Вулиці – дуже важлива складова міського простору. Їх назви часом краще, аніж мешканці можуть розповісти про минуле та сьогодення Львова. Не всім відомо, що Староєврейська могла мати менш толерантну назву, а вулиці Джона Леннона не існувало б, якби не наполегливість студентів. Tvoemisto.tv спробувало дізнатись й узагальнити, як після здобуття незалежності відбувалося «перейменування» Львова та як цей процес триває й понині.
Назви багатьох вулиць проходять своєрідний кастинг на «бути» чи «не бути» у Львові. Формально їхню долю вирішує міськрада, ухвалюючи рішення. В ідеалі – громадськість, яка підказує варіанти. Однак фактично – комісія з перейменувань, що пропонує конкретні назви вулиць для затвердження.
Львів пережив масове перейменування швидко та безболісно. Тут це відбулося одразу ж після розвалу Радянського Союзу. Люди оговтувалися від змін, отримували документи, процес приватизації лише розпочався, тож нові імена вулиць сприймали як належне.
У 1991 році створили комісію з перейменувань (повна назва: Комісія з найменування та перейменування назв вулиць, провулків, проспектів, площ та скверів у місті Львові). Вона діяла на волонтерських засадах, підпорядковувалася міській раді (пізніше – міськвиконкому), до її складу входили активісти, громадські діячі, представники різних професій.
Перший набір комісії виглядав так:
- Орест Мацюк (голова) – історик, директор Центрального державного архіву у Львові;
- мистецтвознавці Володимир Вуйцик та Андрій Дорош;
- механік за освітою Роман Крип’якевич (син історика Івана Крип’якевича);
- дослідник козаччини Іван Сварник;
- дослідник військової справи Богдан Якимович.
Як пише історик Ярослав Грицак, «склад групи по-своєму відображав драматичну історію Львова. Тільки Крип’якевич і Дорош належали до другого покоління народжених у цьому місті інтелектуалів. Родини чотирьох інших походили з-поза Львова».
Іван Сварник, зараз директор Львівської обласної наукової бібліотеки, залишається у комісії й понині. Він каже, що тоді їхньою метою було «відновити історичне обличчя міста», допомогти українцям почуватися тут «своїми». «Це була плідна співпраця, адже ми були знайомі між собою вже багато років. Поважали один одного, легко висловлювали думки чи пропозиції, дискутували», – пригадує він.
Першочергово – поділили обов’язки. Орест Мацюк відповідав за відновлення колишніх назв, переглядав старі карти й плани міста. Роман Крип’якевич відбирав достойних історичних діячів. Володимир Вуйцик та Андрій Дорош – митців та представників культури. Богдан Якимович – займався мілітарною історією. Іван Сварник – ушануванням діячів козацької доби.
Комісія висувала пропозиції. Перейменування вулиць затверджувала сесія міської ради: часто блоками по 20-30-50 назв. Мешканці Львова писали листи зі своїми варіантами, також зверталися й громадські організації. Адекватні пропозиції розглядали, але догодити абсолютно всім не могли.
Вулицям повертали старі топоніми, використовували назви нейтрального характеру (рослини, ремесла, географічні об’єкти), окрему увагу звертали на історію Львова. Перейменовували бічні вулиці. Старі таблички дозволяли використовувати, допоки вони не зіпсуються. Але часто на хвилі ентузіазму люди самостійно вішали на своїх будинках нові.
Експертна комісія велику увагу приділяла відновленню мультикультурного історичного спадку міста. Як пише Ярослав Грицак, яскравим прикладом було повернення трьох єврейських назв вулиць (Староєврейська, Діаманда, Раппопорта), які були перейменовані в радянський час. До них додали ще дві: Маєра Балабана та Шолом-Алейхема. Щодо найменування Староєврейської виникла ціла дискусія, адже за місцевою традицією (українською, польською та німецькою) «євреїв» називали «жидами» у той час, як росіяни (радянська традиція) надавали цьому слову негативного забарвлення. Частина комісії прагнула повернути оригінальну назву Старожидівська, однак Орест Мацюк наполягав на більш коректному варіанті – Староєврейська, який у підсумку й був затверджений.
Іван Сварник згадує, що тоді найчастіше лунали заклики називати центральні вулиці іменами сотників УПА, крайових провідників чи зв’язкових. Та зазвичай ці діячі були маловідомі, а тому для головної частини міста «не пасували».
