Вівторок, 23 квітня

Розлом, який змінив історію України. Леонід Тимошенко про Берестейську унію

Що таке Берестейська унія і чи справді ця подія заслуговує більшої уваги? Наскільки консолідованими щодо унії на початках цього процесу були православні ієрархи? Чи був у XVI столітті занепад Київської православної митрополії?

У новому випуску «Без брому» – доктор історичних наук, професор історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, автор навчального посібника про Берестейську унію, монографії «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.)» Леонід Тимошенко. Поговоримо про витоки греко-католицької церкви, польський релігійний гніт XVI–XVII століть та про долю Берестейської унії в пост-берестейський час.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

***

Про Берестейську унію, напевно, чуло багато українців, бо йдеться про одну з осьових точок нашого історичного ґранднаративу. Водночас, ця подія нам не до кінця зрозуміла. Для православних це болючий розкол. З іншого боку, Греко-Католицька церква, яка виводиться з Берестейської унії, акцентує увагу на наступних століттях. Що ж таке Берестейська унія і чи справді ця подія заслуговує більшої уваги?

У XVI столітті подій такої ваги було лише дві – Люблінська унія 1569 року, яка теж викликала багато дискусій, її інтерпретують історики Наталя Яковенко, Наталя Старченко, які говорять про українську проекцію цієї унії. Друга за значенням подія, може, навіть і резонансніша – це Берестейська унія 1596 року.

Це був проект частини ієрархії та частини вірних нашої Церкви, які уклали регіональну унію. На відміну від проектів універсальної унії, на кшталт Флорентійської 1439 року. Візантійська, грецька церква на чолі зі своїм проводом уклала цю унію, але вона була невдалою. Втім, не будемо торкатися XV століття.

У 1996 році, коли світ і частково Україна святкували 400 років Берестейської унії, у нідерландському місті Неймеген відбулася наукова конференція, де зібралося гроно католицьких, греко-католицьких і (можливо навіть) протестантських теологів. Українську теологію представляв Борис Гудзяк, тоді ще не отець, а доктор Гарварду зі Львова, а також сестра Софія Сеник із Риму, яка потім вийшла з науки. Це гроно теологів у Неймегені дійшло висновку, що експеримент Берестейської унії в цілому треба вважати невдалим.

Бо що було після Берестя? Дуже маргінальні унійні проекти, як-от Ужгородська унія 1646 року. Коли невеличка спільнота на Закарпатті прийняла унію, то і досі українська греко-католицька єпархія там має пряме підпорядкування Риму, вона не пов’язана з УГКЦ. Дотепер збереглася їхня автономність. Були ще проекти на Балканах, на Сході. Загалом уніатів чи сучасних греко-католиків у світі мало.

Я ж вважаю, що наша Церква відбулася унаслідок Берестя, це феноменальний експеримент, який вдався. Хоча спочатку було зовсім не так. Спочатку унію прийняли єпархії, які резидували у Білорусі, Литві та на заході України (Холмська, Володимирсько-Берестейська єпархії). І в двох єпархіях в Україні – Луцько-Острозькій і Перемишльській, у XVII столітті був і православний, і унійний єпископи, між якими точилася боротьба, допоки не відбулася друга унія на рубежі XVII–XVIII століть.

Виходить, що сучасна доба реанімує колишні міфи. Формальним днем народження УГКЦ є Берестейський унійний собор у жовтні 1596 року. Але, виявляється, є люди навіть з науковими ступенями, які це заперечують. Вони аргументують це тим, що традиція існувала і раніше. Справді, на Берестейському соборі не оголосили про створення нової церкви. Більшість єпископату на чолі з митрополитом унію прийняли. Втім ця Церква, як традиція, майже не мала вірних на початку. Не випадково кажуть: з’явився провід, немає вірних. Бо ж у той час православні мали вірних, але майже втратили увесь провід, залишилося два єпископи. Чи існувала унійна церква до 1596 року? Ні, її не було. Тоді йшов процес, коли треба було здобувати вірних і розбудовувати якісь уже ніби унійні структури. Нового нічого не було. Це були ті ж православні єпархії.

Водночас, втілили монастирську василіянську реформу, я вважаю, прекрасну. Хоча василіяни завжди мали проблеми з проводом Церкви. Отже, на мою думку, витоки УГКЦ – це унійний собор у жовтні 1596 року.

А якщо з іншого, православного, боку: розкол – це майже загибель Православної церкви чи нові можливості після Берестя?

Так, це нові можливості. Фактично розкол відбувся ще до собору. Відомий проект універсальної унії 1593-го та кінця 1594 року князя Острозького. Водночас склалася «унійна партія», куди перейшов митрополит Михайло Рагоза. Передбачали, що унійний собор з проголошенням унії мав би відбутися до поїздки делегації до Риму. Дехто каже, що нашкодив цьому собору сам князь Острозький, який в 1595 році послав своїх делегатів на протестантський з’їзд до Торуня. Відомо, що він дружив з протестантами і не випадково в 1599 році у Вільні уклав з ними союз. Не церковний, а радше політичний, вони об’єднувалися на сеймах і боролися з католиками. Нагадаю, що протестантів дискримінували, у другій половині XVII століття у Речі Посполитій наклали заборону на сповідування протестантизму.

