Святий Миколай і Святий Вечір у Львові. Спогади доктора Олександра Надраги. Частина перша

Хочемо познайомити наших читачів із спогадами українського вченого-правознавця, громадського діяча та педагога, доктор права, дійсного члена Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові про приготування та відзначення свята Св. Миколая та Святого Вечора, що їх було опубліковано у газеті “Діло” (№5 від 07.01.1939) під назвою Львівський св. Миколай і св. Вечір.

Джерело: Фотографії старого Львова.

Сьогодні частина перша – про Львівського Св. Миколая та початок приготування до Різдва (текст подаємо оригінальним).

Львівський св. Миколай і св. Вечір.

Видним знаком недалеких зимових свят обох обрядів у Львові були від давніх-давніх дат ярмарочні будки з дешевими медівничками, „миколайками” і прикрасами на ялинку, що їх уже з кінцем листопада ставляють на Ринку на проти Народньої Торговлї. Поява тих перших будок була для нас малих, „шкрабів” із вселюдної школи великою втіхою, бо вони саме вводили нас в більш, ніж шеститижневий період найкращих казок і мрій дитячих років. Ми всі бігли на Ринок дивитися на ті будки, а обійшовши їх ряд, ставали перед популярним тоді базаром, що містився коло нинішньої Народньої Торговлі і був побіч Кавчинського та Оберського на Галицькій головним доставцем для св. Миколая. Чого там не було на виставових вікнах?! І залізничка на шинах з льокомотивою, що її накручувалося ключем і ріхтерівські будівельні камінчики і маґічні ліхтарні, такі, що кидали ріжні образці на екран з малого обруса, і скриньки з усякими чародійними штуками, гри та забави. Справді, годі було між тими чудами вибирати і признатися родичам, що саме св. Миколай мав би нам принести. Найкраще було б, щоби він приніс нам цілу виставу…

Тимчасом час його приходу наближався і я вдивлювався надійно в образ його святоюрського престола та просив його, щоб він цього року був таксамо щедрий як минулого і у великій своїй ласці додав ще пачку ріжнобарвних олівців, яку я бачив у Дуткевича на Краківській чи у Купфершміда на Руській. Трудно було нам дітям заснути напередодні гостини нашого добродія. Ми переверталися з боку на бік, а наша уява працювала так сильно, як тільки може працювати у малих дітей. Коли ми і заснули, то в другій-третій у ночі було вже по сні. Наші головки давили якісь пакунки і ми в сорочинках бігли з тими пакунками до вікна та при світлі наріжної аверівської ліхтарні попросту розривали їх. Є залізничка, направду є і крейдки! Боже, що за радість! Навіть вилетіла в пакунка пара нікльованих „шляйфів” з гарними ремінчиками! Сестра витягала і ляльку, таку, що закриває очі і бляшану кухню з горнятами, риночками, сковородками! Зуби звеніли нам від холоду, а мама гонила до ліжок. Але сну вже скоро не було та ледви над ранком ми заснули, я з залізничкою, сестра в обіймах ляльки. Одначе прийшла раз ніч, коли сам св. Миколай до нас не зайшов. І щирі сльози лилися нам з жалю, що ми вже «старі» і розвіялася ще одна з чудових казок нашого дитинства!

Та недовго тривають траґедії юних днів. Ось уже по польських Святах і вчора «батяруси» з поблизьких камяниць бажали з банею нашим сусідам, щоб Бог дав їм «у тім домі виграти на льотерії». Батько «вифасував» пенсію і треба було полагоджувати передсвяточні орудки. Я впрошувався на маминого секретара і мама обчислювала та мені диктувала всякі позиції, які я каліграфічно списував на картці з мого зшитка. Ішло головно про всякі ласощі, які мама купувала в Народній Торговлі, бо муку брали ми в млині Тома на Янівській. «Фунт жовтих родзинок і пів фунта чорних дрібних». Я писав і облизувався. «Два кіля волоських оріхів, фунт чоколяди, кільо міґдалів, пів фунта цитрини». «Мамо може того буде замало і торги готові нам зіпсуватися!» «Ей, ти ласуне» – відповіла мама – «знаю вже чому, тобі за мало, але як ми з Маланкою принесемо кіш, то замкнемо все на два спусти». Ті всі застереження не дуже помагали і в кожній торбинці, що зберігала щось смачне, мусіла бути дірочка.

Я скидав вину на погані торбинки (хай простять мені панове начальники складу Народньої Торговлі), але мама не вірила. «Помагав» мамі ще більше, як починали варити. Тоді не один з міґдалів, з яких ми зі сестрою здіймали лушпинки, опинився у шлунку та в кишені і довго ще по святах знаходила там мама якісь родзинки чи куснички чоколяди. Мама витягала на свята «спеціальні» приписи на торти і тісточка. Кілько вони літ мали ті пожовклі «переписи» писані ледве читким чорнилом по нашому (очевидно з йорчиками), по німецька і по польськи! «Бачиш Олесь той перепис ще від твоєї прабабки, а цей від бабки; цей від тети Брозі, той від тети Гені, шо то вже в чотирнацятім році життя вийшла заміж і на Буковині її називали «ді кляйне Попадя». Всі ці архитвори кулінарного мистецтва зачиналися від слів: «Возьми, везь, німм». Я з такою пошаною брав їх до рук, якби вони були найстаршими памятниками письменства! Мама робила звичайно все «на око» і навіть моїй жінці трудно нині вивідатися від мами, кілько вона дає цього і того до якогось торта чи пляцка. Вино і риби належали виключно до нас обох «мужчин» батька і мене. Служниця брала кіш і ми одного дня ходили з нею на Краківську, до Штадміллєра, за вином, а вдень перед самим Свят-Вечором на площу Рибну по риби. Я дуже любив дивитися на малу вінду у Штадтміллєра, якою їхали з пивниці овинені в жовту бібулку ріжні сорти вин. Мама і служниця розбирали риби, ми малі вичікували на плавці, які висушували на печі, щоб ними стріляти.

Д-р Олександер НАДРАГА