Існують історичні теми цікаві, дуже цікаві і надзвичайно цікаві. Проблема походження і функціонування української мови а також терміну «українці» належить до надзвичайно цікавих тем, утім наші академічні історики і мовники ці теми чомусь або замовчують, або подають їх так, що там годі щось притомного розібрати, принаймні авторові цього тексту не вдавалося знайти більш-менш ясних відповідей на ці запитання, і тому він вирішив у цьому розібратися самотужки, хоча далеко не є академічним істориком, а радше популяризатором історії.
Отож почнемо наше дослідження з аналізу мови, якою користувалися українці Львова у XVI-XIX століттях, бо донині збереглося доволі документів, писаних і друкованих цією мовою, які кожен охочий може почитати. Найвидатніший український історик першої половини XIX століття москвофіл Денис Зубрицький стверджує, що «усі протоколи засідань львівського Ставропігійського братства писані руською мовою, яку використовували в повсякденній мові й листуванні не лише поспільство і духівництво, а й найвидатніші особи. Усі листи князів Острозьких, Вишневецького, мультянського князя, Ходкевича й інших магнатів, а також владик, які зберігаються в оригіналах у Ставропігійському архіві, писані цією мовою», – переконує нас Зубрицький.
Утім не треба бути великим філологом, аби зрозуміти, що ця «руська» мова, про яку говорить Зубрицький, є не що інше, як суміш польської з церковнослов’янською чи староболгарською, яка напрочуд нагадує сучасну московську, бо московити, не маючи своєї, охоче взяли її на озброєння. У львівській «руській» мові польські слова пишуть кириличними літерами з кириличною транслітерацією. Приблизно такою ж мовою писані полемічні твори Івана Вишенського, листи і документи Богдана Хмельницького та практично усе, що писемного й друкованого ми маємо в Україні з XVI-XVIII століть. Ось приклад цієї дивакуватої мови з листів львівського Ставропігійського братства 1600 року:
«Преосвященнымъ ыхъ милости Господином отцем… достойно почестным Архимандритомъ… Игуменомъ во Христѣ честнымъ… и всему причту святыхъ Божіихъ церквей… упрейме милы жичить… утисков вшеляких… наибарзіи кгдижъ умоцнивши… згинение бардзо блиско… ку скуткови для ратунку муселисмо до обцих людей… леч встиду и жалости полнымъ будучи… всенародное христианское набоженьство… а претож на змоцнене… заховуючи Каноны… и овшем ведле такового уряду…»
Цікавим у цьому плані є щоденник львівського містянина українця Петра Кунащака, якому до кінця спольщитися не дають атавізми церковнослов’янщини: «W 1689 roku гдысмы chorowali, oboje natenczas далѣсмы Marynce naszej 120 złotych». Звісно, що не належить нам занадто дивуватися таким лінгвістичним чудернацтвам, бо мова ця – так звана «польська руська» – продукт того часу, тобто продукт колоніальної залежності, гібрид старослов’янщини з усе більш знахабнілою польщизною. Та варто припустити з майже стовідсотковою імовірністю, що ця писемна мова не була тією, «яку використовували в повсякденній мові», як запевняє нас москвофіл Зубрицький. Йому, палкому поборникові «единого народа и единого языка» вигідно було трактувати цей кацапо-польський гібрид, як руську, тобто російську мову, і доводити, що власне такою мовою спілкувалися між собою львівські українці. А більшість наших філологів, сліпо продовжуючи традицію радянських часів, називає цю мову українською чи староукраїнською. Та хіба вже найтупішому не зрозуміло, що мова ця дуже далека від української.