Коли князь Острозький побачив, куди це йде, то відправив делегацію і надав інструкцію, в якій погрожував польському королю. Інструкцію перехопили, і коли Сигизмунд ІІІ прочитав її, то заборонив собор. Король змінив своє рішення після повернення делегації з Риму. А тоді вже свій декрет дав митрополит Рагоза, визначили дату і провели собор.

Перші два дні обидві сторони намагалися порозумітися, але не вдалося. Тоді собор розколовся на два окремі. Дійшло до того, що кожна сторона викляла у своїх декретах іншу. І як тоді трактувати православний собор? Я вважаю, що неправомірно називати православний собор антисобором. Навпаки, це унійна партія була антиправославною, а не православні – антисилою. Так, православні не мали митрополита, це підточує канонічність їхнього собору. Бо проводили його нібито без дозволу короля. Я вважаю, що цей собор фактично зберіг українсько-білоруське православ’я, яке, перебуваючи під тиском дуже добрих реформ в унійній церкві, теж робило суттєві кроки.

На початку XVII століття у Києво-Печерській лаврі за архімандрита Єлисея Плетенецького розпочали книгодрукування. А це книгодрукування зробили вихідці з Галичини, адже там не було своєї бази. Друкарня Гедеона Балабана до Києва переїхала зі Стрятина. Потім Сагайдачний і козаки, скориставшись приїздом патріарха Теофана, відновили православну ієрархію. Згодом маємо блискучу в історії українсько-білоруського православ’я Могилянську добу, коли показали альтернативу – ми можемо підняти Церкву і релігійну культуру без союзу з Римом. Так і сталося – і тривало до 1686 року, коли Київську митрополію приєднали до Москви внаслідок поразки Хмельниччини.

Дуже часто, коли говорять про тло унії, згадують про глибоку і тотальну кризу Київського православ’я, єдиним шляхом і порятунком якого власне була унія. Чи можемо говорити про XVI століття як занепад Київської православної митрополії?

Я спеціально сьогодні на нашу зустріч приніс свою книжечку, щоб це було видно. Це окреме видання, яке я видав ще 2004 року, у мене також сотні статей про це. Ну, текст тут уже, можливо, застарілий, але джерельний додаток є абсолютно новим. І тут я мало що додаю до цих джерел.

А щодо вашого питання про кризу Церкви, то я цю кризу заперечую. Я це написав в оцій новій книжці, яку (тут можу себе похвалити) я називаю бестселером, бо не випадково вона отримала Міжнародну премію імені Івана Франка у 2021 році. Книга присвячена питанням Віленської релігійної культури XVI – першої третини XVII ст. І там є дуже багато контекстів. Я нарізав ці різні контексти, зокрема, сюди включив і свою попередню публікацію про питання кризи Церкви, яку (я вважаю) вперше в історіографії проробив із джерелами в руках.

Треба подивитися, чи усвідомлювала цю кризу спільнота. Моя точка зору, що нам кризу нав’язали поляки. Першим був єпископ Ян Сакран із Освенцима, який на початку XVI ст. видав трактат під назвою «Перелік помилок рутенського обряду ». Другим долучився до цієї справи Петро Скарга, провідний єзуїт, який 1577 року видав книжку «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем», у якій ретельно виклав концепцію кризи. Про що він тільки там не писав – священство неграмотне (справді, не було мережі підготовки духовенства), мова руська не годиться для літургії і науки і так далі. Я досліджував наші джерела кінця XVI століття. Це було дуже зручно показувати всім, мовляв, визнаймо, що ми у кризі, вихід тільки один – унія з Римом.

Я спростовую певні факти кризи. Наприклад, писали, що коли наша Церква була у складі Королівства Польського, а потім Речі Посполитої, то польські королі присвоїли собі право патронату (подавання). Але до них у Київській Русі воно належало князям. То як вони присвоїли? Князів нема, з’явився польський монарх, у всіх актах перераховуються його титули, які землі входять. І він – верховний господар, це все. Кажуть, це право патронату нам нашкодило (?).

Але траплялися випадки, як це було в Луцько-Острозькій єпархії, коли король номінував аж двох кандидатів на одне вакантне місце після смерті. І вони потім там брикалися, хто перехопить цю кафедру. Але ця практика існувала не тільки в Речі Посполитій, а й в усій Європі. Крім того, практикували, що за те, що він видав тобі цю грамоту, треба заплатити. І це спільнота не відкидала. Так, все в цій державі вирішувалось шляхтою на сеймиках і сеймах, але вона це сприймала.

