Фактично не минає і тижня, щоб актуальна українська історична політика не приносила нашій державі неприємних сюрпризів.
Можна довго кивати в різні боки на сусідів, вказувати на те, що в них так само не все добре (і це правда), а в нас, мовляв, триває війна, і наша політика пам’яті продиктована воєнними обставинами.
А отже, нам для підвищення бойового духу потрібні історичні герої, які боролися за незалежність України зі зброєю в руках.
Нам це потрібно для консолідації української нації на боротьбу з новітнім агресором. За цією логікою, сусіди мають просто закрити очі на не завжди благородні і правильні вчинки наших історичних героїв.
Але вся суть проблеми криється в тому, що у цьому страхітливому котлі Західної України під час Другої світової війни героїв серед людей, що тримали зброю в руках, не було. А те, на що творці української історичної політики пропонують примкнути очі, в нормальній системі морально-етичних координат заслуговує часто на вічний осуд.
Тут героями були аж ніяк не ті, хто вбивав – байдуже, якою благородною метою вони керувалися і які ставили перед собою цілі. Якщо вони брали участь у вбивстві цивільного населення, етнічних чистках та Голокості, а потім воювали проти радянського режиму, можливо, навіть не тільки для того, щоб уникнути кари за попередні діяння, – вони не можуть бути зараховані до когорти героїв. Тому що героїв з минулого, за означенням, обирають і призначають з дидактичною (виховною) метою. Не тільки щоб пам’ятали, але й брали приклад. Але чи хочемо ми, щоб нові покоління українців виховувалися на таких зразках?
І тут важливішим є не те, що польський Сейм на підставі досліджень істориків приймає ухвалу про злочинну діяльність ОУН і УПА при проведенні етнічних чисток на Волині, й навіть не те, що поляки без рефлексії розглядають діяльність своїх парамілітарних формувань і вбивство ними українського цивільного населення, списуючи все на «відплатні акції». Тут перш за все важливим є морально-етичний вимір для сучасних українців.
Чи допускаємо ми, щоб молоді українці сприймали як героїзм дії історичних персонажів, які брали участь у розстрілі цивільних людей, жінок, немовлят, підлітків, старих і молодих; кидали їх у палаючі хати, стодоли, топили в криницях, рубали сокирами і накидали на горло мотузки? Чи погоджуємося ми на просто дику маніпуляцію, коли злочинці, з ніг до голови заляпані людською кров’ю, полишивши ганебну службу в українській допоміжній поліції, пішли до лісу і склали основу для УПА, враз відбілилися і перейшли до шкільних підручників, але вже в образі героїчних повстанців?
Якщо погоджуємося, то мусимо пам’ятати, що тут вже не йдеться тільки про ревізію результатів Другої світової війни, але й про щось глибше – про морально-етичний релятивізм. Хоч би як намагалися сучасні творці історичної пам’яті з УІНП стверджувати, що ми маємо право на власну історію, на своїх героїв, і ніхто нам не буде вказувати, кого і як шанувати – швидше весь світ від нас відвернеться, ніж погодиться на те, щоб хтось шанував ворогів Антигітлерівської коаліції або ж виправдовував злочини проти людяності.
Зараз триває запекла дискусія директора УІНП Володимира В’ятровича, який є персонально відповідальним за провальну історичну політику України, й американського дослідника Джареда Макбрайда. Обидва історики опираються на одну і ту ж архівну справу Лейби-Іцик Добровського, котрий перебував у лавах УПА, але роблять діаметрально протилежні висновки. Володимир В’ятрович стверджує на цьому одиничному прикладі, що в ОУН і УПА не було антисемітизму, при цьому він намагається проігнорувати висловлювання Добровського під час допиту в НКВС.
А Джаред Макбрайд, опираючись саме на фактах зі справи, отриманих під час допиту, показує, що до українських націоналістів Добровський потрапив, приховавши своє національне походження. В’ятрович будує свою концепцію на припущенні, що в УПА знали про єврейське походження Добровського.
Він намагається підважити тези Макбрайда тим, що той, мовляв, не враховує специфіку джерела. Тому що справа Добровського – це допит, проведений радянськими каральними органами. А тут, мовляв, і матір рідну обмовиш під тортурами, а не те що зведеш наклеп на українських націоналістів.
І тут насправді виникає питання: а чому треба вірити фантазіям та домислам В’ятровича, але не вірити інтерпретації науковця, тим більше, що його концепція цілком укладається в загальну логіку подій? Для чого суперечливий, поодинокий випадок зараховувати на користь надуманої теорії, спрямованої на відбілювання ОУН, і не вірити науковому аналізу відповідального науковця?
Найбільшою проблемою сучасної історичної політики України є те, що нестримним бажанням відбілити ОУН УІНП топить Україну. Нищить її міжнародний авторитет і всіма силами не тільки позбавляє союзників у світі, але й перетворює її на парію. Нехитрий шаблон, що в основі української історичної політики має лежати виключно канон про революційну ОУН та національно-визвольну боротьбу УПА, неймовірно шкодить Україні. Він не дозволяє самим українцям розібратися в своєму минулому.
Єврейсько-українські жертви села Судче
Опишу один довгий приклад. З обох боків від села Судче Любешівського району Волинської області розташовані дві братські могили з розстріляними євреями. Історія однієї могили є дуже промовистою і, на жаль, типовою для цього регіону. Ще малою дитиною, проходячи повз це місце в лісі при дорозі, я зауважив цементний надгробок.
