Ці дві жінки були нерозлучні. Дулембянка і Конопницька

Постаті Марії Дулембянки у загальній свідомості не приділяється така увага, як її старшій на двадцять років подрузі Марії Конопницькій — одній із найвідоміших представниць позитивізму та авторці, яка ледь не написала гімн Польщі. Можливо, якби вона не відмовилася від розвитку кар’єри художниці на користь суспільної діяльності, її ім’я було б так само знаним, як і творчині «Роти»? Адже на художні досягнення Дулембянки добре реагували — захоплені відгуки про неї залишили, зокрема, Віткаци та Жеромський. Вона рано почала виставляти свої картини (одну з них, «Студія дівчини», придбав Національний музей у Кракові), а також отримала почесну відзнаку на міжнародній виставці в Парижі. Однак головною частиною її біографії стала діяльність за емансипацію жінок, рівноправ’я та незалежність усіх польських громадян. За цю активність вона заплатила найвищу ціну.

Агітація у Матейка

Вона народилася 1861 року (деякі джерела вказують також 1858 рік) у краківській зем’янській родині. Матеріальне становище батьків дозволило їй отримати приватну освіту — Марія Дулембянка закінчила пансіонат Юстини Малишевської, а потім брала уроки малярства у Яна Матейка. Приватний курс у знаменитого художника — першого директора Школи образотворчих мистецтв — вона обрала тому, що як жінка не могла вступити до краківської художньої академії. Вона навіть намагалася переконати Матейка змінити ці дискримінаційні правила — але безрезультатно. Нібито він відповів: «Я вже не маю на це ані сил, ані часу». Це було наприкінці 1880-х років, Матейко дійсно був на межі життя і смерті. Боротьба за доступ жінок до публічної художньої освіти, мабуть, була першим актом активізму Дулембянки — вона була досить наполегливою, адже агітувала і наступного директора Школи образотворчих мистецтв, Юліана Фалата. Також вона опублікувала звернення до керівництва академії у феміністичному двотижневику «Ster». На жаль, безрезультатно. Жінкам дозволили навчатися в цій школі лише у 1917 році.

Як і інші польки, які тоді не могли навчатися в місцевих академіях, Дулембянка поїхала за кордон. Вона вивчала живопис у віденській Kunstgewerbschule та паризькій Académie Julian (у Парижі вона подружилася з Анною Білінською). У 1880-х роках її художня кар’єра була на підйомі. Однак мистецтво відійшло на другий план, коли вона познайомилася з Конопницькою. Точна дата їхньої першої зустрічі невідома, хоча можна припустити, що це був 1886 рік — Анна Левицька у статті, опублікованій у виданні «Kobieta Współczesna» до десятої річниці смерті Дулембянки, згадувала, що художниця познайомилася з Конопницькою у двадцятип’ятирічному віці. «Ці дві жінки були нерозлучні», — писала Левицька, підкреслюючи міцний зв’язок між мисткинями.

Втіха життя

У 1890 році розпочався новий, виразно інший етап у житті Дулембянки. Саме тоді вона почала супроводжувати хвору на серце Конопницьку в численних подорожах до місць із кліматом, сприятливішим для здоров’я. Феміністична публіцистка Поліна Кучальська-Рейншміт у статті, опублікованій після смерті Дулембянки в жіночому тижневику «Na Posterunku», назвала їхні поїздки «лікувальними мандрами». Вона також піднесено підкреслила важливість їхніх стосунків:

Між ними зав’язалася одна з тих великих дружб, які стають опорою життя, його втіхою, поштовхом до самовдосконалення.

У «Na Posterunku» до імені Дулембянки додали визначення «захисниця етики та громадянської рівності». Під час багатьох подорожей (за підрахунками, вони разом відвідали понад шістдесят місцевостей) супутниця Конопницької «знайомилася з жіночим рухом у різних країнах», а також розповідала про становище жінок у Польщі. Вона брала активну участь у міжнародних конференціях, присвячених правам жінок: зокрема, у З’їзді жінок у Відні (1912) та Міжнародному жіночому конгресі в Будапешті (1913). Як до її діяльності ставилася Конопницька? Із листів до дочки Зофії видно, що вона зберігала певну дистанцію:

Я так втомилася тулитися в одній кімнаті. На щастя, Дулембянка всім тим своїм фемінізмом займається в іншій. Я просто не можу, і не можу теж перейнятися цією акцією. Розумом визнаю її правоту, але емоційно я далека від цих зусиль.