А інший бік цього питання, якщо дивитись на цей приклад номінацій, що це ніби був підкуп (святокупство, за канонічним правом), то тут бачимо цікаву ситуацію – коли про це читаєш, то виходить, що начебто така корупція відбувалася щороку. Насправді єпископи жили довго, раз на 20 років міг відбутися цей «підкуп», це не щоденна практика, а поодинокі випадки. Хоч вони були разючі і добре ілюструють ситуацію в XVI столітті. Втім, наголошу, із цим погоджувалась спільнота.

Другий аргумент щодо номінацій: ще Михайло Грушевський у відповідному томі «Історії України-Руси» навів приклад, що в Краківській римо-католицькій архієпархії (митрополії) те саме було в середині XVI століття. Він одним із перших українських істориків брав візитації Римо-католицької церкви. У Православній та Унійній церквах візитування із записами протоколів – це кінець XVII століття, і то лише у Білорусі, а решта – з XVIII століття. А в Римо-католицькій церкві внаслідок Тридентського собору це було трохи раніше. Грушевський побачив там ті ж явища, що й у нас.

Там немає кризи, а у нас є.

І у мене завжди виникало питання. Якщо ми йшли на унію з Римом, але в рамках однієї держави контактували з польською Римо-католицькою церквою, то ця Церква мала ті самі явища, що й ми. І у XVII столітті в Римо-католицькій церкві були подвійні номінації на одну вакансію.

Дуже часто говорять про польський релігійний гніт XVI–XVII століть. Чи справді йдеться про дискримінацію православних у Речі Посполитій у XVI столітті?

До Берестейського собору відвертої політики дискримінації православних не було. Збереглося безліч актів польських королів, в основному XVI століття, за якими православні отримали ті ж права, що й польська Церква. Але, на жаль, на місцях їх не завжди дотримувалися.

Яскраві факти дискримінації у період до Берестейської унії траплялися у Львові. Склалася парадоксальна ситуація, що у місті, яке заснували русини, у XVI столітті руська громада становила меншість. На відміну від, скажімо, Вільна, де руська дільниця «civitas ruthenica» була головною частиною міста, там діяло 15 парафій і храмів, деякі з них збереглися дотепер. У Львові ж русинам належала головно лише вулиця Руська, це дуже маленька частина середмістя. Більше руських парафій було на передмістях. І руські церкви, які, до речі, стоять дотепер.

Далі – що таке магдебурзьке місто Львів? У магістраті домінували поляки, русини не мали великого представництва. І тут було найбільше непорозумінь, які загострилися з прийняттям календарної реформи. Конфлікти на цьому ґрунті були по всій Київській митрополії, але найбільше у Львові, де справді можна говорити про приклади дискримінації польського патріациту, який фактично володів містом.

Римо-католики перейшли на новий календар, українці залишилися на старому. Наприклад, українці хотіли ходити хресною ходою на Великдень, били у дзвони, а у поляків піст. Траплялися акти насилля. У Вільні це, як правило, робили єзуїти, яких було дуже багато у місті, адже там діяла єзуїтська академія. І от вони нападали на православних, чинили дебоші. У Вільні дуже швидко з цим давав лад Віленський трибунал, де домінували русини, вони могли там захистити свої позиції. У Львові ж на рівні міста вони себе захистити не могли. А якщо би хотіли, то мали подаватися до Люблінського трибуналу. Архів Люблінського трибуналу ми втратили у 1944-му році.

У цій історії був ще один важливий гравець – московське православ’я, яке мало бажання поширити свій вплив в тім числі на руські землі. У XVI столітті воно перебувало у розквіті чи у кризі?

Патріарх Єремія ІІ Транос зробив у нас кілька реформ, підтвердив ставропігію церковних братств, змінив предстоятеля Церкви. Але він поїхав до Москви. Він відвідав Русь до і після Москви. Ідеально це розкриває Борис Гудзяк. Але є праці московських істориків ще ХІХ століття, які писали про те, що кожен представник православного Сходу, який приїжджав до Москви за милостинею, в результаті ставав шпигуном Московії проти Туреччини.

Єремію московити посадили під домашній арешт на кілька місяців. Вони вирвали в нього дозвіл на патріархію. У християнському православному світі з’явився п’ятий патріархат. Цікаво, що після його згоди московити обрали першого патріарха Йова (слабенький патріарх був, не у порівняння до Рагози), але треба було дати томос – соборну грамоту. А собори під турками скликалися тяжко. Він у 1591 році собор провів, грамоту видав, вона досі зберігається у Москві, є оцифрована в інтернеті. Але не всі знають, що цю грамоту у світі грецького джерелознавства вважають фальсифікатом. Хоч її не можна не визнавати.

Не було такого собору, де би в один день зібралася всі патріархи, єпископи грецької Церкви та інші – і одразу поставили підписи. З унійними документами була подібна ситуація. Цікаво, що він потім цей томос надав. І от тут одразу виникають питання: чи це заснування патріаршества у Москві, чи воно не могло бути предтечею Берестейської унії? На думку Бориса Гудзяка, це зовсім не вплинуло. Я вважаю, що опосередкований вплив був.

