29 травня 2024 року, за два дні до свого дня народження, загинула медикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух, відома як «Чека». «Мені не шкода померти, бо нарешті живу те життя, яке б хотіла», – такими були слова з її посмертної записки.
Джерело: Tvoemisto.tv.
Вже через кілька днів з Іриною прощалися у Києві, тоді – у рідному Львові, хоч вона й казала всім, що з Макіївки. Це було перше місце, де почала проростати її ідентичність, бо тут треба поборотися, щоб бути собою: «Я народилася в умовах, де мені ніколи не доводилося відстоювати свою мову, національну традицію. Писанки, які ми малювали з мамою, чи історія бабусі, яка сиділа в тюрмі на Лонцького – це все було частиною мене. А тут я зустріла людей, яким у 21 столітті доводилося продовжувати боротися, щоб мати цю можливість», – казала «Чека».
Мама дівчини Оксана Цибух розповідала «Твоєму місту», що Ірина народилася сонячного дня, 1 червня 1998 року. Цю розмову ми записували спеціально до Дня матері.
Мати розповіла, що донька все життя була в русі. З дитинства не могла миритися з брехнею, захищала однокласників, які потребували допомоги, була безкомпромісною у багатьох речах. Волонтерством почала займатися від початку АТО, тоді і почалося її служіння.
«Кажуть, що на війні є біле і чорне, але, здається, в Іринки так було все життя», – розповідає мама. – Вона втілювала дуже потрібні і корисні проєкти. Я завжди дивувалася, наскільки вона могла розуміти актуальні проблеми часу, як-от про пам’ять. Тепер ми говоримо про її пам’ять, яку зберігаємо, але вона бачила в цьому велику потребу. Вона казала, що люди, які є у війні, є свідками цієї історії, і наше завдання – передати ці знання наступним поколінням. Це наш обов’язок живих перед мертвими».
З донькою у них був особливий міцний зв’язок. Оксана розповідає, що у всьому підтримувала Ірину, хоч як важко не було на материнському серці. Яке б рішення не приймала дочка, у мами завжди була одна відповідь: «Я за тебе».
Іра їздила на схід як військова парамедикиня. Долучилася до Суспільного мовлення, стала менеджеркою реформи і реалізовувала освітні проєкти у селах Донеччини й Луганщини. Втілювала грантові проєкти, знімала документальні фільми та була медіатренеркою.
Фото зі сторінки «Госпітальєрів» у Facebook
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року застало Ірину на Донеччині, в Сіверськодонецьку. У Львові Оксана із чоловіком почали збирати постіль, рушники, білизну для поранених хлопців у госпіталь, але не серці було одне: де її дитина…
Матір зізналась, що справжнім щастям було вранці отримати від доньки повідомлення, що вона жива і все гаразд. «В нас є чат «Сім’я», де кожен з нас чекав цих декілька слів від Іринки: «У мене все гуд», «Люблю», «Жива», «Цьом». Ми теж писали з чоловіком: «З Богом!», «Любимо, обіймаємо!» І ось уже скоро рік, як я не отримую цих повідомлень…»
У їхньому домі тепер живе Ефка – собака Ірини, яку свого часу привезли зі Смущини з-під обстрілів зовсім маленькою.
«Ефка бачила більше сліз доньки, ніж я. Бо Іринка переживала за мене, щоб я не хвилювалася. Розповідала, що була на дачі, коли вони жили у будинках людей, які виїхали, щоб бути ближче до лінії зіткнення і вчасно надати допомогу. Іринка завжди казала, що в неї все гаразд, а я дізнавалась, яка важка в неї була ніч чи день, коли вже читала, скільки життів вона врятувала, скільки вивезла поранених».
Цей місяць – травень – складний для їхньої сім’ї, зізнається Оксана, тому що вперше відбувається те, що торік було востаннє. Ірина загинула 29 травня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку. 1 червня цього року їй мало б виповнитися 27.
Сім’я та друзі роблять все, щоб про Ірину не забули. Вони ініціюють багато подій та проєктів, як-от «ЧекаFest», який відбудеться 1 червня у «Шевченківському гаю». Брат Юрій проводить меморіальні екскурсії в пам’ять про сестру. Також у Київській школі економіки, куди Ірина вступила на магістратуру, заснували іменну премію пам’яті медикині добровольчого батальйону «Госпітальєри». Це продовження її шляху – у всіх цих заходах, пов’язаних із пам’ятуванням, наголошує мама.
Мама і брат Ірини Юрій
«Так, я буду крізь сльози сміятись
Серед лиха співати, співати пісні
Без надії таки сподіватись
Буду жити – геть думи, думи сумні»
Такими були слова останьої пісні, що лунала в Гарнізонному храмі на прощанні з «Чекою».
