Надзвичайно цінним мав би бути для наших часів досвід правового регулювання будівництва, торгівлі та підприємництва у давньому Львові, хоча навряд чи досвід правової держави може бути застосований у корумпованій неправовій державі. Та хоча б заради цікавості варто з цим досвідом ознайомитися.
Регламентація будівництва у давньому Львові була занадто прискіпливою, бо в міських мурах, де громадяни почувалися найбезпечніше, кожний квадратний дециметр буквально був на вагу золота. Дозвіл на будівництво нової кам’яниці на місці двох старих розглядав особисто король, так що про порушення законів при будівництві не могло бути й мови. У давньому Львові у планувальній структурі вимагалося дотримання закону так званої апопсії, за яким кожен мешканець міг заборонити будівництво на сусідній ділянці, якщо йому затуляли вигляд на природу чи якийсь об’єкт. Підтвердженням цього є документ про суперечку мешканців руської дільниці міста Михайла Алвізія і Марка Лангіша. Лангіш вимагав судового рішення про те, аби «пан Алвізій замурував вікно у своєму кутовому будинку», бо воно «дивиться» на його подвір’я.
Найкоштовнішою перлиною усього цивільного ренесансного будівництва у Львові є палац Корнякта на площі Ринок зі знаменитим Італійським подвір’ям, зведення якого було завершено 1580 року, а до того часу цей казково багатий олігарх, який фактично контролював усю торгівлю вином на Чорному морі і в якого просили позики королі Речі Посполитої, 26 років мешкав у скромному будиночку на три вікна по фасаду, бо Магдебурзьке право забороняло будувати розкішні будинки містянам, якщо вони не мали особливих заслуг перед містом і державою, підтверджених наданням шляхетського титулу.
Лише отримавши від двох королів — Сигізмунда II Августа та Стефана Баторія — цей титул за видатні заслуги у просвітницькій та харитативній діяльності і право на будівництво, яке не можна було купити за жодні гроші, Корнякт нарешті оселяється в ексклюзивному розкішному палаці, предметі королівських заздрощів. Тут зайвий раз подивуємося верховенству права у нормальній європейській державі, та анітрохи не здивуємося теперішнім часам, коли хтось, хто має купу грошей, незаконно будує собі фільварок у міській парковій зоні, на що б ніколи не зважився та й ніколи навіть у думках би не мав не лише законослухняний олігарх, але навіть міністр чи голова парламенту Австро-Угорської імперії.
У давнину непорушними були закони, які регулювали міську торгівлю. Розташування яток, багатих і бідних крамів було суворо регламентовано. Наскільки прискіпливою була регламентація самої торгівлі, свідчать приписи щодо різних націй у Львові. Наприклад, щодо євреїв: їм дозволялося торгувати лише чотирма видами товарів — воском, шкірою, сукном і волами. Щодо сукна: його могли продавати лише на ярмарках як у Львові, так і в інших містах і містечках, але за умови, що у Львові під час ярмарку лише сувоями, а на інших ярмарках — сувоями і покраяне на лікті. Що ж до м’яса, то його у різні дні й на різних ярмарках упродовж року могли продавати то шматками, то мелене, то лише цілими тушами або чвертями. Перелік цих занадто, на нашу думку, прискіпливих приписів стосовно торгівлі міг би зайняти не один десяток сторінок. Так само чітко регламентувалися величина й розміщення яток, які не можна було порушити ані на сантиметр.
Зараз в Україні усіма можливими засобами гальмується введення в дію закону про незаконне збагачення, не існує закону про надмірне збагачення, навіть таким невинним чином, як засобом збільшення податків на предмети розкоші. Вочевидь для наших сучасних олігархів надзвичайно важливо бути не просто багатими, а казково багатими. Й оподаткування нині торкається найбагатших в Україні лише частково, бо більшість надприбутків заробляють у тіньовому секторі, куди жодна податкова не добереться, якби навіть дуже хотіла.
