Попри всі зусилля російських загарбників посіяти жах і зневіру у душах українців, продовжуємо жити, любити та сміятися. Саме про сміх NТА поспілкувався з гумористами Тарасом Стадницьким, Романом Гапачило та Сашком Лопушанським.
Де межа жартів та чи є вона. Про що можна жартувати, а про що ні. Чи доцільно, взагалі зараз сміятися. Коли ми зможемо реготати на повні груди.
Від гумору до волонтерства
Маскувальні сітки і бандеромобілі
– Команда “V.I.P. Тернопіль” концертами в бомбосховищах збирає гроші на допомогу ЗСУ. Гумор і те, що ви гумористи, допомагає цьому?
– Тарас Стадницький: Саме гумор дозволив нам стати публічними людьми. І зараз цим можна скористатись в допомозі ЗСУ. Через гумор в мене є багато різних знайомих в різних сферах. Я трошки знаю, що таке тепловізори, але ще більше знаю людей, які в них розбираються краще. Я знаю людей, які шиють балаклави, роблять броніки і так далі. Коли в мене є якийсь запит на допомогу, я зводжу цих людей докупи. З іншого боку гумор допомагає мені креативити: писати якісь пости, долучати людей до волонтерки. Коли арештували Шарія, ми зняли такий смішний ролик про дружину Шарія – пародію на дружину Медведчука. Такий креатив допомагає збирати гроші. Все-таки п’ятий місяць війни і кошти стало збирати важче.
– Люди виснажилися?
– Так, і не у всіх людей є робота. Деколи в сім’ї лишилася одна людина, яка працює. Звісно, вона думає, перш ніж допомогти, бо зникли додаткові варіанти доходів. Ми стараємося донести креативно до людей потреби, які вони є. Команда “V.I.P. Тернопіль” має досить велику аудиторію і це допомагає нам разом в роботі.
– Вчора одна людина сказала: “Я буду мати сіль, бо я скинув донат на ЗСУ Стадницькому, була 17:17 год, не було корків, зорі зійшлися”. Ці історії з життя, напевне, теж допомагають збору коштів.
– Ми збираємо різні випадки з життя і стараємося якось їх розказати по-своєму, щоб і собі і людям підняти настрій. Людина з хорошим настроєм веселіше скине гроші, аніж з поганим.
– Мав якийсь цікавий випадок при зборі коштів для військових?
– У мене мало точок спілкування з військовими. В мене є два основних напрямки. Один – плетемо основи для маскувальних сіток. Далі їх передаємо в штаби, але тут в мене нема прямого контакту. Я постійно щось збираю, але в мене немає ніякого звіту. Ми назбирали на машину, машина приїхала в Тернопіль, ми її перефарбували і вона від’їхала на фронт. А в мене ні фото з машиною, ніби щось збираю, десь воно щось є. Звіти потрібні, тому що люди мають розуміти, куди йдуть їхні гроші. Але їхати зі Львова в Тернопіль, щоб просто сфотографуватися з машиною, не вельми умісно. Але є в нас подяки і від “Азову” з Миколаївської області, і з різних областей щодо наших сіток. Там вже третя машина наша їздить там у хлопців. Подяки є, але гумористичних поки що не було.
– Коли почали займатися бандеромобілями?
– Роман Габачило. Спочатку я себе шукав, що я можу більше зробити. Це почалось десь в п’ятий день війни. Людей було організовано, було розроблено сайт. Від ідеї до сайту і до першого пів мільйона гривень було 24 години. В момент, коли я подзвонив своєму знайомому Володі Парасюку, який був на той час вже біля Києва, він мені каже: “Мені треба авто, але броньоване”. Він був тою людиною, яка перша потребувала бандеромобіль і ми вперше відпрацювали це авто. І далі ми почали робити і сьогодні вже 60 авто.
– Скільки вже бандеромобілів зараз на позиціях?
– Важко сказати, бо не всі вже живі. Ми відправили 60, а десь 6 вже неробочі – вони були підірвані, обстріляні. Ми відправили заміну. Завтра поїде ще шість автівок. 66 ми відправили і купили близько ста.
– Скільки автівок ви відправляєте за тиждень?
– Коли розпочалась війна, ми робили як спринт. Думали війна буде тривати місяць-два, тоді ми 10-12 автівок в тиждень відправляли. А потім зрозуміли, що війна – то марафон. Хлопці і дівчата, які працюють в нас, вони волонтери. Тому ми сказали так – давайте ми будемо робити 4-5 в тиждень і будемо розмірено працювати 9 місяців, рік – скільки треба до кінця війни, але ми будемо робити в комфортному темпі і жити, і працювати, і волонтерити.