Тобто боязнь московського впливу?

Тому що ми маємо праці унійних письменників, публіцистів, починаючи від Іпатія Потія, де вони дуже серйозно застерігали від того, що пропонував князь Василь-Костянтин Острозький у своєму проекті універсальної унії, – погодження з Московією, окрім Константинополя. Потій навіть відповів, мовляв, ти що хочеш, щоб я в Москву їхав узгоджувати свої позиції? – нізащо!

Але тут глибше питання: яким на той час був духовний та інтелектуальний розвиток нашого православ’я? Він відображений передовсім у книжній культурі. Я нарахував, що до 1632 року у Вільні видали більше як 120 руських книг різними мовами – грецькою, латинською, кириличні книжки і польськомовні. В Україні на той час польською мовою руських книжок не видавали. Книгодрукування було в Острозі, у Львові ще в 1574 р. дві книжки вийшли кирилицею, потім – у Києві теж видавалась руська література, а у Вільні книжки виходили і польською.

А скільки ж книжок було в Московії в XVI столітті? Може, з десяток. Івана Федорова вигнали, то й не було більше. Отже, наш рівень релігійної культури був набагато вищим. І що вони зробили в XVII столітті? – все в нас украли. Вони неодноразово передруковували Острозьку Біблію, наші інші пам’ятки релігійної культури. І робили це не тільки православні, а й розкольники.

Ми, історики цієї доби та історики Церкви, вважаємо, що дві митрополії, а потім патріаршество в XVI столітті, існували дуже ізольовано одне від одного, вони майже не контактували. Коли патріарх Ігнатій, який висвятив Дмитрія Самозванця на царський престол, тікав із Москви, то подався у Вільно і прийняв унію в кінці життя.

Тож це питання: хто був у кризі? Ясна річ, що вони. Глобальна криза, чи, як я її називаю, – концепція тотальної кризи, характерна для Московії. Ці контакти були нам непотрібні, вони почалися завдяки козацтву в XVII столітті чи частково ще від львівської ставропігії в кінці XVI століття. А чому вони у часі Берестейської унії мали нами цікавитися?

Навіть російські історики пишуть, що Іван Грозний відкинув Московію на два століття назад, якщо не більше. Якщо ж говорити про глобальні впливи, то це радше наші впливи на них, наш високий рівень релігійної культури, вони все це привласнили.

Я знайшов блискучу працю україністки з Москви Тетяни Опариної, яка написала про московського книжника першої третини XVII століття Івана Насєдку. Вона пише, що відродження московського православ’я сталося після Смути, у 1620-х роках. Зазначає, що кодифікація московського православ’я відбулася на основі нашої книжності – києворуської, можливо, литовсько-руської. Нічого нового не могли придумати. Все просто передруковували і нещадно привласнювали.

Коли ми говоримо про прояви кризи, згадаймо, з чого почалося піднесення релігійної культури Київської митрополії – з інтелектуального гуртка в Миляновичах на Волині, створеного втікачем з Росії князем Андрієм Курбським. На жаль, вони нічого не видали друком, але багато перекладали. Гурток Курбського складався з кількох людей, імена яких збереглися, але не знаємо, ким вони були. Гуртківці задалися питанням перекладу ранньохристиянської класики – творів святих отців. У Росії з грекою була проблема до кінця XVI століття, там греки майже ніхто не знав. У нас же грецистика з’явилася у братських школах – у Львові, Вільні, Острозі. У Європі в зв’язку з розвитком книгодрукування грецьку святоотцівську класику перетлумачили з латинської і видали друком. Тож члени гуртка Курбського перекладали з латини (у Речі Посполитій її знали майже всі).

Потім з’явилися центри, умовно, «православно-руського відродження», про які ми знаємо вже набагато більше з нашої історіографії. Це Львів, Заблудів, де Іван Федоров видав дві чи три книжки після втечі з Москви, а також Острог, Вільно.

Але мені тут дещо не до кінця сходиться. Ми говоримо, що кризи не було, лише поодинокі прояви, водночас був високий рівень релігійної культури, який переважав московське православ’я і міг конкурувати з католицизмом. В той же час частина православної ієрархії хоче перейти в унію. Чому? Що їх так вабило?

Так виглядає, що ініціатори унії православним казали: переходьте до нас, ми нічого нового створювати не будемо, а лише відроджуватимемо старе і проводитимемо реформи. А втім, календарної реформи православний світ не прийняв. Тут дуже багато складних питань.

Читаючи деякі праці, я помічав конотації, мовляв, ми лише відновлюємо єдність, яка була на Флорентійському соборі. Але там йшлося про єдність універсальну – двох гілок християнства. А тут було запропоновано проект регіональної унії. До речі, католицькі єпископи дуже неохоче підтримували унію. Хоча вони пішли на неї, Папа Римський прислав своїх делегатів на собор, а польський король – своїх, світських.

