Романтичні історії навколо Пелчинського ставу

Нині у Львові кількість озер можна перелічити на пальцях, а колись їх тут були сотні, сотні гарних романтичних ставків, оточених незайманою природою. Ще на початку 1960-х років львівських водойм було десь близько сотні. Пелчинський став, який розташовувався між узгір’ями Цитаделі і теперішнім Парком культури імені Богдана Хмельницького, засипали понад сто років тому, а до середини XIX століття він був центральним пунктом краєвиду, якому тодішні львів’яни надавали усіх можливих на світі імен Аркадії і Швейцарії, а сучасні поети оспівували найпрекраснішими віршами.

Як писав польський історик і письменник Францішек Яворський, усміхнені зелені пагорби, старі алейні дерева і безмір сонця магічно притягували сюди львів’ян. Став із таємничими глибинами мав і іншу, сумну, трагічну славу: із давніх-давен він був останнім прихистком практично усіх львівських самогубців. Не минало року, аби кілька львів’ян, змучених життям, не пошукали в цих водах своєї смерті, а разом із нею і вічного спокою.

А дещо пізніше ця місцина досить цікавим чином стала останньою надією для негарних панн, що засиділися у дівках. Розповідали, що одного разу, прогулюючись берегом ставу, молодий драгун побачив дівчину, що топиться, кинувся до води і врятував потопельницю. Честь офіцера не дозволила драгуну кинути врятовану напризволяще, і переповнений романтичними почуттями, він з нею одружився. Після цього випадку багато дівчат, що через свою зовнішність мали проблеми з одруженням, чатували на березі ставу на молодих офіцерів. Щойно побачивши жаданий об’єкт, дівчина кидалася у воду, а офіцер незмінно її рятував. Однак чи то вигляд не дуже привабливого обличчя, до того ж зі змитими водою білилами і рум’янами, чи то підозра у підступності дівчат, що імітуючи суїцид, бажали зіграти на романтичних почуттях рятівника, не спонукали більше жодного молодого офіцера до шлюбу з «русалками».

Ще на початку XIX століття вся околиця Пелчинського ставу була дикою і романтичною пусткою в оточенні лисих, хаотично розкиданих пагорбів. Посередині диміли багнисті випари. Старі львів’яни воліли краще будувати дороги навколо цієї місцини, аніж їздити чи ходити біля страшних урвищ. Навіть пастушок, який пас кіз, боявся спинатись по цих горах, котрі кишіли гадюками, осами і шершнями.

Лише близько 1820 року генерал австрійської кавалерії князь Йоганн Енекен фон Френель звернув увагу на цей романтичний закуток, може тому, що й сам, незважаючи на сиве волосся, був дуже великим романтиком. Уже тоді, коли мав за собою багато переможних битв, а на грудях цілі ряди орденів, запрагнув любовних чарів Гіменея. Його вибір впав на молоденьку панночку Зузанну Стрембош, котра, окрім розкішної вроди, мала ще й мільйонний маєток. Посаг чарівної одиначки тягнувся з обох боків цісарської дороги від Львова до самого Золочева: шістнадцять сіл із панщиною вклонялися молодій дідичці, і для неї шуміли ліси на всім гірськім пасмі Вороняків.

Але у серці панянки не було щастя і ніколи весна не буяла в її блакитних очах. Батько дівчини Томаш Стрембош, надзвичайно жорстокий і деспотичний, був войовничим авантюрником, цілком у стилі польських магнатів ХVІІІ століття. Для двох своїх синів і доньки батько став убивцею. Кажуть, доньку він просто шарпнув за загривок — і дівчинка померла не так від болю, як від шоку здивування. З усіх дітей Стрембоша до дорослого віку дожила лише Зузанна. Дружина ж утекла від свого чоловіка-деспота ще раніше.

У новій, більш цивілізованій австрійській епосі вже не було місця для такого типу осіб, однак Стрембош і далі навіснів, страхом і переляком охоплюючи цілу околицю. Врешті дійшло до того, що австрійський суд змушений був, зважаючи на клопотання родини, відібрати з батьківських рук молоденьку 14-літню Зузанну і помістити її у львівський монастир Сакре Кер (Святого Серця Христового). Тут її й побачив генерал Френель і запалав великою любов’ю, невідомо лишень чи до панни, чи до її шістнадцятьох сіл. З допомогою родини і дружніх інтриг цей нерівний шлюб було укладено. Генералові, окрім своїх родинних зв’язків з Бурбонами, потрібні були мільйони польської шляхтянки, а вона потребувала опіки проти батьківських дивацтв.