– Який найкоротший термін машина прослужила?
– Три дні. Ми відправили, а через три дні прислали фотографію – вона підірвана “Градом”. Горить. І знову заміна. Але всі живі, це було важливо. Ця броня сильна, що ми робимо. Нам присилають відео, що машина обстріляна, люди були в авто, але живі. Машина затримується ще десь на тиждень у Львові, вона там ремонтується, бронюється, але це набагато якісніше, ніж просто купити машину і віддати зразу.
– А щось ще ставите в машину?
– Були замовлення – ми ставили рації, ставили лебідку, якісь навігаційні речі ставили.
– А цукерки, листи від дітей передаєте?
– Був чоловік, який приніс 70 тисяч гривень і лист від дитини своєї. Я покладу його в машину, яка завтра поїде. Ми не працюємо з благодійними фондами, але ми завжди ставимо турнікети, ліки кровоспинні, бандажі, жгути і енергетики. Один раз привезли півтонни енергетиків хлопцям. Одного разу їздила вся наша команда в Павлоград і ми хлопцям передавали машину особисто.
– Ми зараз перебуваємо в Львівському національному університеті імені Івана Франка. Тут плетуть основи для маскувальних сіток. Волонтерська робота тут почалася після 24-го лютого на третій день…
– Сашко Лопушанський. Спочатку ми пробували взяти рибальські, волейбольні, тенісні сітки, але вони швидко закінчились і всі зрозуміли, що краще самому плести. Ми швидко навчилися, процес розгорнувся в геометричній прогресії.
– Що більше допомагало у волонтерстві – публічна впізнаваність чи викладацька робота?
– Я широко відомий у вузьких колах, можна так сказати. У мене був дуже великий соціальний капітал, можна було комусь допомогти. Багато хлопців з нашого клубу Lviv City Stand Up долучилися – хтось став таким точковим волонтером, допомагав амуніцією, закриває потреби 1-4-х бійців. Великі фонди закривають величезні потреби, тому хтось менший не може до них доступитися. Тарас Стадницький зразу підключився, Іра – директорка нашого стендап-двіжу. Ми всі організувалися, почали плести і все закрутилося. Перші 2-3 тижні ми тут проводили час зранку до вечора, до 20-ї години. Потім прибирали, виносили сміття, готували все для роботи на наступний. Тут було по 250-300 людей. Ми встигали прийняти душ між сиренами, і так кожен день. Це дозволяло тримати себе в ресурсі.
– Зараз потрібно, щоб люди приходили сюди дальше плести?
– Так, завжди потрібно. Сітки – це розхідний матеріал. Десь щось прилетіло і він згорів. Його треба чим побільше і його можна плести в кожному місці. Приходьте, там точно хтось є.
– Які були перші емоції після повномасштабного вторгнення і почали бомбардувати українські міста?
– Сашко Лопушанський. Я не вірив, що може початися війна, бо я раціонально дивлюся на речі. По-перше, це їм не було вигідно. А по друге, це ХХІ століття, я живу у Львові, в Європі. В 2014-му році почалася війна, але вона була географічно далі, але зараз ця війна дуже близько. Багато моїх однокурсників пішло – хтось служити, когось мобілізували. Я був у шоці, в мене був страх. А потім я вийшов прогулятися, подивитись, що в місті відбувається. Накупив собі продуктів на запас, вирішив підзбирати тривожний рюкзак такий базовий, бо я ходжу в гори. Перші дні я дивився стріми на YouTube. Потім ми вирішили щось робити, почали допомагати біженцям. Через 10 днів ми поїхали у військову частину, повезли їм матеріал по військовій топографії. Я викладаю геодезію в університеті і ми зробили матеріал.
– Роман Гапачило: Я відчув, що ми не розуміємо, що таке війна. Ми думали собі, що буде як у 2014-му році, десь там наростання. А це в один момент і вони в тебе в хаті. Тоді починаєш розуміти, що війна – це трошки по-іншому. Хоча моє уявлення про війну інше, ніж у хлопців на передку. Я не міг собі уявити, що будуть нападати на Київ, що будуть вибухи в Бродах, що буде десант висаджуватись. Всі ці речі не міг собі уявити. Але я в такий момент стараюсь бути зібраним і виконувати свою задачу. В мене було завдання евакуйовувати людей зі Сходу.
