Андрій Штанько — ветеран 125 бригади територіальної оборони, колишній головний сержант 215 батальйону. Його історія — це розповідь про дві війни в одній родині, про вибір між мирним життям і обов’язком, про втрату батька і власне здоров’я.
## Батько і син: дві мобілізації, одна традиція, пише Суспільне.
Під час Революції Гідності Андрій завершував навчання у Львівській політехніці. Він захищав диплом магістра в Інституті архітектури — і поспішав на Майдан.
«Мама сварилася: ти хоч диплом захисти. Я захистив — і відразу до Києва», — розповідає він.
На Майдані вони чергувалися з батьком: хтось залишався у Львові, хтось їхав до столиці. Після Майдану Андрій хотів мобілізуватися, але батько, який уже отримав повістку і пішов служити до 24 бригади, відмовив сина.
Наступна зустріч у шпиталі вразила Андрія. Він зайшов у палату і не впізнав рідну людину зі спини — схудлий, посивілий чоловік із важким поглядом. Спілкування між ними ставало дедалі складнішим. За словами Андрія, обидва вони в незрозумілих ситуаціях просто замовкали — і так могло тривати місяцями.
25 вересня 2016 року, у день народження Андрія, батько Анатолій повернувся у підрозділ. Він переживав не через від’їзд на фронт — а через те, що зіпсував синові свято. Після повернення Анатолій довго лікувався, переніс кілька важких контузій. 4 лютого 2018 року, за тиждень до власного дня народження, його серце зупинилося в госпіталі.
## Контракт, дружина і знову фронт
11 грудня 2018 року Андрій підписав контракт із тим самим підрозділом, де служив батько. Мама знайшла медичні довідки і здогадалася. Увечері він приїхав до неї вже у військовій формі — і вона все зрозуміла без слів.
Зі своєю майбутньою дружиною Андрій познайомився ще до першої мобілізації: він працював архітектором, вона — геодезисткою. Освідчився за 12 годин до від’їзду на Схід. Вдяг форму, став на коліно. Дівчина одразу все зрозуміла: «Я відразу здогадалася — ти ж завтра їдеш». Попри все — погодилася.
Поки Андрій перебував у зоні бойових дій, його мама і наречена щодня телефонували одна одній і зустрічалися через день. Під час однієї з ротацій він запросив кохану до ресторану і вдруге попросив її руки. У 2019 році вони одружилися.
Контракт завершився у 2021 році. Андрій повернувся до архітектури і переконував себе та колег, що повномасштабного вторгнення не буде. «Та нічого не буде, Росії того не треба», — казав він у офісі за день до 24 лютого.
## «Куме, война!»
Вранці 24 лютого 2022 року зателефонував брат дружини з Броварів: «Куме, война!». Андрій не повірив, попросив увімкнути телевізор — і був, за його словами, «шокований у грубій формі».
За півтори години прокинулися дружина і донька — їй тоді було лише 18 місяців. Андрій вирішив: родина виїжджає за кордон, він залишається.
До військкомату прийшов, побачив черги й розвернувся. Натомість зібрав сусідів, облаштував укриття у підвалах, організував чергування. Наступного дня надійшов дзвінок: формується 125 бригада територіальної оборони.
Він прийшов за вказаною адресою, розповів про бойовий досвід — і того ж вечора отримав призначення головного сержанта батальйону.
## Штурм під Кремінною і полонений, якого забули свої
Свій день народження у 2022 році Андрій відзначив у зоні бойових дій — риючи бліндаж.
Наприкінці вересня група з 17 бійців вирушила на штурм у районі Кремінної. За дві доби вони подолали пішки майже 21 кілометр — через ліси, поля, складний рельєф. На місці зайняли чотири хати і взяли полоненого.
Того російського солдата забули свої під час відступу. Напередодні загинув його командир, і від горя та, можливо, з алкоголю він не розібрав ситуацію. Коли українські бійці зв’язували його, він думав, що жартують побратими: «Саша, хватіт прікаловаться, я більше не буду».
Щоб відвести полоненого в тил, бійцям довелося знову пройти ті самі 21 кілометр — ближчих позицій просто не було.
Під час подальшого штурму Торського взяли ще кількох полонених. За ці бої Андрія Штанька нагородили орденом «За мужність» третього ступеня.
## Позиція «Ворон» і танки, які «методично розбирали»
У 2022 році підрозділ утримував фронт у районі Кремінної. Одну з позицій назвали на позивний командира взводу — «Ворон». Пізніше про неї написав у книзі «Гемінгвей нічого не знає» Артур Дронь.
Позицію систематично обстрілював ворожий танк, який висувався з пагорба і планомірно знищував укріплення. Джавелінщики, які прийшли оцінити ситуацію, визнали: з цієї точки вони працювати не можуть.
За словами Андрія, якби цієї позиції не було — російські танки дійшли б до Торського, і українські бійці не пережили б той день.
## Фосфор, контузія і кров на подушці
У Серебрянському лісі підрозділ зазнав обстрілу, зокрема фосфорними боєприпасами. Наслідки Андрій спочатку навіть не відчув — здавалося, просто не виспався, трохи нудило, двоїлося в очах.
Вранці прокинувся і побачив на подушці кров. Медик оглянув і терміново відправив до шпиталю. Діагноз — контузія з внутрішнім крововиливом середньої важкості.
Обстеження у Львові виявило більше, ніж очікувалося. Андрій утратив слух на одне вухо на 80 відсотків, на інше — на 40. Причому сам він цього майже не помічав.
У листопаді 2024 року військово-лікарська комісія винесла рішення: до військової служби не придатний.
## Після служби
Андрій демобілізувався і повернувся до мирного життя. Тепер він дистанційно викладає курси 3D-моделювання. Каже, що найкраще почувається поруч із дружиною і донькою — заради яких, власне, і варто було повернутися.