Маємо також дивитися на стан католицизму у часі Берестейської унії. Незадовго до неї відбувся знаменитий Тридентський собор, який спрограмував глобальні реформи католицизму. У Речі Посполитій тридентська реформа йшла дуже тяжко, на час Берестейського собору не мала суттєвих наслідків.

Наприклад, тридентські реформи зобов’язували посилити контроль над книгодрукуванням, запровадили лише один канон Біблії, заборонили перекладати Біблію національними мовами, що робили протестанти. Це була уніфікація всього.

Одна з ланок реформи – заснування в архідієцезіях та дієцезіях Католицької церкви духовних семінарій для підготовки священства. На кінець XVI століття жодної семінарії не було. Діяли катедральні школи десь в етнічній Польщі. Існувала Краківська католицька латиномовна академія.

Вочевидь, треба переглядати концепцію, що було глобальним каталізатором того, що ієрархія вирішила зініціювати цей проект. На них ніхто не тиснув. По-перше, все-таки впливали конфлікти, особливо братські. У Римо-католицькій польській церкві діяла мережа церковних братств, заснована на 150 років раніше від нашої.

Що приваблювало православних – вони хотіли урівнятися в правах з польською Церквою. Того, що польські королі декларативно затверджували ці права, було мало, на місцях цього не виконували. Можна порівняти, скільки маєтків у Перемишлі та околицях мала римо-католицька єпархія і скільки православна – у рази менше. Коли відновлювали Львівську православну єпархію, забули наділити її маєтками. І чому православний єпископат Львівської єпархії зубами чіплявся за деякі монастирі? Бо хотів, щоб вони були в їхньому підпорядкуванні. Адже монастирі мали надання від часів Київської Русі. А з чого має жити катедра? Чим має Церква забезпечувати свою життєдіяльність? Лише пожертвами віруючих, які приходять щонеділі на Службу Божу?

Це мізер насправді.

А тоді тільки в Європі ця традиція була. Московська церква не мала світських патронів у приватних маєтках. А у нас же це було дуже добре розвинуто. Московські історики висловлювали захват, як наші парафії були забезпечені, в Московії цього не було. Крім того, бажали, щоб єпископат руської Церкви був сенаторами у польському Сеймі, в Сенаті, як це автоматично мали ієрархи Римо-католицької церкви.

У чому програвала наша Церква у порівнянні з польською – ідеться про освітній і теологічний рівень їхньої ієрархії. Як правило, єпископи польської Церкви закінчували Краківську академію, отримували студії в Європі, це був високий рівень освіченості, якого у нас не було. Можливо, на рівні іншого духовенства римо-католики мали кращу освіченість. Але на рівні простого парафіяльного так само були безграмотні, як і наші руські священники. Я вважаю, що це було домінуючим фактором.

Хоча, можливо, хтось із них задався все-таки глобальною ідеєю відновити на прикладі регіональної Церкви єдність, яка була розірвана ще в ХІ столітті. Втім сьогодні теологи світу вважають цей унійний проект невдалим.

Так виглядає, що коли тільки розмови про унію почалися, спершу цей процес ніби йшов гладко, а потім утворилося конфліктне поле. Апогеєм стали два собори у Бересті. Наскільки консолідованими щодо унії на початках цього процесу були православні ієрархи?

Я би хотів продовжити ще про конфліктне поле Берестейської унії. Року 1595-го князь Острозький формував православну партію, зокрема він перетягнув Гедеона Балабана і переконав Львівське братство, яке на початку унійного процесу було за унію. Може, він багато що їм пообіцяв, документи не все кажуть, але він це створив. Виявилося, що унійна партія дістала підтримку монархії, – а це все. Наталя Старченко каже, що у Речі Посполитій все вирішувала шляхта. Але не зовсім усе. Це була така, умовно кажучи, програма боротьби з унією.

Їхня найрезонансніша акція відбулася з ініціативи князя Острозького 1595 року, коли два православних єпископи вийшли з унійної партії. Вони подали у суди протестацію про те, що вони збиралися з єпископатом, ставили свої підписи і печатки, але потім за унію не голосували. Трапився конфлікт, який я детально описав у кількох своїх працях.

Я ретельно читав ці протестації і намагався вивчити, які конкретно документи вони опротестовують, невже вони підписували лише порожні бланки, так звані мамрани чи мамрами? Я зацікавився першою унійною декларацією, це так звана грамота чотирьох єпископів, яку друкували за різними списками і різними мовами, і яку за наводкою неймовірного історика з Києва Василя Уляновського мені вдалося знайти у Петербурзі.

24 червня 1590 року у Бересті була укладена декларація чотирьох єпископів Київської митрополії: Луцько-Острозького Кирила Терлецького, Пінсько-Турівського Леонтія Пелчицького, Львівського Гедеона Балабана та Холмського Діонісія Збируйського про готовність укласти унію з Римом. У Російському державному історичному архіві, в архіві Синоду, я знайшов оригінал цієї грамоти. Як виявилося, він був написаний руською мовою (хоч друкували варіанти не руською). Я зробив фотокопію, яка увійде в мою майбутню книгу про Берестейську унію.