Гумор і сміх – як зброя
– Скільки часу знадобилося, щоб знову почати жартувати?
– Тарас Стадницький. Напевно, місяць, бо ми 30 березня перший раз зробили вечірку з Lviv City Stand Up. Вже під час повномасштабного вторгнення. В перші дні війни в мене була дуже сильна паніка в тому плані, що не знав, що робити. Тебе ніхто до цього не готував. Були якісь повідомлення про тривожну валізу, про першочергові кроки, які треба робити. Коли тобі розказують – це одне, а коли ти вже тій ситуації, в самій війні – ти не знаєш, що робити.
Гумор відійшов на якийсь енний план, потрібно було щось першочергово закривати. В мене 24 лютого був запланований Stand Up в Тернополі, який дуже довго планувався. Я спитав свого знайомого, чи можна збиратися в громадських місцях, а він відповів, що, скоріш за все, не буде цього заходу. Я думав, що люди зайдуть і ми тихенько це зробимо. Але з гумором ми почали зустрічатися десь на 3-4-й тиждень. Ти не розумієш, чи доречно жартувати під час війни. А потім прийшло розуміння, що гумор і сміх – це своєрідний спосіб перезавантаження. Люди не можуть постійно перебувати в стані психологічної напруги, бо незрозуміло до чого це приведе. Гумор і сміх – це один із способів перефокусуватися і звільнити свій організм від негативного заряду, негативної енергії.
– Сашко Лопушанський: Перший тиждень я забув, чим я займався. На мене сильно вплинули багато речей. По-перше, в Генічеську, здається, бабця сказала російському солдату, щоб він насипав соняшникового насіння в кишені, щоб воно проросло, ну і легендарне послання з острова Зміїного. І воно стало мемом. А коли ти починаєш сміятися, ти вже не боїшся. Пройшло 10-12 днів, я почав помічати щось смішне.
Тоді була дуже наелектризована атмосфера і ми з хлопцями не знали, що робити і навіть не говорили про Стендап. А в середині березня ми вирішили – а давайте спробуєм зробити перевірку, просто зберемося. Ми не знали, як люди будуть реагувати, але ми вирішили зробити груповий сеанс. Виявилося, що багато людей збиралося тільки в укриттях. Люди збиралися групами і почалася цікава хімія, вони розказували свої спостереження і ми отримали фантастичний фідбек, люди були задоволені, питали: “А коли наступний раз?”
До мене підійшла жіночка з Чернігова і сказала, що вона вперше сміялася від початку війни. Значить, можна це робити, це треба всім. Через тиждень вже була якась програма, ми її повторили в укритті, бо цей матеріал через якийсь час вже не буде актуальний. 50% зібраних коштів ми віддавали на ЗСУ, а рештою покривали витрати. Це наш фронт, ми це вміємо робити. Раніше раз в місяць ми писали новий матеріал, а тут вирішили робити раз в два тижні. Багато людей було тимчасово переселених – Київ, Чернігів, Маріуполь – вони всі приходили до нас, знайомились, проводили час. Це було дуже потрібно.
– Роман Гапачило: Чесно, я ще й досі не почав жартувати, не написав жодного скетчу, не виступив із жодним концертом і не планую. Мені гумор не пишеться. Якісь жарти в Фейсбук запостити – звичайно, так! Але творити, знімати, скетчі робити – в мене зараз немає натхнення на це. Я зараз сфокусувався на підтримці хлопців. Це наша команда у 40 людей, які роблять бандеромобілі. Хоча загалом, я розумію, що треба вже повертатися. Я думаю, що у мене відбудеться таке і я скажу: “Окей, все! Бандеромобілі поставлю на конвейєр і тим може хтось інший цим займатись, а я буду писати скетчі”.
– Є безпечний спосіб пожартувати в бомбосховищі з невеликою кількістю людей із дотриманням всіх правил. Як ви до цього ставитеся?
– Роман Габачило. Погано. Багато моїх знайомих сидять в окопі, а я тут розважаю людей. Я розумію, що вони це роблять, щоб зібрати гроші для військових. Я бачу, які суми хлопці збирають. Але краще дати інтерв’ю вам. Завтра я CNN даю інтерв’ю. Кошти нам кидають українці зі всього світу. Ті кошти, які я можу зібрати волонтерством, набагато більші, ніж я потрачу півтори години свого часу для розважання людей. Тому я не займаюсь цим, ну не можу я себе заставити і зрозуміти, що я мав би це робити.
