Перша згадка про Полтву походить з грамоти Казимира Великого від 27 липня 1368 року. Поляки називають Полтву – Пелтва. А от у королівській грамоті таки по-нашому: «Ex utraque parte fluvii Polthwa», себто «На обох берегах річки Полтви».
Ян Длугош у своїй «Хроніці» писав, що Полтва «п’ята найбільша річка польської і руської землі», а джерело її в селі Зубра. Ян Альнпек в своєму «Описі міста Львова» у 1605 р. уточнював, що «місто обтікає річка, яку зазвичай називають “Полтев”, випливає вона з невеликого джерела біля цегельні Ґольдберґа (в Кульпаркові). Пропливає вона попід мурами міста з півдня на північ, далі пливе поміж горами, через гаї і долини, творячи закрут, і розлогим коритом впадає до Бугу».
Попри те, що чимало літераторів писали, що Полтва тече дуже ліниво, уздовж річки весело фуркотіли численні млини – Королівський, Райців, Долішній, Зимноводський, Пекарський, Бабин, а також траплялися й паводки. У 1511 і 1514 рр. місто добряче постраждало від води, коли річка через постійні дощі та зруйновані греблі на ставках розлилася до такої міри, що вода через канали та рови ринула аж поза мури. Багато передміських будинків були зрушені з фундаменту і плавали на поверхні, а костел св. Станіслава так затопило, що дістатися до нього можна було хіба на бочках і човнах.
Великі зливи 1617 р. знову поруйнували греблі на всіх саджавках і ставках та спричинили таку страшну повінь, що коли річка розлилася, корчми й будинки, які стояли на її берегах, здавалися плотами, а костел св. Станіслава скидався на корабель посеред води.
А найбільший паводок був у 1770 р., коли вода вийшла з берегів і затопила пивниці та церковні склепи, де було поховане панство. Коли вода опала, випари гнилих тіл ледь не викликали заразу. У червні 1811 р. вода зірвала шлюзи і помчала разом з теслею, який їх направляв. У серпні 1843 р. знову вилилася, але шкоди небагато зробила, бо вже в квітні 1839 р. почали заклепувати ріку, цей процес тривав пів сторіччя.
Про цей паводок писали газети: «Новини над новинами! Кілька днів тому, як наша тиха лояльна Полтва через дводенну зливу піднялася на небачену від віків висоту. Поруйновані береги стали свідками її дикої швидкості. Та сама злива, ймовірно, сплавила тисячі п’явок до Ґданська зі ставка над Пелчинським ставом» («Gazeta Lwowska», 1 серпня 1843 р.).
Однак значний паводок ще був у липні 1853 р., коли Полтва несла балки, дерева з корінням, комори й хати. Були й жертви. На Галицькому передмісті спінена течія пірвала двох дітей, лише одне вдалося врятувати. Востаннє вона виливалася 11 травня 1872 р. під час жахливої зливи, але все відбулося кількома котами і псами. Після паводку Марійська площа виглядала як велика трясовина.
Води Полтви в давнину утримували два шлюзи, які містилися на нинішній Академічній і на проспекті Свободи. У річці навіть купалися, а німецький турист Карл Феєрабенд писав у 1798 р., що Полтва постачає рибою ціле місто.
Поети віддавна оспівували Полтву, називаючи львівською Віслою, закутою в підземеллях. Оспівав її і Бартоломей Зиморович. «Полтва, як Йордан, вбрана в гебрайські шляфроки», – жартував граф Юзеф Дунін Борковський у 1856. У вірші «Pełtwa wieczorem» писав:
Słońce głowę schowało za świętego Jura,
W perły się rosy stroi pokrzywiana łąka,
Szybka Pełtew w swym biegu ustawnie się jąka
Jakby ją łaskotała swywolna natura.
Wonnych kadzideł wkoło okrąża ją chmura,
Tu, owdzie jakiś pielgrzym bez czapki się błąka,
Melodyjnie słuch pieści dźwięk żaby i bąka,
Słychać jak grzmi złodziejska przed policją skóra.