Далі я йшов шляхом пошуку джерел, які нібито були сфальсифіковані. Те, що мені вдалося знайти, я називаю резонансним. Отже, що це була за практика і наскільки вона була поширеною? Чи могли єпископи, які потім не пішли до унії, підписати чисті бланкети і поставити печатки? Я довідався, що в Архіві уніатських митрополитів зберігаються такі чисті бланкети. Один із них вдалося скопіювати. Я їх не публікував ніде, демонструю вперше. Ось чистий листок, де є п’ять печаток. Я у своїх працях кажу, яка печатка кому належала, не все можна зрозуміти. На одному з двох аркушів є підписи.

Тобто така практика існувала.

Так. Але це нічого не доводить. Такими були правила тогочасного діловодства. Константинопольський собор видав томос на патріархію руської Церкви, а джерелознавці з’ясували, що це не в один час було підписано, на джерелознавчому текстологічному та палеографічному рівні, там теж була така практика. У тих умовах було тяжко зібрати людей в одне місце. Отже, фальсифікату не було.

Єдине, що я піддаю сумніву: коли Потій і Терлецький приймали унію в Римі, вони були делеговані від єпископату руської Церкви і прізвища двох єпископів, які не пішли на унію, теж фігурують. От тут протест був закономірний. Ми від унії відійшли, чому ми там?

А наші печатки і підписи в Римі.

Чому так сталося? Тому що збирали у такий спосіб ці підписи. З цього я роблю висновок, що такою була та епоха. Особливо в церковних протиріччях, коли йшло до церковного розколу, обидві сторони намагалися інспірувати конфлікти, обвинувачували один одного в фальшуванні. Коли після Берестейських соборів почалася полемічна боротьба, то навіть є праці про те, що у полемічній літературі вживали один проти одного пейоративну лексику. Кляли один одного на чому світ стоїть.

Але чи сучасні розколи не такі?

Бачимо схожість.

Послухайте, що ієрархи Московської церкви говорять про нашу війну.

Повернімося до Берестя, де в один час відбулися два собори. Для мене було дивним, що на уніатському соборі більшість становили католики. Православний собор інколи називають антисобором.

Я вважаю, що це несправедливо.

Охарактеризуйте ті кілька жовтневих днів у Бересті, на яких започаткували дуже серйозні речі.

Блискуче це описав Борис Гудзяк, який сказав, що Берестейська унія – це відповідь києворуського християнства на ті процеси і виклики, що йшли із Заходу – Реформації, Контрреформації чи, як цей період називають в німецькій історіографії, епоха конфесіоналізації. Спочатку сторони хотіли порозумітися. Православні відправили делегацію до уніатів, які, своєю чергою, послали до православних католика Петра Скаргу.

Мені вдалося віднайти невідомий твір Іпатія Потія про Берестейський собор, він опублікований у моїй праці. Цей унікальний твір зберігся в єдиному примірнику, зберігають його у Петербурзькій бібліотеці Академії наук на Васильєвському острові, недалеко від історичного факультету. Колись я заплатив грубі гроші за його копію. На відміну від інших польськомовних праць Потія, цей твір є кириличним. У ньому я довідався багато нового, зокрема і про спроби сторін порозумітися.

Унійний собор засідав у соборній церкві Святого Миколая, єдиному руському храмі на берестейському середмісті. Куди ж подалися православні? Князь Острозький, бачачи, що уніати засідають у соборній церкві, не дозволив, щоб православні пішли у передмістя. Тож вони обрали будинок-резиденцію місцевого урядника, який був протестантом, Малхера Райського. Місце проведення православного собору уніати у полемічній літературі використовували як аргумент, чому вони вважають його неканонічним. Врешті, Константинопольська церква засуджувала контакти з будь-якими єретиками.

Але у мене виникло питання – що відбулося на Православному соборі? Я звернувся по допомогу до брестських друзів-істориків (опозиційних до влади), які розробляють карти конфесійної структури міста, зокрема на сучасну мапу накладають старі об’єкти. Виявилося, що за рік до собору Малхер Райський продав свій будинок Криштофу Монвіду Доростайському, який був протестантом вищого рангу і з Берестя не походив. Доростайський з Острозьким на сеймах разом проводили антикатолицьку політику.

Ця резиденція була одним із найбільших палаців у середмісті, на жаль, велику її частину знищили росіяни у ХІХ столітті під час будівництва Брестської фортеці. У Православному соборі брали участь близько 200 людей, задокументовано трохи менше – 160.

А уніатів скільки було?

20 чи трохи більше осіб, якщо врахувати світських делегатів. До речі, серед учасників уніатського собору домінували римо-католики. Були представники від польського короля, знаменита найвища магнатерія Великого князівства Литовського, як Лев Сапєга. Питання – чи вони були учасниками собору? Адже документів не підписували. Також на цьому соборі були делегати від Папи Римського – чотири єзуїти, серед них Мартин Лятерна, який народився в Дрогобичі.

