії Дондюка публікують провідні західні видання Der Spiegel, Paris Match, Time, Stern та інші.
Максим Дондюк (фото Nikon.ua)
«Збіг статичності самого медіа, фотографії, і завмерлий нерухомий стан реальності, ніби поставлений на паузу в об’єктиві Максима Дондюка, дає нам можливість побачити те, що оминають фоторепортери, що не побачиш у новинних сюжетах чи на шпальтах газет: жахливий спокій цієї війни. З кожною хвилиною споглядання він відкриває зворотний бік – біль, трагедію, смерть і спустошення. Страшне слово, яке нам важко прийняти, але воно висить над усім, чого сягає війна. Саме спустошення, як універсальна характеристика всього навколо», – вважає куратор виставки Павло Гудімов.
«На фотографіях видно зруйнований схід України, поля кровопролитних битв 2014 року. Кілька років по тому, повернувся в ті самі місця на Донбасі. Мій маршрут пролягав уздовж кордону із самопроголошеними “ЛНР” та “ДНР”. Регіони, які нещодавно були свідками кривавих зіткнень, тепер стояли в абсолютній тиші. Школи, лікарні, заводи, блокпости мали вигляд покинутих пам’ятників війни. Цей проект про шрами, які війни залишають у людських душах. Про порожнечу й самотність. Зіткнувшись із війною, я не хотів ані показувати її кривавий, страшний вигляд, ані романтизувати. Смертельна метушня постає в цих образах як абсолютна тиша. Пейзажна фотографія дала змогу глибше передати мої почуття. Іноді думки про минуле і шрами війни набагато болючіші для людей і країни, які пережили це, ніж самі битви. Ці шрами залишаться назавжди», – додає Максим Дондюк.
Як виник цей проект?
Під час війни кожен вирішує, що він буде робити. Чи він буде захищати країну, чи допомагати їй, чи їхати від війни. Я не є фотожурналістом, який займається війною. Але я працюю з документальною фотографією і під час війни, і в 2014 році, і зараз, я взяв камеру та поїхав знімати війну, щоб її зафіксувати.
Є речі, для мене дуже важливі, не так подієві, як метафізичні, які відображають не події, а відчуття.
Для мене, звичайно, було дуже важливим боротись з російською пропагандою, співпрацюючи з деякими іноземними виданнями, я знімав речі, які повинні шокувати, викликати сильні емоції. Особливо для того, щоб люди за кордоном хоч трохи відчули страждання українців. Тож на час війни я частково взяв на себе обов’язки фотожурналіста.
Проте на цій виставці таких робіт немає. Адже, хоч під час війни дуже важлива документалістика, яка фіксує події, з плином часу на перший план виходить мистецтво, яке має нам нагадувати про війну. Новини швидко забуваються, навіть коли мої фотографії опублікували на обкладинці Time, ажіотаж тривав дуже недовго. А коли ми робимо творчі проекти, ми працюємо глибше і це вже може існувати без прив’язки до часу.
Тож я намагаюсь паралельно бути сконцентрованим не тільки на тому, що відбувається, але й на атмосфері, яка супроводжує події.
Фотографії, які виставлені тут, ніколи не були надруковані в жодному медіа і не будуть надруковані. Вони не для цього. Вони для того, щоб пережити емоції.
Наскільки в такій документальній фотографії припустиме втручання фотографа?
Такий діалог існує чомусь тільки в пострадянському просторі. Адже якщо ми візьмемо таких класиків документальної фотографії, як Юджин Сміт чи Анрі Картьє-Брессон, вони дуже багато працювали в темній кімнаті (темна кімната використовується фотографами для обробки фотоплівки, – ред.), працювали з хімією, з папером.
Камера ніколи не відображає те, що бачить око. Я не є документалістом, який працює як веб-камера. Мені це не цікаво. Для мене важливо, щоб фотографії передавали емоції. Кожна людина бачить колір не так, як інша. Тому я не назвав би свої фотографії новинними, які як зняв так і показав. Але це не значить, що я щось змінюю в суті фотографії. Фотографія без постобробки – це як півфабрикат. Ви ж не можете їсти заморожені пельмені.
Ваш фотографії дуже гарні. Чи має право війна бути гарною?
Уявіть себе на виставці фотографій ДСНС. Вони будуть дуже інформативнами, але, думаю, ви недовго там витримаєте.
У моїх фотографіях триває діалог з людиною і для мене важливо продовжувати цей діалог. Для мене естетика та метафорічність завжди переважують.
Якщо людині відразу просто показати пошматовані тіла, вона пройде мимо. Ну або подивиться п’ять секунд та втече. А для діалогу потрібно, щоб людина зупинилась, подивилась хоча б декілька хвилин.
У кожній фотографії є багато мене, але є і багато вас. Тобто накладається реальність, особистий досвід глядача. Так що зараз потрібно бути дуже обережним, бо навіть зображення без крові та трупів може когось емоційно підірвати.
Коли я працюю з ЗМІ мені важливо, щоб людина була шокована, щоб вона майже ридала, щоб відкрила журнал, і вже більше нічого б не могла робити. Зараз триває моя персональна виставка в Будапешті і там представлені зовсім інші фотографії. Там нам важливо було шокувати людей, щоб максимально привернути увагу.
Кожна виставка є різна, я дуже поважаю роботу куратора. На жаль, в нас до фотографії як до мистецтва все ще ставляться не дуже поважно, до неї ставляться як до журналістики. Але документальна фотографія тим не вичерпується.
Фото надані Максимо Дондюком