У 1935 р. Тадеуш Голлєндер (1910–1943) написав «Вірш про чорну воду»:
Wypływa z brzucha miasta, gęsta i nieczysta,
pod niebem raz z ołowiu, raz z błękitnej bieli.
Wiecznie w czarnych kanałach charczy, parska, śwista
w zwyczajne dni tygodnia i w białe niedziele.
Wtłoczona najprzezorniej w kazamaty sklepień,
odgrodzona od świata kratą i kanałem.
– Smutno – nigdy błękitów malowanych nie pić;
– ciężko – nazwać nurt życia – czarnym kryminałem.
Trudno być czarną wodą, smutno wiecznie pluskać
w szachownicę z żelaza przemądrze splecioną
i zbierać brudy miasta w skneblowane usta,
wiecznie dusić się w sobie, być wodą – a płonąć.
«Географічний словник Королівства Польського» (1884) уточнював: «Полтва тече на північний-північний захід вулицею Академічною (колишня св. Яна), через Марійську площу, Гетьманськими валами, площами Голуховського, Збожовою і Місіонарською, перетинає колію залізниці Кароля Людвіка, повертає на північ, а потім на схід, протікаючи на певній відстані вздовж меж міста, заходить до Замарстинова. Протягом усього цього русла Полтва забирає всі води, які стікають схилами пагорбів, що оточують Львівську улоговину. Через рови, які тягнуться уздовж доріг, або через ринви й ринштоки вода стікає у річкове русло або зникає в люках, розташованих на поверхні хідників. Таким чином, усе міське сміття стікає в Полтву, а випари, що утворюються від них, розносяться містом і забруднюють повітря. Проєкт перекриття річки Полтви обговорювався кілька разів, але наразі вона закрита лише на довжині 200 сажнів, а саме від Хорунщини (Чайковського) до Гетьманських Валів».
Граф Скарбек прагнув перетворити Полтву на судноплавний канал між Бугом і Віслою і дав міській раді на вибір: або збудує канал, або новий театр. Однак рада була не така романтична і вибрала театр.
А були й такі, що сумували за тим, що не має Львів річки. «Якби Львів мав річку, це було б одне з найкрасивіших міст світу», писав у 1911 р. Йозеф Стригофський (1862–1941), австрійський історик. «І якщо я нарешті матиму 50 мільйонів доларів, то я все це залишу Львову на інвестиції, на бруківку, на нові трамваї, на те, щоб знову викопати Полтву», – мріяв у 1925 р. письменник Адольф Новачинський (1874–1944) в есею «Чому Львів кохають?»
Історик Болєслав Лімановський (1835–1935) нарікав: «Відсутність великої річки, яка б протікала поблизу міста, позбавляє його багатьох приваб» (1892), додаючи, що «Полтва, протікаючи вздовж Гетьманських Валів, звичної прогулянкової зони львів’ян, сочиться влітку лише маленьким струмочком, який збирав міське сміття, поширював сморід і заражав повітря, перш ніж його перекрили».
«Львівське королівство води опинилося під землею, – писав Ян Парандовський. – Його володарка – таємнича річка Полтва… Її міт служив для хронологічної мети. Хто ще пам’ятав її каламутні води й огидне русло, був стариганем в очах мого покоління».