Найцікавіше, що відстань від церкви Святого Миколая, де засідали уніати, до резиденції Малхера Райського, де проводили зібрання православні, становила 400 метрів. Ви уявляєте, яка напруга там була? Обвинувачували князя, що він приїхав зі своїм військом. А представники польського короля, магнати, які мали задокументовані повноваження короля, приїхали сюди, щоб забезпечити там спокій. Бо головним було у Речі Посполитої – це порушення посполитого спокою. Щоб не було жодних конфліктів. І вони були з військом. В одному документі я знайшов про те, і як вони там голосно служили, били в дзвони, очевидно. І вони чули один одного. Бо інший будинок – резиденція Лева Сапєги – був поруч, де він резидував з іншими. Вони ж могли побити один одного.

Продовжуючи це ніби конфліктне тло, що відбулося зразу після собору, коли православні написали свої праці, які інтерпретували собори? Католики і уніати – свої, хоча не все відомо, і це є у творі, який я опублікував. Що виявилося: що проти православних один з головних аргументів католиків та уніатів – теза, що вони не мали митрополита, мали лише двох єпископів. Представники православного Сходу були невисокого рангу – диякони, архімандрити хіба. Хоча був там і у них митрополит один, болгарський, здається. Але у вас собор не канонічний, мовляв, король же його не дозволив. От ви заявили, що ви себе проголосили собором, а дозволу короля не було. Аргумент сильний.

Що придумали православні (це моє відкриття, я віднайшов це у полемічній літературі): вони сказали – ваша унія не угодна Богу. Чому? Акт унії зачитали 9 жовтня (я вважаю, що це день проголошення унії, хоча грамота підписана 8 жовтня, але тоді засідань не було). Після цього відбулося причастя. Службу проводив Володимирсько-Берестейський єпископ, один з ініціаторів унії, Іпатій Потій. А йому співслужив грек-конвертит із Риму, який давно забув, що таке православний обряд. Коли він готував євхаристію, то припустився помилки. Священник мав поділити хліб, який уособлює Тіло Христа, і приготувати вино для причастя, додавши до нього кілька крапель гарячої води, щоб вино прогрілося до температури тіла, тобто до температури Ісуса Христа. Цей грек злив воду з водою. Перший, кому він це подав, сказав, агов, що ти мені дав! Сталося замішання. Але це швидко виправили.

Православні не знали про це і вирішили, що відбулося чудо на Берестейському соборі – унія не угодна Богові, бо замість вина причащалися водою. Розпустили різні чутки, нібито і престіл перетворився на камінь. Потій описав цю ситуацію детально. Він сказав, що правда має бути правдою, трапилася елементарна помилка, ми швидко все виправили. Але оскільки цей його твір про Берестейський собор не мав великого накладу, не випадково зберігся лише в одному примірнику, то православні цього не читали. Вони продовжували вірити в те, що це не угодна Богові унія, тому Бог наклав свою руку на те, щоб там відбулося неправдиве причастя.

Час після Берестейської унії був складним, ба навіть трагічним. Стався конфлікт Русі з Руссю. Згадаймо жорстоку загибель Йосафата Кунцевича 1623 року у Вітебську, коли православні уніата побили і втопили. Ви вже кілька разів казали, що унія була невдалим проектом.

Невдалим із точки зору глобального об’єднання християнства.

Якою була доля Берестейської унії в пост-берестейський час?

Це дуже складний період. Після Берестейської унії унійна Церква мала митрополита, більшість єпископату, але мало вірян. Вона поступово їх здобувала. В листах Іпатія Потія до польського короля, які він писав, очоливши унійну митрополію після смерті Рагози у 1599 році, вказано: якщо ви, поляки, католики, не будете нас підтримувати, я напишу заяву, я піду геть. Мовляв, для чого ви мене поставили? Хоч він і був рішучішим у реформах, ніж Рагоза, втім багато чого йому не вдавалося.

При Потію відбувся глобальний Віленський конфлікт 1609 року, коли всі православні і навіть ті, що були в унії, з унії вийшли і вчинили заколот. Тільки силою польської адміністрації вдалося це погамувати. Православні підозрювали уніатів у намірі ввести швидку латинізацію. Можливо, так вони і хотіли вчинити. Віленський конфлікт трошки остудив їм голову.

Загалом період був вкрай цікавим. Скажімо, унійний митрополит продовжував сидіти у Новогрудку Литовському, зрідка приїжджав до Успенського собору у Вільно, який став (другою) кафедрою фактично після Святої Софії. Час до часу вони бували у Вільні. Після унії ситуація поступово змінювалася. У 1630-х роках у Вільні уніатів було більше, ніж православних, котрі залишились тільки в церкві Святого Духа.