– Перший вихід на сцену після повномасштабного вторгнення. Що ти відчував, адже в залі збираються різні люди, які пережили різне під час війни?
– Тарас Стадницький: Найперше це страшно, бо ти не розумієш, якою буде реакція людей, не розумієш, за чим прийшли люди. Наша перша перевірка матеріалу була 30 березня. У “Дзизі” аншлаг, люди настільки щиро реготали, що ми зрозуміли, що це треба робити. Крім того, розумієш, що те, що ти робиш, воно потрібне і для людей, і для тебе. Але невід’ємною складовою наших стендапів є збори на ЗСУ. І це розуміння мене трошки попустило.
Хоча, під нашим відео на YouTube є різні відгуки. Я виступав і в військових частинах, і з передової мені пишуть, що дивляться і трошки піднімають собі настрій. Тоді всі ті коментарі йдуть в напрямку російського корабля. Як казав один психолог із Торонто, сумні солдати ніколи не виграють війну. Якщо хоч комусь із наших військових, які боронять нашу землю, мій стендап перемкне настрій в позитивному плані, то заради цього тим варто займатися.
– Перший жарт, який ви написали після 24 лютого…
– Сашко Лопушанський: Колись окрім волонтерства, мене дуже заспокоювали фотки з мертвою руснею. Не думав, що мені таке буде подобатися, але я знаходив у тому спокій. На одному із каналів була відірвана кацапська срака і навколо того мені побудувався один жарт. Я собі розкрутив, що вона не відірвана, що вони приїхали з такою, бо у них нема домашніх тварин.
“У мене було засідання кафедри, люди з науковими ступенями зупинили засідання. Ну подивіться! Пустили смажене по людях. То наші хлопці роблять. Ті перші дні я листав і мені трапилася відірвана срака, яка лежала посеред поляни і її обдував вітер. І вона мені запала в душу. Не знаю чому, вона мені випливала, як фрикаделька в супі. Вона мене переслідувала і я подумав, а якщо це не відірвана срака, якщо це окрема срака, яку привіз якийсь Тіхон із собою. Я думаю, що на Росії нема домашніх тварин котів і собак. Вони заводять сраки, аби хтось міг їм гадити в голову, якщо навіть нема телевізора”.
Ще був один момент. Я орендую квартиру тут поруч і багато сусідів не знав. Серед ночі я забіг в укриття. Я одягався швидко, був весь в чорному і мене ніхто не впізнав. Я не міг пояснити хто я, кажу з четвертого поверху, але багато сусідів сприйняли мене, як якогось ДРГшника. Потім ти починаєш збирати все це докупи і щось получається. Український народ дуже круто на мемному фронті спрацював. Бувають дуже сумні дні, такі, що дуже важко зібратися докупи. Але багато людей нам пишуть, що дивляться нас під обстрілами, і це добре.
– Тарас Стадницький: У мене ще був такий твіт цікавий, що Україна, одна з найбідніших країн Європи, за перші дні війни викупила майже всьо в Європі. Європа була шокована, а українці такі: “Чекайте, ми ше долари не міняли!”
– Один із найпопулярніших жартів, який породив ти, це про жінку, яка миється в душі, боїться це робити, бо може бути повітряна тривога, або щось прилетить, а вона буде отака намилена…
“В моєї жінки є кума і в неї недавно появився страх: вона боїться йти в душ під час повітряної тривоги. “Я боюся, що в будинок влучить ракета, а коли мене будуть виносити з-під завалів, я буду в милі і буду вислизати!”
– Це справжня історія, це не жарт. Знайома панянка моєї жінки розказала це. Я попросив дозволу в цієї панянки викласти це у Фейсбук. І виявилося, що отакі ситуації будуть у дуже багатьох людей. Причому вона живе не у Львові, а в передмісті, де люди не сильно звикли ховатися. В мене вдома в селі, шо повітряна тривога, шо не повітряна тривога… Тому навіть не той жарт, а саме його обговорення спровокувало низку коментів смішних і я їх просто озвучив.
– Жарти зараз – це все, що стосується війни?
– Ми стараємось жартувати про те, чим живем. А останні місяці ми живемо війною. Є ще паралельно натяки на смішні моменти, ми їх теж стараємось розказувати. Дуже багато їх пов’язані з війною, тому що люди стали по іншому жити, по іншому сприймати. Навіть забулися дрібні конфлікти, тому що війна вийшла на передній план і моє оточення старається працювати, щоби ця перемога прийшла пошвидше.