Однак згодом на зміну мішанині польсько-російській приходить, як окреслює її Зубрицький, «польсько-латинська мішанина». Першим використав її у документах братства член Ставропігії Корендович, що, на думку Зубрицького, «спричинилося до послаблення народного духу і польської руської мови». А 1664 року новообраний православний єпископ Атаназій Желіборський вперше у своєму листі звертається до руської пастви польською мовою. На жаль, Службу Божу в українських церквах навіть і після прийняття Унії 1700 року і до першої половини XIX століття вели церковнослов’янською мовою, а проповіді виголошували польською, отака була сумна ситуація.
Українською мовою довгий час в Україні не писали. Справжня українська мова, прекрасна й співуча, друком побачила світ лише 1798 року завдяки Іванові Котляревському. Та нею український народ говорив і говорить споконвіку, причому без істотних різниць для Галичини, Наддніпрянщини чи Слобожанщини. Лише антиукраїнські пропагандисти можуть базікати про істотні різниці у мові різних регіонів України. Михайло Грушевський стверджує, що завдяки так званому «вимішуванню» нації, тобто принаймні п’ятиразовому переміщенні величезних мас українців від степів до лісів і назад під час нападів загарбників упродовж віків, утворилася однорідна мова, якої годі ще пошукати у світі.
Насправді мешканець Слобожанщини чи Таврії не буде мати жодних проблем у спілкуванні з галичанином чи волиняком, у той час, як берлінець ледве зрозуміє ганноверця чи баварця, а ломбардієць сицилійця. Українська мова жила в народі віками, про що незаперечно свідчить уся усна народна творчість, і не є дивиною, що писемна мова, зокрема мова літургії і церковних книг, цілими віками не збігалася з народною, яку вважали меншовартісною. Українці не унікальні у цьому плані, адже, наприклад, вірмени, користуючись у богослужінні і церковних книгах своєю стародавньою мовою грабар, у побуті послуговувалися іншою, яка називалася ашхарабар. Це саме стосується й чи не всіх народів Європи, для яких довгий час нерідна латина була мовою офіційних документів, наукових праць і, зрозуміло, богослужіння.
У настановах школі львівської Ставропігії учням було заборонено спілкуватися між собою «простою мовою», хоча на запитання «по-слов’янському» можна було відповідати цією «простою мовою». Чи не є це доказом того, що під «простою мовою» тут ідеться про справжню українську мову, яка тоді не мала права бути офіційною? Парадоксально, але стовідсотковий факт існування цієї справжньої української мови (а не кацапо-польського суржику, який сучасні філологи продовжують називати староукраїнською мовою) письмово залишив для нас не українець, а поляк вірменського походження Бартоломей Зиморович у своїх «Селянках нових руських» (1663). Радше презирливо цитуючи козаків Хмельницького чи інших українців, він латинськими літерами подає слова і вислови, які надзвичайно близькі до сучасної української мови або повністю тотожні з нею. Також інтермедії XVII століття не залишають жодного сумніву у споконвічному існуванні живої української мови, яка тоді ще залишалася поза межами друку.
Усі букварі і граматики, видані у Львові друкарнею Ставропігійного Братства, а потім Ставропігійного Інституту у XVI-XIX століттях для «чтения и писания учащимся в полезное руковожденіє» були букварями і граматиками не української мови, а «языка славенска», або «языка славенска-русскаго», або «языка россійскаго», тобто типової махрової кацапщини. А в підросійській частині України, звісно, була ще гірша ситуація, і сумнозвісний царський міністр Валуєв наводить вимоги малоросів, «чтобы детей учили именно русскому литературному языку, а не местным просторечиям, непригодным для книги, школы, церкви».
Є багато прикладів в історії народів, коли офіційна писемна мова була зовсім не тією, якою спілкувалися в побуті. Найсвіжіший приклад розбіжності двох мов: офіційної та неофіційної – сучасна Україна, де при фактично стовідсотковій українській мові в державних документах, промовах, заявах чиновників, виступах у парламенті, пресі, на телебаченні, майже сто відсотків української політичної, бізнесової, мистецької, спортивної і т. п. еліти, журналістського та експертного середовища спілкуються в побуті зовсім не українською мовою, а зовсім іншою, з одного разу здогадайтеся якою.
