Понеділок, 20 травня

Правдива історія пані Франкової. Частина 2

Промоторка життя Івана Франка. Помічниця, що вдовольняла усі його бажання, а він… відплатив їй невдячністю і зрадами. Така думка може скластися у свідомості українців після прочитання публікацій про Ольгу Франко, які з’явилися у мережі останнім часом. Факти й документи показують іншу картину. Розповідаємо про дружину письменника, 160 років від дня народження якої виповнилося 10 квітня, без фантазій та фальсифікацій.

Джерело: Локальна історія.

Між домашнім огнищем і суспільними справами

Ольга привезла до Львова срібний сервіз на 24 особи, одяг і віно, щодо розміру якого різні мемуаристи вказують різні цифри — від тисячі до 10 тисяч рублів в акціях. Протягом 1887—1892 років — майже рік за роком — вона народила чотирьох дітей: Андрія, Тараса, Петра і Ганну. До 1906 року сім’я мала служницю, яка допомагала у хатніх справах. 

Мешкали по орендованих квартирах. Власний будинок вдалося збудувати щойно 1902 року. Придбання ділянки й спорудження вілли на Софіївці обійшлося у 24 тисячі крон. Половину покрили з коштів, які подарували Франкові з нагоди 25-річчя літературної праці, та продажу паперів з посагу Ольги. Решту взяли у Крайовому банку Галичини під 4%. Цю позичку покрив син Тарас щойно через 20 років.

06_556 ор

Діти Івана та Ольги Франків: Андрій, Петро, Тарас і Анна. Львів, 1902 рік. Усі фото: з фондів Дому Франка

Іван Франко бажав мати за дружину жінку освічену й активну. Так само його оточення очікувало, що дружина письменника і вченого буде йому рівнею. Ольга ж ніколи не мала літературних і дослідницьких амбіцій. Чесно зізналася про це в листі ще до шлюбу: “Я решительно не нахожу в себе никакого таланта к литературной деятельности: у мені нет ни сведений необходимых, ни слога —словом, ничего того, что требуется в этом случае”. Тож коли Наталія Кобринська й Олена Пчілка запропонували Хоружинській написати статтю до свого альманаху “Перший вінок”, та здивувалась і навіть запанікувала (“я чуть не расплакалась над ним”).

Укладачки альманаху хотіли, щоб Ольга підготувала матеріал про Київські вищі жіночі курси. Цілком логічна пропозиція з огляду на те, що потенційна авторка навчалася саме на цих курсах. Натомість у виданні за підписом Ольги Франко з’явилася цілком інша стаття — “Карпатські бойки і їх родинне життя”. Ця тема більше відповідала сфері зацікавлень її чоловіка — тим паче той був бойком за походженням. Впадає у вічі й певний мовний дисонанс цієї розвідки з “мішаною” мовою листів Ольги цього періоду. Ця студія залишилася єдиною друкованою розвідкою дружини Франка впродовж усього її життя. дім Франка

Дім Франків у Львові на Софіївці, 1940-ві роки

Водночас у тому-таки листі Ольга зізнавалася, що єдине, чим могла б заробляти собі на прожиття — це учителювання. Одначе розуміла, що в Галичині це вимагає знання польської та “галицької” мов, якими вона не володіла. Та й німецьку знала доволі слабо. “Добре вміла говорити по-французьки, слабше по-німецьки”, — свідчив про маму син Тарас. Українську вона так і не вивчила — за 55 років (!) життя у Львові. З чоловіком і дітьми спілкувалася російською. Це дивувало не лише львів’ян, а й наддніпрянців. «А все-таки не годиться Франковій жінці по-московськи до мене й до кожного народовця писати, — дорікав їй композитор Микола Лисенко. — Це єсть вплив “тлетворной” російської цивілизації, котра рознароджує усе, що є неросійське. Скажете: “Не знаю мови!” Не маєте права не знати, живучи в Галичині».

Невиправдані сподівання

Учителювати Ольга так і не пішла. Педагогічний хист реалізувала у вихованні власних дітей. Головними засадами тут вважала любов і свободу. Ніколи їх фізично не карала. Могла сказати: “Кинь книжку в кут, іди гратися на повітря, поки світить сонце”. З дітьми багато гуляла, влаштовувала вистави, прищеплювала любов до руханки та спорту, дбала про здорове харчування, опікувалася “домашнім звіринцем”. Саме їй як матері належала ідея видання збірки “Коли ще звірі говорили”, щоправда у життя її вона так і не втілила. Всі тексти написав Іван.