На ньому нічого не було написано. Сірий цемент між старими соснами… На моє дитяче запитання, хто тут похований, отримав відповідь – євреї. Всі євреї Судча. Розповідаючи цю моторошну історію, мої родичі не приховували сліз і співчуття. Тих, хто зазнав на цьому місці страшної смерті, вони знали особисто. Багатьох могли назвати на ім’я або прізвище.
Але як би хтось не натякав на «єврейське» коріння радянської влади, СРСР був до пам’яті про євреїв немилосердним. Вздовж усієї дороги від Любешова до Зарічного можна нарахувати кілька таких могил. Не кажу поховань, бо вони такими не були. На всіх, окрім вказаної, про євреїв не згадувалося. Вони там фігурували під загальною назвою «мирних радянських громадян». Чому ж ця могила так відрізнялася від решти: формою, відсутністю напису? Справа в тім, що збудував і опікувався нею Долінко Давид Шмулевич.
Єдиний єврей Судча, що врятувався. Коли євреї голіруч викопали в білому піску собі яму і от-от мав розпочатися розстріл, мама штовхнула малого Давида, і той побіг в ліс. Постріли його не зачепили, він врятувався.
Після війни Шмулевич залишився жити в Судчі й став єдиним хранителем пам’яті про вбитих родичів та сусідів. Весь цей час на могилі не було жодного напису. Він з’явився тільки тепер. І, напевно, для того, щоб вберегти могилу від національно стурбованих вандалів, на ній розмістили такий напис: «Тут захоронені євреї – жителі села Судче, розстріляні нацистськими загарбниками та їх місцевими підлеглими у вересні 1942 року. Вічна пам’ять». Відразу у вічі кидається оте сором’язливе формулювання «місцеві підлеглі». То кого ж мають на увазі?
Історія з розстрілом 27 судченських євреїв (а на тому місці було вбито близько 300 людей, бо долучили з навколишніх сіл) так, напевно, і пішла б на той світ зі смертю Давида Долінка. Бо сором’язливі люди завуалювали б все за ефемерними формулюваннями. Так сталося б, якби не пам’ятник односельчанам, що загинули в Другій світовій війні, встановлений у 1970-х роках у центрі Судча.
Особливістю цього пам’ятника було те, що, на відміну від решти подібних меморіалів, на ньому були викарбувані імена і прізвища 27 судченських євреїв. Ще в підлітковому віці я вперше побачив цей пам’ятник і не міг спочатку зрозуміти, хто ті люди з такими нетиповими іменами? Тільки тепер, коли я потрапив на це місце знову, зрозумів, як Давидові Долінку вдалося меморіалізувати пам’ять про своїх рідних та односельчан. Справа в тому, що німці за допомогою українських поліцаїв розстріляли не тільки євреїв, але й сорок двох українців. Серед них – дві великі сім’ї Панасюків з грудною дитиною…
Зрозуміло, що формулювання про те, хто вбив цивільних мешканців, було абсолютно шаблонним, в стилі радянської пропаганди. Російською мовою писалося: «Односельчанам, що загинули від рук німецьких загарбників і банд українських буржуазних націоналістів». Тепер треба розуміти, що над цим пам’ятником може нависнути загроза «декомунізації». Але окрім двох слів – «банди» та «буржуазні» – там нічого міняти.
«Банди» треба забрати не через те, що люди, які брали участь у розстрілі та етапуванні, не були бандитами, а через те, що це не було українське націоналістичне підпілля. Хоча можна припустити, що ці українські поліцаї в 1943-му долучилися до УПА, іншого вибору в них не було. Просто долю тих виродків треба ще ретельно дослідити. Пишу виродків, бо один із них, щоб вислужитися перед німцями, арештував рідного батька. Відвів його до Любешова, де німці того і розстріляли…
Ця локальна історія описана мною не для того, щоб вкотре кинути тінь на український націоналістичний рух. А для того, щоб показати, що в сучасній українській історичній політиці відведені почесні п’єдестали часто для тих, хто вбивав, але нема місця пам’яті про тих, кого вбивали.
Акцентування уваги виключно на націоналістичному українському рухові страшенно деформує пам’ять про минуле. І тут надзвичайно важливо повернути пам’ять про всіх. І про сорок двох невинно замордованих українців Судча, і про двадцять сімох загиблих страшною смертю євреїв.
Треба пам’ятати Панасюків: Григорія, Трохима, Анастасію, Василя, Максима, Ганну, Домініку, Павла, Степана, Адама і Семена… Долінків: Шльому, Авраама, Гершка, Йосифа, Естерку, Гершона, Сіму, Бейлу. Всіх Прусаків, Перчиків та Фальчиків… Бо інакше політично інструменталізоване минуле ніколи нас не відпустить. І треба розуміти, що дуже часто локальні історії можуть розповісти про минуле більше, ніж шаблонні заідеологізовані томи.
В наступних статтях циклу буде про те, як виживали люди на Поліссі під час війни. Про стратегії виживання і про те, яку роль в їхньому житті відігравали політика та ідеологія і чи відігравали взагалі. Основою для статей стануть спогади, свідчення, дослідження та навіть матеріали архіву Яд Вашем.
Василь Расевич, zaxid.net
Підтримайте проект на Patreon