Зміну назви вулиці Миру на Степана Бандери відклали на певний час. На цьому наполягав В’ячеслав Чорновіл – тодішній голова Львівської обласної ради. Він вважав, що Київ цього не зрозуміє, тож не на часі називати одну з головних вулиць іменем провідника ОУН. Однак у 1992 році вулиця Бандери таки з’явилася на карті міста.
Комісія намагалася поєднати вулиці тематично: вулиця Володимира Великого біля вулиці Княгині Ольги, близьке розміщення вулиць Степана Бандери, Генерала Чупринки, Андрія Мельника, Євгена Коновальця. «На перший погляд, це здається дивним, але ми тоді думали, що така ідея має сенс і право на втілення», – пояснює пан Іван.
До Львова поступово приєднували навколишні населені пункти, наприклад, Рясне та Білогорща. Деякі назви вулиць повторювалися, необхідно було вирішити цю проблему і перейменувати дублікати. Так само вважали недоцільним, коли і вулиця, і площа носять ім’я однієї людини. Залишили лише два винятки: площа і вулиця Шевченка та площа і вулиця Франка. Практикували часткове перейменування. Вулиця піонера-героя Валі Котика стала вулицею Богдана Котика (на честь колишнього міського голови Львова), а вулиця маршала Полубоярова стала вулицею гетьмана Полуботка.
Більш радикальних змін у назві зазнала вулиця Атеїстів – тепер вона носить ім’я греко-католицького священика Олександра Духновича. Вулиця Дарвіна стала вулицею Просвіти, Демократичну перейменували на Новий Світ, Чекістів на Глибоку, Московську на Братів Міхновських, Павлика Морозова на Леся Курбаса. У радянський час також існувала зовсім недоречна вулиця Львівська. Пізніше її перейменували на Святого Войцеха, а нині вона носить назву Олекси Довбуша. Вулицю Івана Конєва (маршал Радянського Союзу, який влітку 1944 року звільнив місто від нацистів) перейменували на вулицю Паркову. Експертна комісія вирішила, що одна з найгарніших вулиць Львова не може носити ім’я воєначальника, винного у масових людських жертвах.
«Протягом безперервної кількарічної діяльності нам вдалося перейменувати понад 550 назв. Ми вважали, що таким чином подолали радянське минуле у назовництві наших вулиць і достатньо відобразили українські обличчя й характер», – підсумовує Іван Сварник.
Натомість історик та публіцист Василь Расевич вважає, що тодішня комісія переборщила, а місце комуністичних вождів у назвах посіли вожді та ідеологи націоналістичні.
Андрій Гречило, провідний науковий співробітник Львівського відділу Інституту української археографії та історіографії є членом комісії з 2000 року. Роботу своїх попередників він оцінює здебільшого позитивно: «Дуже добре, що у Львові це було зроблено ще тоді, одним махом. Назви вулиць формують середовище. Якщо дитина живе на вулиці Кірова, ходить до школи по вулиці Калініна мимо пам’ятника Леніну, а в школі їй розповідають про цих діячів у негативному світлі, то у дитини з’являється каша в голові».
Однак він говорить і про певні недопрацювання тодішньої комісії. Біля сучасної вулиці Княгині Ольги був цілий квартал з назвами: Морська, Морська Бічна, Матроська, Корабельна та інші. Поляки у міжвоєнну добу давали кущові назви новим забудовам. Тут селилися здебільшого офіцери польського флоту. Тож, перейменовуючи, вартувало б дотримуватися цієї історичної традиції. Але комісія це не врахувала, називаючи кілька тамтешніх вулиць за власною логікою. Морська Бічна отримала сучасну назву на честь Михайла Білинського, одного з організаторів Морського міністерства уряду УНР. Вулиця Морська стала вулицею Миколи Аркаса – адмірала Чорноморського флоту Російської імперії. Вулицю Матроську перейменували на честь композитора Лева Ревуцького. Корабельна стала вулицею Сергія Ковалева, радянського правозахисника та дисидента.