1609 року львівського кравця Луку Мосціцького згідно з декретом раєцького уряду покарали за те, що він тримав більше трьох осіб челяді. Цей вирок нашим сучасникам може здатися несправедливим, як і сучасникам історика Дениса Зубрицького, який про цей випадок згадує. Але магістрат, як вказувалося у хроніці під 1597 роком, був «головою міста і батьком усіх громадян», а обов’язком батька є пам’ятати, аби усі діти мали засоби для життя. Засадою цього було власне пом’якшення надмірної соціальної і майнової поляризації, прагнення, аби всі в міру були заможними, аніж поряд із натовпом злидарів було декілька багатіїв.
Тому було запроваджено розпорядження, що випливало з тривалого досвіду, про обмеження заробітків одного жадібного, аби й іншому щось залишалося. Однак, як вважає Зубрицький, це не гальмувало ані заповзятливості, ані можливості дійти до статків, бо порядний, працьовитий, ощадливий і заповзятливий господар і так міг нагромаджувати багатство, тоді як інший міг лише заробити на існування, але й цей останній не залишався без засобів до життя.
Аналогічно з давніх часів у Львові існувало правило так званих рівних можливостей, згідно з яким ніхто, окрім духівництва і шляхти, не міг на площі Ринок зводити собі будинків більших, аніж три вікна по фасаду, бо кожне вікно могло бути використано для майстерні, крамниці, аптеки чи просто для реклами.
До такого типу розпоряджень раєцького уряду можна віднести й те, у якому приписувалось, що залізні товари, привезені з Німеччини, можна продавати так довго, доки місцеві ремісники не будуть в стані виробляти товари такої ж якості. А щойно львів’яни спроможуться продукувати такі товари, чужих уже не можна буде привозити. Це було не що інше, як ефективний захист місцевого товаровиробника і стимулювання якості місцевого виробництва.
Наших сучасників теж неабияк здивує, як у «темному середньовіччі» діяли й міжнародно-правові механізми. Причиною військового походу на Львів короля Казимира III 1340 року було отруєння львівським боярами його родича князя Юрія II Болеслава Тройденовича. Нібито всі підстави захопити Червону Русь у Казимира були, але йому для цього кроку потрібна була ще й міжнародно-правова легітимність. Дипломатичне листування зі Святим Престолом показує, яким скрупульозним і педантичним був цей монарх у своїх діях. Уклавши 1340 року угоду зі львівським старостою Дмитром Детьком, він під присягою пообіцяв, що збереже за старостою і народом усі їхні обряди, права і звичаї. Але по тому, як Казимир із військом відійшов додому, Детько одразу звернувся по допомогу до татарського хана Узбека — цей геополітичний вектор здався йому найоптимальнішим.
Хан із великим військом вирушив до кордонів Речі Посполитої, загроза для неї була очевидною, як і очевидним було те, що Дмитро Детько, закликавши своїх друзів татар, підступно порушив попередні домовленості з королем. Які підстави для втручання ще треба було Казимиру? Аж ні, цей занадто правильний король ще й сумнівається, чи не порушить він попередні домовленості, і просить у Папи Римського дозволу для дій.
Папа Венедикт XII 1341 року у листі до латинського архієпископа Кракова згадує про цей сумнів занадто чемного короля і розвіює його: «Перед цим король уклав договір із цим старостою і народом, які засвідчили йому послуги і підданство. За цим договором король під присягою обіцяв, що збереже за старостою і народом всі їхні обряди, звичаї та права. Проте король висловлює сумнів, чи діятиме він тим самим згідно з волею Бога. Тому він просив, щоб ми ласкаво звільнили його від цієї присяги. Дбаючи про спасіння душі згаданого короля, ми доручаємо апостольською грамотою звільнити короля від присяги дотримуватися хибного договору, призначивши йому відповідну спасенну спокуту».
Так що давніше просто так не нападали на країни і народи. А в наші «цивілізовані» часи було б навіть смішно, якби той чи інший тоталітарний правитель, на кшталт нікчемного покидька путлера, радився з Папою Римським чи з якимось іншим моральним світовим авторитетом щодо того, починати війну проти якогось народу чи ні.
07.12.2022
Джерело: Збруч.