У першій половині XIX століття українська мова серед освічених українців Галичини, на відміну від більшості народу, не була розповсюджена. Молоді українці – слухачі Studium Ruthenum при Львівському університеті уникали цієї мови, надаючи перевагу польській та німецькій. Лише невеличка купка сподвижників намагалася впроваджувати українську в життя. Кирило Устиянович, організовуючи 1857 року у Львові гурток учнівської молоді з метою популяризації української мови, жаліється, що «рущина принималась між русинами дуже пиняво». Тут лише ще раз підкреслимо, що не між українцями загалом, бо простий народ завжди говорив українською, а в середовищі інтелігенції. Відомо, що навіть Маркіян Шашкевич листувався з матір’ю польською мовою, і тією ж мовою виголошував у церкві проповіді його батько. Устиянович невесело констатує: «Так ми й пустилися на агітацію за тим, щоби руські товариші почали між собою говорити по-руськи, однак пропаганда не вдалася цілковито. Товариші висьміяли нас, і ми притихли, боячись, щоб нас за такі змагання не вигнано. Доперва 1860 року запалала та сама молодіж огнем патріотизму руського і кинулася вводити мову руську в родинні круги по селах Галичини».
Не менш цікаве є питання з’ясування часу виникнення терміну «українець» як самоназви представника української нації. Нагадаємо, що термін «Україна» існує – з 1187 року, доволі широко він був уживаний у XVII-XVIII століттях у літературі й офіційних документах. Що ж до терміну «українець», то Михайло Грушевський, посилаючись на Нестора Літописця, наводить дуже цікаве словосполучення, яке датується 1191 роком – «ляхи украиняне», вочевидь, маючи на увазі поляків, які проживали на межі українських етнічних земель. Деякі історики надаремно цураються терміну «Україна», як означення краю, межі чи окраїни, бо такими самими «відмаркованими окраїнами», «Українами» є, наприклад, і Denmark (Данія), і Ostermark (Австрія), і Steiermark (Штирія). Власне отой «рідний край» і є тією межею, тим краєм, за який жодному загарбникові зайти зась, якщо він хоче залишитися з головою на плечах.
Що ж до терміну «українець», то він епізодично був уживаний з XVI-XVII століть, однак широкого розповсюдження не мав. Денис Зубрицький пише, що історик Сярчинський «називає Петра Конашевича Сагайдачного українцем. Але ми маємо неспростовні докази, що він був львів’янином». Тобто бачимо, що під українцем Зубрицький розуміє лише наддніпрянця. Так само й Тарас Шевченко вживає термін «Україна» не в загальнодержавному, а в регіональному значенні:
Із-за Дністра пішли цигани
І на Волинь, і на Украйну. («Відьма»)
Розбрелись конфедерати по Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах і по Україні. («Гайдамаки»)
Шевченко ще не знає слова «українець», а якщо і знає, то вживати його не хоче. В «Кобзарі» слово Україна фігурує 205 разів, утім там немає жодного українця чи українки. Що ж до прикметника «український», то в поезії Шевченка він вжитий лише один раз і то російською мовою в поемі «Слепая»:
С дубров украинской земли
На юг летели журавли.
У повістях, щоденнику і листах поета цей прикметних фігурує 12 разів, з них 9 – російською мовою. Іменника ж «українець» у щоденнику і листах Шевченко навмисне вперто уникає навіть там, де уникнути його, здається, просто неможливо, замінюючи його словом «земляк»: «Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности»; «Ви все то з офіцерами, то з ляхами тощо, може воно й сам який-небудь лях, а то так тілько ману пускає. Я принялся снова уверять его, что я настоящий его земляк»; «Я полюбил его за то, что он в продолжении двадцатилетней пошлой, гнусной жизни не унизил своего национального и человеческого достоинства. Он остался верен во всех отношениях своей прекрасной национальности», – пише Шевченко про солдата українця. Національність без сумніву «прекрасная» і «национальное достоинство» вже існує, а що ж це за така національність, Шевченко вперто мовчить. Вочевидь, не дарма солдат українець підозрює його у тому, що він «тілько ману пускає».
