Святом “національної рівноправности та загального поступу” назвало 100-річчя “Енеїди” Івана Котляревського Наукове товариство імені Шевченка. Влітку 1898 року його керівники поширили по часописах відозву із пропозицією восени відсвяткувати цю дату: «Сего року скінчилося 100 літ від часу виходу в Петербурзі перших пісень травестовано українсько-руської “Енеїди” Івана Котляревського. Сей факт уважається поворотною точкою в історії національного життя української літератури, що, почавши особливо від середини сего століття, не вважаючи на всякі трудности й перешкоди, все з більшою силою розвивається та почуттям національної та культурної одности зв’язує в одно розділені частини українсько-руського народу».
Джерело: Локальна історія.
Учасники святкування 100-річчя публікації “Енеїди” Івана Котляревського у Львові, 1898 рік. Верхній ряд: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосиф Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк. Середній ряд: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Нижній ряд: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Данило Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський
Цій урочистості передував ще один ювілей. 30 жовтня 1898 року в залі Поштового клубу в Готелі Жоржа відзначили 25-річчя літературної діяльности Івана Франка. На сцені встановили живописний портрет ювіляра, що виконав Іван Труш. Виголошували промови, зачитували вітальні телеграми. Потім присутніх покликали на бенкет. Там промови тривали. Насамкінець слово взяв сам Франко:
Іван Франко, 1898 рік. Фото: wikipedia.org
— Якби в мене було що-небудь з натури когута, то мені повинен би по сьогоднішнім вечорі вирости отакий високий гребінь, — ствердив він. — На які різні гідності мене підносили сьогодні! Зробили мене гетьманом, яким я ніколи не був і не хотів бути. Зробили мене керманичем, хоч я, придивившись правдивим керманичам на дарабах на Черемоші, зовсім не мав би охоти ним бути. Зробили мене проводирем, хоч я любив лише йти в ряді, пам’ятаючи добре того генерала, про котрого Наполеон казав, що коли він іде в ряді, то дуже добрий вояк, коли ж напереді — то чистий ідіот.
На подарунок ювілярові зібрали 2 тисячі крон. Пізніше Франко доклав до цієї суми посаг дружини й почав зводити будинок на південній околиці Львова. Але грошей не вистачило — довелося брати позику в банку. Боргу письменник не зміг погасити до своєї смерти. Про ту урочистість письменник відгукувався скептично: “Наговорили велику силу слів, подарували перо, яке дуже швидко зопсувалося, і грошей стільки, що, на їхню думку, мали довіку забезпечити мені життя. А справді то вийшли мізерні чайові”.
Святкування 100-річчя “Енеїди” розпочалося ввечері 31 жовтня 1898 року в Театрі графа Скарбека. Квитки розкупили за кілька днів до дійства. Вся публіка була у святкових строях. Іван Франко і мовознавець Лев Лопатинський виголосили вступне слово. Промова останнього була настільки потужна, що присутні піднялися з місць і заспівали “Ще не вмерла Україна”. Далі злучений хор товариства “Боян” зі Львова, Перемишля та Стрия під музику військового оркестру виконав кантату на вірш Тараса Шевченка “На вічну пам’ять Котляревському”. Народний театр показав виставу за п’єсою Івана Котляревського “Наталка Полтавка”. Насамкінець — ще кілька пісень й алегорична постановка, що демонструвала відродження українського народу.
Театр Скарбека, 1900 рік. Фото: wikipedia.org
Вранці наступного дня в Народному домі відбулася наукова академія. На прикрашеній зеленню сцені встановили портрет Котляревського роботи Івана Труша. Академію відкрив представник влади Дем’ян Савчак, який підніс оклик на честь цісаря Франца Йосифа, у державі якого вільно плекати й розвивати рідну мову. Присутні повторили цей оклик тричі. Троє професорів університету — Михайло Грушевський, Степан Смаль-Стоцький і Олександр Колесса — зачитали доповіді. Далі було декілька промов. Наталія Кобринська наголосила на становищі жінки в сучасній літературі, а Йосиф Гурик з Угринова Долішнього розповів про значення творів Котляревського для просвіти жителів села.
Також зачитували вітальні телеграми, що надійшли з різних міст України та світу. Русини з Джерсі-сіті писали: “Епохальне свято народне святкуємо разом з вами”. Українці Санкт-Петербурга зверталися: «Нехай і наш голос залунає в час святкування пам’яті того, що своєю “Енеїдою” купно з другими слов’янами оголосив світові про наше духове життя». Громадяни Чернігова надіслали красиво оформлений лист. Вгорі ліворуч тушшю намальовано портрет Івана Котляревського й написано слова Шевченка: “Будеш, батьку, панувати, поки живуть люде…” Праворуч — церква і хата з підписом “Хата Котляревського у Полтаві”. Послання закінчувалось закликом: “Нехай живе Русь-Україна! І вічна пам’ять її славним синам, у першому ряді — Іванові Котляревському!”.
Ввечері в залі Поштового клубу влаштували святкову вечерю. На неї прийшло 200 осіб, забава тривала до ночі. Лунало багато тостів, присутні відзначали промови Михайла Грушевського, Івана Франка і Степана Смаль-Стоцького.
Осип Маковей у репортажі для “Літературно-наукового вістника” описував: “Були се погідні, теплі та сонячні дні глибокої осени. Погідно і сонячно було також у душах усіх народовців, що на ті два дні зложили свою зброю, якою звичайно воюють між собою в політичнім житті, та, забувши всі домашні суперечки, зібралися разом, аби гідно пом’янути батька національної літератури. Велике народне свято випало так, як мало яка народна маніфестація. Підвищення духа у зібраних і в театрі, й на академії гостей було незвичайне — і ціле свято робило на кожного глибоке вражіння”.
Однак йшлося не тільки про духовне. Результатом цих зборів стало створення Українсько-руської видавничої спілки та Фонду допомоги українським літераторам ім. Івана Котляревського. Ще один підсумок підбив адвокат і політик Кость Левицький у книзі “Історія політичної думки галицьких українців”, виданій 1926-го: «Обхід сього всенародного свята скріпив і поширив у кругах галицької інтелігенції, як також селянства нашого почуття нерозлучної єдности з тим головним пнем нашого народу, з котрого вийшов Іван Котляревський і своїми творами вдержав Україну-Русь, заки прийшов звідси найбільший геній народу – Тарас Шевченко. З сим святом наступило також устійнення в означуванні назви нашої нації: замість “руський”, “русин”, “Русь” самочинно, волею нашого народу прийшло до уживання “українсько-руський”, “українець” і “Україна-Русь” як перехід до “український” і “Україна”».