Зузанна змирилася з долею, бо хоча не могла знайти в обіймах старого генерала щастя, однак він дав їй високе становище дами цісарського двору, оточивши ореолом захоплення найшляхетнішого товариства Відня. І лише на самому дні душі прекрасної пані ховався смуток і сумне бажання, що змушувало її заздрити навіть жінкам, котрі замітали віденські вулиці.

Тимчасом старий Стрембош, як зазвичай, повний хворобливих фантазій, став на стезю війни зі своїм зятем. Окрім того, що на дні його душі жевріла нелюбов до підстаркуватого зятя, дійшло й до суперечок матеріальних, позаяк генерал, отримавши у власність частину маєтку своєї дружини, суворо пильнував територіальні межі зі своїм авантюристичним тестем. Дрібні сусідські суперечки множилися день у день, і аж нарешті дійшло до суперечки про тисячу моргів лісу. Конфлікт мало не довів до масового кровопролиття, позаяк тесть із зятем воліли не бавитись у жодні сентименти на кшталт судових процесів, а просто змобілізували свої збройні сили і рушили на поле бою.

Одного дня на горі неподалік Золочева зустрілися старий Стрембош на чолі 500 селян, зібраних зі своїх сіл, і генерал Френель з досить великою кількістю гусарів. Обидві сторони збиралися серйозно воювати, однак найближчі сусіди почали перемовини з войовничою родиною і суперечку вдалося залагодити миром.

Стрембош, однак, не забув образи і доволі оригінально помстився зятеві. Під час листопадового польського повстання 1830 року, в котрому ця шалена особа з патріотичних і шляхетних міркувань брала участь, його улюблений пес урятував йому життя. Отож коли цей собака здох, Стрембош на місці незреалізованої битви зі своїм зятем, саме навпроти каплиці, що була родинним гробівцем, вибудував на честь свого улюбленця високий обеліск, показавши тим самим, що значно більше цінує вірного чотирилапого друга, аніж власного зятя.

Серед усього цього нещастя Зузанна мала лише дорадчий голос, її мільйони щораз зменшувалися, і щораз менше втіхи мала вона від життя між двома шаленцями, з яких один був її рідним батьком, а другий чоловіком.

Урешті-решт смерть позбавила її тих двох найдорожчих осіб. Похорон знаменитого генерал-фельдмаршала австрійського війська 1831 року увійшов в історію храму Єзуїтів у Львові. Під час жалобних урочистостей, коли генерала Френеля відспівували, для більшого ефекту, разом із труною, військові затягнули до костелу гармати. Важкі ковані колеса гармат, як зазначалося в одному з документів, «побили підлогу в костелі і сходи від вулиці».

А батька Зузанни, авантюрного та романтичного Томаша Стрембоша, поховали в його родинному маєтку в селі Ляцькому (ще й досі воно Червоне, ніяк не можуть декомунізувати, хоча вже є ознаки того, що незабаром село дістане нову назву Галицьке), у мавзолеї на горі, який начебто за легендою будував уночі при світлі місяця сам Стрембош, спокутуючи свої гріхи. Люди казали, що він і після своєї смерті хотів з високої гори озирати землі свого «королівства».

Автор цього тексту 2001 року, оглядаючи Меморіальний цвинтар вояків дивізії «Галичина», розташований під лісом між селами Червоне і Ясенівці, якось чисто інтуїтивно і навмання, без жодної стежки, стрімко догори навпростець через лісові хащі вийшов прямісінько до руїн мавзолею Стрембошів. З цієї гори відкривався феноменальний краєвид на долину, де в липні 1944 року полягли дивізійники «Галичини». Здавалося цим краєвидом можна було милуватися цілий день, але я поспішав. Вдруге доля мене на цю гору занесла 2015 року, так само без стежки йшов напростець. Мавзолей мав фактично той самий зруйнований вигляд, як і минулого разу, а от краєвидом вдруге помилуватися не довелося: за 14 років навколишні дерева так витягнулися вгору, що на всі боки затуляли чудовий вигляд з гори. Це наука про те, що в нашому житті треба милуватися краєвидами і усім іншим власне в той момент, коли для цього випадає слушна нагода, бо іншим разом такої нагоди може вже й не бути…