– Як ставитеся, що українці, попри все, жартують, сміються, роблять меми, жарти?
– Роман Гапачило: Я думаю, що наша психіка все рівно є травмована. Ніхто не переживав того, що переживаємо зараз ми, з часів Другої світової війни в Європі. Тому якось себе рятувати потрібно. Ми звикаєм до всього: до насильства, до вбивства, тому що це відбувається щодня. Якимось чином треба реагувати на це і рятувати свою психіку. Якщо є такий мем, який підтримує в складній ситуації, то чому би його не використовувати. Я думаю, що це нам потрібно для психологічного здоров’я, для ментального здоров’я. Цей гумор і є тими мінімальними ліками.
– Ця народна творчість, яка народилася в час війни: що вам найбільше до вподоби?
– Роман Гапачило. Мені дуже подобається жарт з конотопською відьмою. Я взагалі захоплююсь тими людьми, які їм отак все говорили. Меми про стіну, яку нам потрібно будувати і донатити на неї. Меми про те, що пора збирати на ядерну зброю. Їх дуже багато, тут можна кожен день підводити якийсь підсумок.
– Тарас Стадницький. Для мене найбільшим мемом була ціла серія про Лукашенка. По-перше, їх було багато і коли появлявся якийсь новий, який мене смішив, я думав: “Все, краще вже не буде”. А через два дні появляється новий. Так було дуже багато різносторонніх, і, навіть, відеомемів. Найбільше мене запер – соромно про це говорити – але цей кадр із фільму “Основний інстинкт” із Шерон Стоун. От коли вона перекладала ногу і в цей час включався голос Лукашенка – це мене просто порвало!
– Те що українці почали сміятися попри все, це ще одна зброя проти росіян.
– Сашко Лопушанський. Вони того точно не чекали!
– Тарас Стадницький. Мене здивувало і надихнуло те, як по-різному ми живемо в часі війни. Росіяни єдине, що добре роблять, – це крадуть у нас усе. Пісні покрали, попереробляли під час війни на якісь свої мотиви, але в них немає цього креативу, а в Україні під час війни він є. Крім того, що ми воюємо, ми ще й живемо нормальним життям. Ми стараємося не забувати те, якими ми були до війни. Військові навряд чи стали гумористами під час війни, вони ними і були. Просто вони показують це в притаманному їм способі. Війна оголила наші сильні сторони.
– Є жарти з розряду чорного гумору. Зокрема, зараз багато про кульочки росіян і куди їм дорога. Як ви ставитеся до таких жартів?
– Роман Гапачило: Я думаю, це нормально. Гумор має свою історію. Можна дивитися британський гумор – він такий витончений, треба подумати. Американський – чорний, брудний, про секс, про все. Будь-який гумор має місце, якщо він не зачіпає твої релігійні цінності. Я не проти жодного чорного гумору. В мене знайомі зараз знаходяться на передку і теж з гумором. Я не можу собі дозволити жартувати, тому що мій колега-гуморист знаходиться на передку. Я не можу собі дозволити піти читати стендап, мені важко. Хоча хлопці – молодці, що це роблять, вони ці гроші передають. В них виходить гарно, все більше людей їх дивиться в YouTube.
– Тарас Стадницький: Коли ми жартуємо про російських солдатів, то ми жартуємо про окупантів, злочинців, про орків і мародерів. Це один із варіантів зброї. Підозрюю, що ті жарти туди помаленьку долітають. Це трохи садить їх – і це добре, вони будуть міняти свої настрої, трошки панікувати. Тому жартувати про російських солдат, здебільшого про хороших, тобто 200-х, це хороша ідея.
– Є один комедійний виступ, який мене трошки збурив. Це чорний гумор, але вже про ЗСУ. “Ви чули, що сім’ям померлих ЗСУшників компенсують 15 мільйонів гривень? А ви знаєте, що їх можна потратити тільки на книги, кінотеатр, спортзал,”
– Роман Гапачило: Невдало пожартувала людина. Відчувати грань – доволі складно. Гумор – це тонкий лід, де ти ходиш, зачіпаєш проблемні теми, але ти тримаєш якісь цінності, людяність. Цей хлопець перейшов грань, він не попав. Він злетів, пробив тонкий лід, він непрофесійний гуморист і нема чого цим займатися. Професіонал завжди буде відчувати, що тут я не можу собі дозволити про це пожартувати.