Перформанс у сеймі

Про заняття фемінізмом в іншій кімнаті Конопницька писала у квітні 1908 року. Кількома тижнями раніше Дулембянка стала героїнею феміністичного політичного перформансу. На прохання Освітнього кола прогресивних жінок вона висунула свою кандидатуру на виборах до галицького сейму. Вона зробила це, повністю усвідомлюючи значення такого жесту — він був суто перформативним, оскільки жіноча кандидатура, відповідно до чинного виборчого закону, мусила бути відхилена. Однак суть полягала в протесті проти такого стану речей і наголошенні на жіночій присутності. Дулембянка тоді виголосила програмну промову («Два дні — і промова готова. […] Дулембянка не їсть, не спить, тільки приймає бром, який їй не допомагає», — писала Конопницька в листах до дітей), а зрештою отримала понад пів тисячі голосів підтримки (за неї проголосували 410 чоловіків і 101 жінка, проте кандидатуру, як і передбачалося, було відхилено з формальних причин, а голоси анульовано). Масштаб підтримки відчайдушної кандидатури Дулембянки «справив велике враження і викликав запал до боротьби», — писала Цецилія Валевська у збірці «У боротьбі за рівні права: наші борчині», виданій у 1930 році. Перформанс Дулембянки описала у своїх спогадах також Романа Пачуцька:

На трибуну виходить кандидатка в депутати, Марія Дулембянка. Ми бурхливо аплодуємо. Оплески лунають звідусіль. Дулембянка, як завжди, у темному англійському костюмі, світлому жилеті, оздобленому краваткою, зав’язаною під шиєю. Висока, струнка, з коротким волоссям над випуклим чолом. На ніби примружених очах із важкими повіками — пенсне на чорному шнурочку.

Політична дієздатність жінок була головним питанням у суспільному активізмі Дулембянки. Вона вважала, що посилення жіночої суб’єктності є необхідною частиною боротьби за незалежність. «Бо навіть якщо ми здобудемо свободу, ми не станемо вільною нацією, доки половина населення буде позбавлена громадянських прав», — писала вона у своєму найвідомішому програмному тексті, «Політичне становище жінки», виголошеному в 1907 році на з’їзді з нагоди 40-річчя творчої діяльності Елізи Ожешко і опублікованому роком пізніше у серії «Бібліотека рівноправності жінок», яку видавав «Ster».

Смерть товаришки

Її боротьба за права жінок мала патріотичний характер — вона випливала з переконання про необхідність побудови суспільства рівних, залучених громадян. Тому емансипаційну роботу Дулембянка вважала працею для народу. «На жаль, жінки, яких віками виховували в покорі, все ще мусять бути комусь покірні», — гірко писала вона у «Політичному становищі жінки». Замість покори та підлеглості вона прагнула бачити «спільну працю на великій арені суспільного життя». Ця візія здійснилася лише наприкінці її життя. 28 листопада 1918 року, згідно з декретом Юзефа Пілсудського, жінки отримали активне і пасивне виборче право. Місяць потому Дулембянка очолила жіночу делегацію на аудієнції у Пілсудського в Бельведері.