По смерті батька і чоловіка графиня Френель врешті могла дати волю своєму доброму серцю і філантропічним почуттям. Вдруге Зузанна вийшла заміж за графа Ожаровського, але матеріальні проблеми не давали їй спокою до кінця життя. Графиня Ожаровська пережила й свого другого чоловіка, стала власницею великих маєтків і зайнялася харитативною діяльністю. Вона фундувала школи, шпиталі, церкви, костели. З 1890-х років у Ляцькому провадили свою діяльність черниці – сестри Божого Провидіння, яким графиня подарувала маєток, що залишився їй від батька. Зузанна Стрембош-Френель-Ожаровська померла 1892 року на 89 році життя.

А після генерала Френеля у Львові залишилась пам’ятка у вигляді басейну для військових над Пелчинським ставом і заслуга впорядкування цілої місцевості. Напис на низькому тріснутому будинку з колонами, котрий оберігали два леви, свідчив, що львівський гарнізон із сердечною вдячністю згадує ініціатора будови басейну. Менш вдячно думав про це все львівський магістрат п’ятнадцять років опісля, коли довелося за великі гроші чистити став, а потім ще значно більшим коштом судитись із військовиками за повернення видатків.

Нарешті судовий процес закінчився полюбовно: військовики визнали за магістратом право безкоштовно навчати плаванню 15 учнів, а мешканці Львова отримали прекрасне місце для прогулянок, котре багато років поспіль було дуже популярним серед звичайних містян та львівських поетів.

На пагорбах, з другого боку ставу, де військовики поставили кам’яний міст з написом «Військо збудувало – місту подарувало», відбувалися показові виступи військових при великому, спраглому видовищ, натовпі. Ці маневри були справжньою атракцією для львівської публіки. Для поважніших гостей виставлялись намети, звідки все було видно якнайкращим чином, і де сиділи здебільшого пані. У виступах брали участь усі види зброї, навіть артилерія з гарматами.

Окрім того, став був також місцем для морських видовищ. Оскільки у Львові немає жодного моря, то нічого дивного, що використовували Пелчинський став. Якось на велику втіху ерцгерцога Фердинанда I, цілого генералітету і взагалі Львова відбулися показові виступи вихованців басейну, а на закінчення частини піхоти і кавалерії розіграли морську битву, кидаючись у воду в повному обладунку. Смакам львівської публіки потрафляли змоклі військові, з яких вона дуже потішалася. А за кілька років, на тому ж Пелчинському ставі відбулася битва чудовиськ.

Яскраві ефекти, кричуща барва, експресія і закоханість у найбільш тривіальні несподіванки були визначальними у смаках львів’ян. Одягався Львів яскраво, дуже модно, по-європейському і демонстрував барвистість життя на догоду власній насолоді. Типовим прикладом такого смаку стали фестини з битвою морських чудовиськ на Пелчинському ставі, влаштовані 1845 року на користь потерпілих від повеней.

Збереглася гравюра, що є репродукцією афіші, котра запрошує на це видовище, відтворюючи усе, що очікувало там львів’ян. Морські чудовиська, запущені у став, мусили мати натуральний вигляд. Кити, крокодили, літаючі дракони, навіть симпатична Мелюзина, чи то пак сирена – всього цього не бракувало 14 вересня 1845 року на Пелчинському ставі на втіху львів’янам. Гарні літографічні афіші зробили свою справу, і у визначений час дослівно ціле місто вирушило понад став. Підприємці влаштовували трибуни, бо за львівським звичаєм один хотів бачити ліпше і більше, ніж інший. Був величезний натовп, а найбільше нарікали на безлад ті, які найактивніше штовхалися, прагнучи встати в перших рядах.

Битва морських чудовиськ на Пелчинському ставі справила на львівське поспільство насправді незабутнє враження. Кружляючи ставом, штучні кити, крокодили, сирени породжували голосні вигуки захоплення, так само як і човни, заповнені «неграми» і «турками». А на завершення цієї забави повинна була відбутись до цього часу небачена у Львові забава – відлов кита…

1915 року під час Першої світової війни російські окупаційні війська спустили Пелчинський став, шукаючи там скарби, начебто заховані на дні австрійською владою. А 1921 року, прокладаючи вулицю, яка нині має назву Вітовського, став остаточно засипали, і ніщо зараз не нагадує про його колишню славетну історію.

Автор: Ілько Лемко.

Джерело: ZAHID.NET.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.