– Сашко Лопушанський: Найкращий гумор той, що не має меж і цензури, бо якщо ти починаєш цензурувати щось, воно стає стерильним. Це тільки на совісті того, хто це робить, або того, хто організовує. В нас дуже наелектризоване суспільство. Багато людей пішло захищати Батьківщину, багато родичів хвилюються за них кожну хвилину, хтось на повну волонтерить, хтось рятує життя. Для себе я зрозумів, що треба жартувати так, щоб підносити бойовий дух. Чи жартувати в певному контексті, краще спитати в тих, хто служить. Вони зразу скажуть, чи їм смішно. Але аби мінімізувати це все, я би зараз не хотів про це жартувати. Гумор, це така штука, яка буде завжди когось зачіпати, бо хвалебного гумору не існує. Хвалебний гумор маємо в РФ, де хвалять когось, а це не гумор, це підлизування. Тому в стані війни жартувати про тих, хто захищає… Не впевнений, що треба.
– Американці починають жартувати про 11 вересня. Українці колись зможуть жартувати про цю війну, зокрема, про наші втрати?
– Не зможем, ми іншої ментальності. Це будуть погані жарти. У нас трошки інший менталітет. Для нас це є герої, люди, які виборюють нашу волю, існування нації.
– З російських гумористів Максим Галкін виїхав з Росії і вказує, що це держава-терорист, злочинець і вбивця. Є інший російський гуморист, Нурлан Сабуров: коли на його концерті дівчина вийшла в сукні у червоній фарбі, як символ зґвалтованих жінок, і він про неї некоректно пожартував. У росіян викривлене почуття реальності, ми це зрозуміли, але яке в них почуття гумору? Що ти можеш сказати про російських гумористів?
– Тарас Стадницький: Я би волів про них не говорити. Там були гумористи до початку війни. Тепер я би розділив на інші два табори: є ті, які відверто підтримують так звану спецоперацію і є ті, які просто позаривали голови в пісок і не говорять нічого. Таких, як Галкін – одиниці, але я б не хотів взагалі про них говорити.
– Чи вважаєте, що гумор на Росії став елементом пропаганди?
– Гумор завжди був елементом пропаганди. Це ще КВН виховував, що студенти були “за расію, за презідєнта”. Comedi Club вони ніколи не чіпали, бо всі “за презідєнта”. Там весь медіапростір може існувати тільки якщо він, перепрошую, лиже задницю тій владі. Мені все одно, чим займаються ці люди, якщо їх можна так назвати, істоти, які живуть на цій планеті.
– Сашко Лопушанський: Гумор важко відділити від культури, бо це є пласт його. А вона насаджує той наратив, який витає в повітрі. Будем чесними, є там умовні гумористи, які говорять іншу точку зору, хтось кардинально іншу, але їх мізер і вони здебільшого альтернативні. Весь сегмент того популярного російського був побудований за принципами, щоб охопити якнайбільшу аудиторію, щось таке побутове. Коли вони приїжджають сюди, то на їхньому концерті дуже багато відірваного від нашої реальності, тут люди так не живуть. Тому класно підтримувати якісь локальні, місцеві, бо вони завжди про тебе, про те, що тут відбувається.
– Ми всі розуміємо, що наша мета і наше завдання – це перемога. Що для вас означатиме перемога?
– Роман Гапачило: Сформується нація сильних, потужних, вольових, ні від кого незалежних людей, об’єднаних цілями, місією, візією, якимось цінностями, які ми всі отримаємо і вже отримали під час війни. Ми стаємо одним організмом. Чи треба було для цього війни? Я впевнений, що можна було для цього якось інакше прийти, але це той момент, який дуже сильно прискорить формування тої єдності. Дальше – це територія, мабуть, бо нація десь має проживати. Величина тої території буде вирішуватися нашими Збройними силами і життями українців, хлопців і дівчат, які покладуть своє життя за цю територію. Вічні дві речі для мене – це люди і земля.
– Що має бути з Росією після перемоги?
– Я хотів би, щоб вона не існувала і щоб у нас були зовсім інші сусіди. Чи вони зникнуть? Хотілось би. Можливо, це Бог нам повинен допомогти, щоб там почалися якісь процеси і нам позволили швидко перебудуватися, відвоювати свої землі і почати якісь процеси з підписанням якихось актів, щоб вони і не думали на нас нападати.
Марія Шиманська, Олена Івашків