Нам залишається лише припустити, що, ймовірно, в часи Шевченка назва «українець» була чимось рідкісним, новомодним, екзотичним і ще не вкоренилася як самоназва українського народу. І що видається найбільш парадоксальним, що там, де це слово вживалося, від нього віяло чимось несправжнім, оперетково-пасторальним і навіть таким, що, можливо, походило з чужого, неукраїнського середовища. Так польські письменники першої половини XIX деколи вживають цей термін, а у вірші Євгена Гребінки «Украинский бард», написаному 1837 року, читаємо:
Под тенью липы, перед дверью
Избушки дряхлой и простой,
Играет бандурист седой.
Вокруг него с обычной ленью
Толпа украинцев стоит.
Так і хочеться пожартували, що московити запозичили у нас терміни «Русь», «русский», а ми в них термін «українець». Коли ж усе ж у широкому вжитку запановує назва «українець» і в Галичині, і в Наддніпрянщині? Псевдонімом Леся Українка велика поетеса уперше підписалася 1884 року, однак у листі 1891 року ще називає українців Галичини «русинами», що свідчить про деяку новомодність її псевдо. Заснована у Львові 1890 року перша українська політична партія Русько-Українська радикальна партія вже робить великий крок до терміну «українська», але ще віддає данину і «руськості», лише 1926 року у назві цієї партії відпадає перше слово і вона залишається лише «українською». 1905 року виходить відозва Комітету побудови «Народного руського театру у Львові», яка починається зі слів: «Відозва до всіх русинів міста Львова». Вимагаючи введення загального виборчого права, українці Львова 1906 року іменують себе «русини міста Львова».
Того ж 1906 року львівський театр «Руська Бесіда» щодо наддніпрянських театралів вживає терміни: «Микола Садовський, артист український», «артисток театрів українських», «оригінальна українська гардероба». З цього робимо висновок, що термін «український» запанував у Наддніпрянщині раніше, аніж у Галичині. Ще 1907 року «Організаційний комітет львівських русинів», закликаючи українців Львова віддавати своїх дітей до українських шкіл, волає: «Браття русини! Кожний русин повинен посилати свої діти до руських шкіл!» І аж нарешті 1914 року у Львові виникла Головна Українська Рада і формування Українських Січових Стрільців, а 1916 року НТШ просить у львівського магістрату виділити місце для поховання на Личаківському цвинтарі для «високозаслуженого українського поета і ученого Івана Франка».
Цікавою є згадка про те, що полякам явно не сподобалися терміни «Україна» і «український». 1923 року НТШ виступає проти заборони кураторією Львівського шкільного округу вживати в українських приватних гімназіях цих термінів: «Коли на Сході Європи єствує під сю пору Українська держава у виді «Української Радянської Республіки», а в ній єствують українські університети й Українська Академія Наук, на українських землях, що остають під владою Польської Речі Посполитої, забороняється уживати імені «Україна», «український», замість «руський». Утім назва «Українська Радянська Республіка» не заважала тоталітарній московській владі мільйонами знищувати українців.
Отож, короткі висновки до вищевикладеного зробимо такі: українська мова існує споконвіку, але тільки з кінця XVIII століття вона стала друкованою, термін «українець», як самоназва української нації, набрав широкого розповсюдження в Наддніпрянщині лише наприкінці XIX століття, а в Галичині на початку XX. І ще одна цікава деталь – українська мова в Галичині під впливом москвофільства буквально до середини XX століття була доволі сильно росіяніфікована, хоча це вже тема для іншої розмови.
Автор: Ілько Лемко.
