Кажуть, весна — пора кохання, маючи на увазі й вік людини, коли юна душа прагне пізнання романтичних досвідів, і період у році, коли пробуджується після зими природа, коли все живе пнеться до сонця, підставляючи раптово потеплілим його дотикам своє спрагле тактильності єство. Пора цілунків.
***
Історія мого найпершого поцілунку — моя перша небезпечна пригода й одна з найбезпечніших моїх схованок. Спогад-сплеск, в якому пам’ятаєш найтонші запахи. Один з тих, які нікуди від тебе не йдуть — їх носиш завше з собою, мов старе вижовкле фото в нагрудній кишені, й виймаєш в особливі моменти, коли виникає найгостріша потреба повдивлятися вкотре у мить, вицвілу від років, яку насправді найкраще бачиш, просто заплющивши очі.
Було літо, коли мені виповнилося п’ять. Я була незвично дорослою. Маленька доросла дівчинка з хлопчачою зачіскою. Мені збиралися втретє видаляти аденоїди (після попередніх двох невдалих екзекуцій вони виростали знову) і поклали до лікарні аж у Брюховичах. Тато мусив їздити на роботу, мама залишилася вдома в Бібрці з тоді ще зовсім малим братом. Я ж була вперше сама в чужому місті серед незнайомців — як то було захопливо! Я слухняно ходила на уколи й процедури, охайно складала посуд після лікарняних прийомів їжі. Мене любили всі медсестри, бо я чемно підставляла поцятковану від уколів дупцю під чергову голку. І не плакала зовсім. Тож зачудований лікарняний персонал водив до мене на екскурсії старших за мене — і здебільшого не таких слухняних — пацієнтів-дітей.
Там я швиденько перезнайомилася з усіма, й у мене з’явився мій перший бойфренд — вдвічі старший за мене 10-річний Тарас з пшеничним волоссям, помітно довшим за моє. Ми з ним аж так порозумілися, що ходили скрізь по лікарні, на дитячому майданчику й у лісі тільки поряд, міцно тримаючись за руки. Не пригадаю, про що балакали цілими днями, та окрім лікарняних процедур і відвідин родичів, решту часу ми проводили разом.
Тараса мали виписувати першим. За день до нашого прощання під час звичної пообідньої прогулянки сказав, що має для мене сюрприз, і повів за руку з майданчика в ліс. Ніхто не наглядав за нами, ніхто нас не шукав. Ми зайшли стежкою глибше в ліс, де птахи перекривали всі звуки, що долинали з вулиць. Тарас попросив заплющити очі. Спершу я чула шарудіння, тоді він взяв мене за плечі й посадив кудись долі на рештки пожухлого торішнього листя, схилився наді мною і поцілував просто в губи. Такий звичайний лагідний дитячий цьом, але — в самісінькі губи. Теплий-теплісінький. Найперший. І вже не було чути ні птахів, ані решти звуків буйного літнього лісу, тільки гупання власного серденька.
Тараса виписали наступного дня, мене через якийсь час після екзекуції, нарешті успішної, зовсім не останньої в житті, але останньої саме такого штибу. Я все одно не пам’ятаю болю. Зате пам’ятаю той цілунок. Перегодом вдома мені закортіло похизуватися перед батьками своєю дорослістю. Я заступила собою увімкнений телевізор і гордо повіла історію мого першого поцілунку. Вже тоді я підозрювала, що мої батьки зовсім не такі романтики, як я, тож не очікувала радісних оплесків, проте й не уявляла, що отримаю прочуханки — мене добряче насварили й наказали більше не ходити по лісах з чужими хлопцями. На десяток років я послухалася.
А потім були багатогодинні морозні кружляння в поцілунку аж до запаморочення. Були сплітання вуст серед залитих джазом площ. Були втоплені у зацілованості внутрішні і повітряні тривоги.
***
Зараз весняний ліс, коли ще півоголений, найбільше нагадує про найщемніші з власних історій, серед яких історії цілункові хвилюють більше, ніж решта животрепетних тілесностей. Хоча жодного разу я не закохувалася навесні й жоден епізод з найчуттєвіших навесні поки не трапився. Але щороку весна нагадує про їх природність і будить тактильну надію. Передчуття поцілунку.
Саме весна — бо найстрімкіша, тому найвідчайдушніша. В ній серед горя, сліз і крові кожен пагін тягнеться до сонця. Зболене серце горнеться до любові.
Зараз поети закликають цілуватися так, ніби навколо немає війни. Але в цілунку навколо ніколи нічого немає — зникає все. Всесвіт увесь зливається в доторку вуст до вуст. Я стільки разів чула про неправдоподібність палких голлівудських поцілунків на тлі палаючих авт і будівель, на даху хмародера чи над прірвою. Але кожного разу, коли бачу пару, що цілується, коли згадую власні минулі досвіди чи передсмакую майбутні, — певна, що кожен з тих цілунків саме такий нереалістичний. Він поза всіма лихами світу. Так безсоромно й цілющо егоїстично цілуються не лише підлітки в тилу. Так цілуються бійці й бійчині будь-якого віку, яким пощастило зустріти одне одного. Ті з них, хто хоче й вміє — розповідають про це. Війні, попри всі її жахи, не зупинити життя і не присоромити весну.
Нема універсальної пори для цілунків. Немає слушного віку чи слушного часу. Є жага цілунків. І є весни найжадібніші вуста.
02.04.2024
Авторка: Юлія Баір.
Джерело: Збруч.