Однак ще до відновлення незалежності Польщі Дулембянка була однією з провідних діячок галицького жіночого та рівноправного руху: у 1911 році вона створила перший жіночий виборчий комітет до Львівської міської ради, який протестував проти голосування чоловіків замість жінок, а у 1913 році ініціювала створення Ліги чоловіків для захисту прав жінок. Вона стала редакторкою «Голосу жінок» — додатку до «Львівського кур’єра», читала реферати у великих містах і на провінції, публікувала статті та брошури. Конопницька мала рацію, коли писала про неї, що «вона справді віддається цій справі рівноправності всією душею». Дулембянка боролася за те, щоб на чолі Управління загальної опіки над матір’ю і дитиною стояла жінка (вона отримала цю посаду в 1917 році). Вона була близькою співробітницею тодішнього мера Львова Тадеуша Рутовського, заснувала соціальну кухню для бідних і Клуб вуличників для безпритульної молоді. У 1912 році створила Комітет громадської праці жінок — кооператив у формі будівельного товариства, метою якого було заснування Дому жінок імені Конопницької (задум передбачав сто кімнат для самотніх працюючих жінок). Адже саме після смерті своєї багаторічної товаришки у 1910 році Дулембянка стала найбільш активною громадською діячкою. Вона залишила маєток у Жарновці, де вони разом мешкали з 1903 року (зведений у XVIII будинок був подарунком від народу для Конопницької з нагоди 25-річного ювілею її письменницької діяльності), переїхала до Львова, де провела останні дев’ять років життя поруч із іншою активісткою за права жінок — Сабіною Яворською.

Провидінням моїм є Дулембянка

Дулембянка покинула двір у Жарновці, хоча хвора Конопницька трохи більше ніж за рік до смерті написала дітям, щоб вони пам’ятали про підтримку, яку їй надавала її молодша на двадцять років супутниця. Конопницька, перебуваючи в поганому стані («мені не можна нічого робити, навіть стільця переставити»), могла розраховувати лише на неї:

Провидінням моїм є Дулембянка, яка все залишила і піклується про мене — і замість мене порається по дому. Вона також спить на канапі в моїй кімнаті і на кожен мій рух одразу ж підхоплюється.

Що пов’язувало обох творчих жінок? Чи це була лише виняткова дружба, чи також романтичний зв’язок, табуйований понад сто років тому? Конопницька справді мала чоловіка, але розлучилася з ним у 1870-х роках. Дулембянка ніколи не вступала в офіційний шлюб. Твердження, що питання характеру їхніх стосунків було підняте лише останніми роками завдяки ґендерним і квір-дослідженням, є не зовсім правдивим. Уже в 1919 році, за два місяці після смерті Дулембянки, у згадуваному вже випуску «Na Posterunku» Кучальська-Рейншміт порівнювала її до дружин Джона Стюарта Мілля чи Моріса Метерлінка, пишучи, що вона стала «авторкою найкращої частини» чужого твору, тобто супутницею-музою, яка відмовилася від власної творчої індивідуальності заради коханої людини. Смерть Конопницької авторка визначила як момент «осиротіння» Дулембянки. Як було насправді, ми не знаємо, тим більше що Конопницька, хоча й надзвичайно часто згадувала ім’я своєї багаторічної товаришки в листах, писала їх так, «щоб це міг прочитати пан жандарм, якщо йому захочеться». Їхні стосунки в багатій кореспонденції ніколи не були чітко визначені, але близька присутність Дулембянки також не приховувалася. У 1891 році Конопницька пише до доньки Лаури із Цюриха, ділячись враженнями від подорожі кораблем по Люцернському озеру:

Незрівнянно красиві краєвиди; щось неначе сон. […] я здійснила цю подорож з мігренню, а під час висадки з корабля мало не сталася катастрофа, бо весь натовп із кількох сотень людей штовхався на містку в протилежних напрямках […] Я ледь не зомліла, треба було буквально боротися. […] Блідий і мужній Пєтрек нічого не боявся, тільки мене захищав.

«Пєтрек» — це, звісно, була Дулембянка. Під цим псевдонімом вона з’являється у листах Конопницької ще кілька разів.

Не чіпати подробиць життя! Це такий жарт?