«У Львові нема жодної легенди, пов’язаної з його народженням, як у Вільнюсі чи Кракові, – зітхав Юзеф Вітлін у 1946 р., хоч і намарне, бо таки є. – Не було й королівен-потопельниць у стилі краківської Ванди. Можливо тому, що річки нема. Літні люди та географи стверджують, що Львів лежить на Полтві. Але хто її бачив? Я і моє покоління вже її не оглядало, а найбільше хіба нюхало. У кількох місцях на північній околиці міста, за Високим Замком, де колись гуркотів “Бабин Млин” – Полтва намагається вирватися з-під землі, якою засипав її магістрат. А коли плила вона уздовж Валів, то була така мілка, що жодна королівна з патріотичних міркувань, а навіть звичайна кухарка з приватних міркувань не ризикнула б кинутися в її підозрілу течію. Отак бідолашну Полтву поховали за пам’яті наших батьків і опустили до ролі каналу… Урбаністи і туристи кажуть, якби у Львова була річка, це була б друга Флоренція. На мою думку, Львів нагадує Рим, бо, як і Рим, він мальовничо розкинувся на пагорбах і дзюрчить на площі Ринок чотирма колодязями, над якими стоять дуже вдалі статуї: Діани, Амфітріти, Нептуна та Адоніса. Що стосується збіднення ландшафту через відсутність річки, то мало знайдеться у світі міст, настільки ж цікавих з точки зору гідрографії. У гімназії мене вчили, що на Кортумівці відбуваються дивні речі. Стоїть собі там домик маленький, але дуже-дуже важненький. Бо коли йде дощ, пара ринв на одному кутку хати зливає воду в струмок, який впадає до Полтви, яка впадає в Буг, який впадає у Віслу, яка впадає в Балтійське море. Дощ, що тече з ринви на іншому кінці будинку, таким самим чином живить річку Дністер, яка впадає в Чорне море. Отже Львів лежить водночас над Чорним і Балтійським морями. І нащо йому річка?»
З українських письменників Полтву згадували Іван Франко, Іван Крип’якевич у своїх історичних оповіданнях, Антін Лотоцький, Андрій Чайковський, Роман Іваничук, Роман Андріяшик назвав свій роман, який цензура заборонила, «Полтва». Поетеса Марія Шунь упорядкувала цілу антологію, присвячену Полтві, й зібрала вірші українських поетів.
Я у своїх романах «Аптекар» і «Сестри крові» зробив Полтву судноплавною. Зрештою, вона такою і була, бо плавали по ній човни і плоти. Я додав ще й кораблі, бо за описами мандрівників Львів скидався на портове місто через те, що тут можна було зустріти представників безлічі народів. Ну і на десерт мій вірш про Полтву:
Не мертвим не живим а – ненародженим
А вранці змиваєш місяць з обличчя
і зірку приблудну з лівого ока
змиваєш ріку з ожинових вуст і небо з волосся –
змиваєш пам’ять про мене
Усі мої поцілунки змиває бурхлива вода
усі мої доторки
все це стікає у жили міста
в кістляву смердючу Полтву
в багно її берегів у смерть її дна
де топлять свої таємниці звироднілі коханці
де легіони сперматозоїдів творять свою державу
скільки їх там клекоче в каналізаційній твані
скільки їх перейшло вже на общєпонятную рєчь
а скільки вперто тримаються
мови своєї і роду
співають пісень про волю і кличуть на смертний бій
Десь серед них і моїх триста тисяч синів ненароджених
з ними я б міг хоч на Київ іти
Скільки поетів у Полтву стекло
а скільки прекрасних панянок
ми ставимо пам’ятники загиблим
а поставмо ненародженим
адже ті що загибли хоч трохи жили
вони знають як сяє сонце
як пахнуть квіти і перша дівчина
знають смак хліба й вина
А ці горопашні – що вони бачили
крім простирадла й каналізації?
Їм навіть ніхто не співав колискової
над ними ніхто не заплакав
коли їх змивала вода
так ніби їх не було
А тим часом таємно від нас
вони ще продовжують жити у ріках озерах морях
мільйони топельців живуть чекають своєї хвилини
чекають нагоди своєї
щоб вийти із берегів
і затоплять вони тоді нас
і почнеться всесвітній потоп
і загине усе живе
Але мій наймолодший син
мій син учорашній
мій ненароджений
я вірю –
прийде до мене і скаже:
ТАТУ БУДУЙТЕ КОВЧЕГ
БО МИ ВЖЕ ВИХОДИМО ІЗ БЕРЕГІВ
17.05.2023
Джерело: Збруч.