Отже, у чому полягали реформи унійної Церкви? Папа Римський ще у 1580-х роках відкрив руську колегію в Римі. Там навчалися митрополит Йосиф Рутський, Йоаким Мороховський та Лев Кревза. Це три чоловіки, які дістали в Римі освіту, набагато вищу, ніж наша православна. Латинська освіченість суттєво перевершувала місцеву. Люди, які отримали освіту, як митрополит Рутський, в Римі, писали зовсім іншого рівня полемічні твори. Я зробив докладний текстологічний аналіз казання Лева Кревзи під час перепоховання тіла Кунцевича у 1625 році. Був вражений, латинська вченість – це був космос. Православні не дотягували до того рівня, лише в Могилянську добу вони стали вищими.

Ви правильно сказали про боротьбу Русі з Руссю. Обидві сторони намагалися довести, що в іншій церкві християнського порятунку нема, тільки у них. Священники читали неймовірні проповіді у церквах. До речі, Московія не знала такої традиції, проповідь у той час у них була заборонена. Священник на недільній Службі Божій у церкві не мав права її виголошувати, вони лише читали якісь тексти. А проповідь – це творчість, один з основних чинників розвитку Церкви.

Я спробував на прикладі Вільна об’єднати джерела православні та унійні, бо насправді це був один потік. Вони ворогували, але водночас давали відповіді один одному, писали все кращі і кращі твори. Перший, хто об’єднав ці потоки, як Кирило-Мефодіївську традицію, це відомий польський славіст, професор Алєксандр Наумов з Кракова, який довго працював в Італії, а зараз доживає віку у Супрасльському монастирі. Він стверджує, що це було одне середовище.

Але, тим не менше, в тому середовищі, окрім риторичних чи полемічних, були й конфлікти цілком реальні.

Основне джерело свідчень про Кунцевича – це є акти беатифікаційного процесу, який відбувся після його смерті майже одразу. Що таке був беатифікаційний процес (це рідкісний був процес, до речі)? От уявіть собі, якщо Церква зараз канонізує якогось святого із минулої епохи, вона може знайти свідчення про нього, але які написані. А там слухали живих свідків. І це був як суд, вони приймали на Біблії присягу, на Святому Письмі, і тому вони там не брехали. Бо була важка кара за порушення релігійної клятви. І це головне джерело.

Але в мене є певні сумніви. Завдання було зробити його святим, проголосити святим. Спочатку беатифікувати, блаженним, а вже святим у ХІХ ст. Я відчував, що це неповний компендіум джерел про Йосафата Кунцевича. Далі, що ми знаємо в останні роки, блискучий польський історик з Торенського університету Томаш Кемпа опублікував лист Вітебського воєводи Яна Завіші до Кунцевича, який був невідомий, де він попереджає Кунцевича про те, що якщо ви, владико, будете продовжувати цю політику, мовляв, адміністративного дисциплінування і переведення православних до унії, які її не хотіли, то це буде мати жорстокі наслідки.

Так і сталося.

Друге, значить, я коли вивчив Казання Лева Кревзи, я його порівняв з іншими. Бо перед тим був коротший твір Іллі Мороховського, виданий в Замості, було латинське видання, був переклад польською, і ми це все знаємо.

Частина свідчення походить від Мороховського, ще до перепоховання, а потім в 1625 році в Кревзи. Є дуже багато цікавих речей, про що я довідався, саме в цих творах Іллі Мараховського і Лева Кревзи. Це абсолютно нове у кунцевичезнавстві, були закладені символи-топоси, де його було прирівняно фактично до мученика: по-перше, його вперше назвали мучеником за віру офіційно, ще до беатифікації. І без цього, очевидно, не було б цього. Далі, його смертельні муки порівняли з муками Ісуса Христа. Тобто він виникає у цих літературних творах, створюється образ його культу як мученика за віру. І друге, вводиться символ і топос його невинності.

Але в реальності не було так.

Я знайшов одне джерело, пов’язане з Кунцевичем (не багато текстів його збереглося), де він сказав, що я нічого сам не вигадую, я виконую декрети польської влади. Якщо ми законопослушні в цій державі, ми маємо це виконувати. І я сліпо іду, я лояльний до польської влади і це правильно. І козаки демонстрували лояльність до польської влади. Але найголовніше, що я можу закинути і сказати тим, хто сьогодні хоче дуже абсолютизувати оці ніби акти насилля Кунцевича над православними, – вибачте, дорогі мої, він на сьогодні святий для всієї католицької спільноти світу і всіх греко-католиків світу.

Його вшановують як католицького святого і поляки, і литовці, і весь світ. До святих мають бути інші мірки. Він мученик за віру, він правдивий мученик за віру. Він за віру загинув. А що там шляхта верховодила – ми знаємо, що таке шляхта, і знаємо, що робило козацтво, яке всі питання намагалося вирішити шаблею. Шляхта, може, все-таки на сеймах щось робила, але там це теж було.

Пане Леоніде, щиро Вам дякую за таку концептуальну розмову, за широке тло подій, які передували Берестейській унії, які були після неї. І за те, що ми починаємо по-новому розуміти оцю таку стереотипну і хрестоматійну дату з нашої історії. Не все так просто і водночас є над чим подумати.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.