Питання про лесбійський характер їхніх стосунків уперше прямо поставив Кшиштоф Томасік у книзі «Гомобіографії», що є прикладом квірування історії літератури. Томасік у передмові до другого видання книги («Krytyka Polityczna», 2014) зазначив, що висування таких питань належить до порядку нової біографістики, започаткованої, на його думку, Артуром Домославським та його книгою «Капустинський non-fiction» («У результаті, повернення до наївної оповіді й замовчування незручних питань, зокрема гомосексуальності, більше не буде»). Автор також посилається на постулати Боя-Желенського, який у «Живих людях» та «Бронзівниках» виступав проти культивування та створення вигладжених, сухих біографій, що закріплювали неавтентичну «велич» творців і творчинь:

Не чіпати подробиць життя! Це такий жарт? Але ж нам їх вбивали в голову з дитинства, біографії великих людей становлять у школі половину курсу літератури. Пів року я зубрив детальне життя Міцкевича! То хіба що йдеться про те, щоб без кінця повторювати й пережовувати ті самі священні байки, не намагаючись висвітлити їх по-новому. […] Що ж до мене, то я не лише не вважаю, що треба приховувати ці анекдотичні, різкі штрихи, а навпаки — зізнаюся чесно, я ними захоплююся. Вони дають відчути пульс життя під мертвою абстракцією.

Під мертвою абстракцією, якою є шкільний образ авторки «Нашої шкапи» та казки «Про гномів і сирітку Марисю», безсумнівно, пульсувало життя — багаторічний зв’язок із жінкою, яка мала нетиповий для тих часів вигляд: коротко підстрижене волосся, сорочки з манжетами, застебнутими запонками, жилети й краватки («зовні вона хотіла уподібнитися до чоловіка», — писала Романа Пачуцька у своїх спогадах за 1886–1914 роки). «Не чіпати подробиць життя» у випадку стосунків Конопницької та Дулембянки було б не лише актом «бронзування», як сказав би Бой, а й спробою стерти негетеронормативний аспект емоційної сфери відомої письменниці. Якщо про гетеросексуальні стосунки пишуть багато і з задоволенням, роблячи їх важливою, а часто й особливо привабливою частиною багатьох біографій, то стосунки, які не вписуються в цю норму, здаються чимось, що слід замовчати, оминути або навіть приховати. Тому в частині досліджень, присвячених Конопницькій, як зазначає Томасік, навіть не згадується прізвище Дулембянки, хоча письменниця провела зі своєю партнеркою більше часу, ніж із чоловіком і батьком своїх шістьох дітей.

У книзі «Її оповідання. Справа про рівноправність жінок» на запитання, чи були Конопницька і Дулембянка для себе кимось більшим, ніж подругами, автор Ярослав Капса відповідає: «Ми не знаємо, і питати не годиться», наголошуючи, що «є межі приватності». Чи ці межі стосуються лише норми відмінних від загальноприйнятих стосунків? Чому «не годиться»? Чи «не годиться» також ставити питання про гетеронормативні стосунки? Водночас Івона Венґжин у статті «Марія Конопницька — труднощі з біографією» називає припущення про гомоеротичні стосунки між жінками «пліткою та наклепом». Чи перебування в негетеронормативному зв’язку є, на думку авторки, злочином, за який можна на когось звести «наклеп»? Наклеп має своє визначення у кримінальному кодексі (як правопорушення) і в словнику трактується як «безпідставне звинувачення». Чи можна когось «звинувачувати» у гомосексуальній орієнтації? 

Спільна могила

У січні 1919 року Дулембянка разом із Марією Опенською та графинею Теодозією Дзєдушицькою як представниця Червоного Хреста вирушає до українських таборів військовополонених, щоб дослідити умови, в яких перебували інтерновані солдати. Три відважні доброволиці відвідують також тифозну лікарню в Микулинцях. На жаль, усі три там заражаються плямистим тифом і через кілька тижнів помирають. Отже, Дулембянка гине в якомусь сенсі «на посту», внаслідок свого суспільного та патріотичного залучення. На її похорон, так само як і на похорон Конопницької, приходять натовпи людей. Згідно з останньою волею письменниці, тіла жінок були покладені в одній могилі на Личаківському цвинтарі у Львові. У 1927 році тіло Дулембянки було перенесено на Цвинтар Захисників Львова.