Поза тим Ольга цікавилася громадськими й видавничими справами. Одразу після переїзду до Львова взялася допомагати чоловікові. Її накладом було видано збірку Івана Франка “З вершин і низин” і щоквартальний журнал “Житє і слово”. Утім, “накладом Ольги Франко” означає не те, що вона готувала до друку ці видання, а те, що на її ім’я було зроблено видавниче замовлення. Ольга листувалася з передплатниками й авторами цього журналу, по суті була відповідальним секретарем редакції. Часом їздила на Велику Україну, перевозила нелегальну літературу. Долучилася до діяльності Русько-української радикальної партії, виконувала функції секретаря на першому загальному жіночому вічі у Львові, була членкинею заснованого “Клубу русинок”. Разом з Олександрою Озаркевич готувала жіночий часопис, який, одначе, так і не вийшов друком.07_Житє_слово

Журнал “Житє і слово”, що виходив накладом Ольги Франко

Ольга розраховувала, що Іван здобуде докторський ступінь і отримає посаду в університеті, після чого фінансове становище родини покращиться. Однак Франко, попри блискучу габілітаційну лекцію, так і не отримав університетську кафедру. Не принесли успіху й три спроби висунення кандидатом у депутати до австрійського парламенту від радикальної партії. Ще одним випробуванням для письменника став розрив з українським і польським громадянством після написання контроверсійних статей “Поет зради” і “Дещо про себе самого”. Всі ці події відбивалися на душевному стані Ольги, хиткий організм якої почав давати збої.

Фамільна хвороба

У жовтні 1900 року Іван Франко писав Агатангелові Кримському: “У мене також клопіт, моя жінка тяжко недужа. У неї літом була руптура, яку оперовано щасливо, а тепер проявилося божевілля на тлі зразу еротичнім, а потім релігійнім. Правда, їй тепер уже ліпше але що ся хвороба у ній фамільна, а організм її дуже утлий і вичерпаний, то я боюсь, що поліпшення буде тільки хвилеве. Сей останній припадок у зв’язку з тисячними іншими прикростями страшенно прибив мене, і я іноді й сам почуваю страх, що збожеволію”.

Ольга регулярно “діставала напади переслідування й шалу”, а відтак навіть до найближчих ставала агресивною. Це негативно впливало на всіх членів родини. “Наше молоде життя проходило на співжитті з умовохворою людиною, — констатувала донька Анна. — Коли ми приходили зі школи, мама накидалася на нас зі страшними лайками і її нервове роздражнення часто доходило до шалу”. ольга франко

Ольга Франко. Світлина з паспорта, 1920-ті роки

Жінку кілька разів відпроваджували до лікарні для душевнохворих у Кульпаркові. Лікування не вирішило проблем. Іван навіть думав розлучитися — для спокою і безпеки дітей. “Чом ви не станете на тому погляді, що вона збожеволіла, а всім відомо, що божевільних людей не держать дома, — радив письменникові Єлисей Трегубов. — Воно вам видніше, як треба робити, хоч боюсь, що на волі не дасть вона нікому життя”

Ольга хвилювалася і за свого старшого сина Андрія, який з дитинства мав епілепсію і врешті помер 25-річним. Незабаром додалася і хвороба чоловіка, котра стрімко прогресувала, роблячи його абсолютно безпорадним у побуті. Коли почалася Перша світова війна, сини Тарас і Петро опинилися на фронті — й мати жила у постійному страху за їхні життя. Наприкінці 1914-го її стан погіршився настільки, що Франко, попри власний стан, був змушений знову віддати її до психіатричної лікарні.

Франкова без Франка

До порожнього дому на Софіївці Ольга Франко повернулася через рік після смерті свого чоловіка. Упродовж наступних п’яти років мешкала там сама. Терпляче чекала на повернення дітей додому. Вони надсилали їй свої фотокартки, посилки з продуктами, обговорювали питання видання творів батька і проблеми авторських прав. Діти виросли й позаводили власні сім’ї. 

1919 року одружився Петро Франко. Узяв собі за дружину доньку буського пароха Ольгу з Білевичів, з якою мав двох донечок — Віру та Іванну.

Того-таки 1919-го вийшла заміж Анна, яка побралася з лікарем-фтизіатром Петром Ключком. Разом з синами Тарасом і Мироном вони осіли в селі Довге на Закарпатті. Ольга навіть приїздила до них у гості.

1922 року Тарас взяв шлюб з Катериною з Фалькевичів. Невдовзі народилися діти: Зеня, Люба і Роланд.

11_кімната Ольги рояль

Кімната Ольги Франко. Фрагмент музейної експозиції у Домі Франка у Львовірояль

Рояль Ольги Франко. Фрагмент музейної експозиції у Домі Франка у Львові

Ольга із задоволенням гляділа внуків, варила їм варення, розповідала казки. Її старість минала у відносному спокої. Хвороба не минула, але й не прогресувала. Вела замкнений спосіб життя. Любила сидіти у кімнаті й спостерігати за голубами. Тримала півника, якого годувала з рук. З фруктів свого саду готувала вина і наливки. Часом забирала онучок зі школи. 1939 року Петро сповнив давню мрію матері — купив їй рояль. Була з того щаслива…

Коли 1940-го у віллі відкрили музей Івана Франка, перебралася мешкати на другий поверх. Часом відвідувачі зустрічали на порозі будинку старшу жінку, яка пильно вдивлялася в їхні обличчя. До останнього не визнавала радянської влади й могла сказати відверто щось таке, від чого полотнів Петро Франко, тодішній директор музею. Врешті влада “евакуювала” Петра у невідомість — назавжди. Через кілька днів після зникнення сина, 15 липня 1941 року, померла й Ольга. Її поховали неподалік від могили чоловіка. 

З любові чи з доктрини?

В пору глибокої психологічної кризи Іван Франко у відчаї звіряє одну зі своїх інтимних таємниць в листі до приятеля Агатангела Кримського: “З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий. Мавши іншу жінку, я міг би розвитися краще і доконати чогось більшого. Ну, та дарма, судженої і конем не об’їдеш”.

Чи справді це був шлюб без любові, а лише “з доктрини”? Чи став він фатальною випадковістю, помилкою, якої годі було оминути? Будьмо чесні: ми не знаємо достеменних відповідей на ці запитання. Звісно, життєві сценарії Івана Франка та Ольги Хоружинської розгорнулися б зовсім інакше, якби не їхня зустріч у Києві й не вінчання в колегії Ґалаґана. Але дещо ми знаємо напевне. Зокрема те, щоб одне без одного вони були б зовсім іншими. А ми не мали б так багато з їхньої спільної спадщини.

Не було б збірки “З вершин і низин”, яку свого часу називали другим “Кобзарем”, і часопису “Житє і слово” — славного попередника “Літературно-наукового вістника”.

Не було б її імені і його прізвища в першому жіночому альманасі.

Навряд чи поїхав би він до Відня здобувати докторат, якби не її бажання й намовляння.

Не було б і родинної вілли на Софіївці, де тепер музей — Дім Франка. Чи дім Франків?

Не було б, урешті, чотирьох дітей — Франчат, що стали Франками, кожен із яких залишив по собі яскраву сторінку в буремній і кривавій історії українського XX століття. А без них — не було б шедеврів казкового епосу, невмирущого “Лиса Микити” і збірки “Коли ще звірі говорили”. А відтак не було б і “Пласту”, авіації УГА, першого в українській науці нарису історії римської літератури, щемких спогадів і пригодницьких повістей. А ще — вишивок і писанок, пожовклих старих світлин, переписів фамільної кухні, онуків і правнуків, онучок і правнучок… Так багато не було б у нашому українському світі, якби Іван і Ольга не зустрілися. 

Немає нічого цікавішого, ніж правда. Тож не варто домислювати, як усе склалося б, якби мила курсистка родом зі Слобожанщини не вийшла заміж за харизматичного рудоволосого галичанина. І тим паче не варто кривотлумачити їхні взаємини в лукавих категоріях “жертви” й “ката”.

“Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!” — пише Іван Франко в повісті-новелі “Сойчине крило” — 1905 року, після майже двох десятиліть у шлюбі з Ольгою з Хоружинських. Не знаємо, чи, пишучи ці рядки, він думав про їхні взаємини. Хоч ні: знаємо достеменно, що не міг про це не думати. Кожен з них часом бував для іншого катом. А часом мовою добрих слів і вчинків промовляв поміж ними Бог, який подарував їм четверо прекрасних дітей і провів їх земними дорогами — нестерпно довгих і неймовірно коротких 30 літ. Разом.

Авторка: Наталія Тихолоз

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.