Андрій Гречило також оповів і про «курйозне перейменування, що волочилося роками». У 1993 році комісія банально помилилася, бо працювала зі списками і не мала змоги оглянути кожен об’єкт. Одна з вулиць на Майорівці звалася Тупикова. Члени комісії вирішили, що назва походить від російського слова «тупик», тож її перейменували на український відповідник – Глухий Кут. «На місце ніхто не виїжджав, вулиці не бачив, виконком це затвердив. Жителі дуже обурювалися, коли дізналися про зміни. Виявляється, насправді її назвали на честь радянського генерала Тупікова. Вона скрізна і аж ніяк не нагадує глухий кут», – розповідає пан Андрій. Лише у липні 2012 року вулицю Глухий Кут перейменували на вулицю Симиренків.
Чимало суперечок було навколо вулиці Джохара Дудаєва. Навесні 1996 року рішенням міськради вулицю Лермонтова було перейменовано на честь чеченського військового й політичного діяча. «Йшла чеченська війна, російські спецслужби ліквідували лідера повстанців. За ініціативи вже покійного депутата Ярослава Лемика сесія проголосувала. Лермонтов просто попався під гарячу руку. Вулиця була у центрі міста, тому зупинилися на ній», – розповідає Андрій Гречило.
Журналіст та медіа-експерт Отар Довженко говорить, що перейменування Лермонтова на Дудаєва було здебільшого показовим. Назва швидко прижилася. Але після історії з Бесланом, коли чеченці влаштували теракт, російська спільнота вимагала повернути вулиці стару назву. «У них були сильні емоційні аргументи. Велися переговори про перейменування цієї вулиці на честь Бартоломея Зиморовича, мера Львова у XVII столітті. Росіяни ж хотіли саме Лермонтова. Тоді почалася війна табличок. Вночі приходили росіяни і замальовували Дудаєва, а вдень інакодумці повертали стару назву», – пригадує Отар Довженко.
Публіцист Володимир Павлів вважає, що ця вулиця «для людей культурних і надалі залишається вулицею Лермонтова, а для невігласів – вулицею якогось чувака з російським прізвищем і невідомо якими заслугами». Цього літа депутати обласної ради пропонували перейменувати її на честь генерала-майора Сергія Кульчицького, який трагічно загинув поблизу Слов’янська. Однак міський голова Андрій Садовий повідомив, що найближчим часом цього не станеться.
Навесні 2012 року Андрій Садовий більш охоче йшов на компроміси. Тоді Львівська міська рада проголосувала за перейменування вулиці Винниця на вулицю отця Омеляна Ковча, священика концтабору Майданек. Це рішення обурило мешканців: вони просили владу повернути стару назву, бо не хотіли переробляти документи на землю. Міський голова мусив прийняти це до уваги, тому перейменували лише ту частину вулиці, де немає житлових будинків.
У 2000 році Андрій Садовий (тоді голова правління ГО «Інститут розвитку міста») був одним з ініціаторів появи у Львові вулиці Джона Леннона. Іван Сварник уважає це й своєю заслугою. Тоді пан Іван підтримав студентів та громадських активістів, які збирали підписи для перейменування. Пропозиція була відхилена більшістю експертів, бо Леннон не мав зв’язку ні зі Львовом, ані з Україною загалом. Але Івану Сварнику таки вдалося переконати комісію й місцеву владу в доцільності такої вулиці. Його аргументом став власний досвід студентського дисидентського руху у 1970-х роках, коли Леннон був символом нон-комформізму.
Зараз комісія збирається лише один раз на рік. Зазвичай у квітні, щоб подати пропозиції до травневої сесії міськради. Відділ культури готує документи, у яких описує клопотання громадян. Комісія не видає кінцеве рішення, а лише рекомендує.
За словами Андрія Гречила, чинне законодавство вимагає проведення громадських слухань. Проте сам пан Андрій не вірить у практичність цього механізму. Пригадує, як у 2008 році перейменовували вулицю Тургенєва на Героїв УПА. Тоді обговорення було малокорисними. Під час слухань присутні сперечалися і не могли дійти висновку, як краще: Героїв УПА, Героїв ОУН-УПА чи Героїв ОУН. Після цього до суперечки приєдналися члени Російського товариства, яких обурювало, що перейменовують саме вулицю Тургенєва. Кожен говорив про своє, згоди так і не дійшли. У підсумку на сесії прийняли те, що рекомендувала комісія. «Там не йшла мова про Тургенєва. Ніхто йому не хотів помститися за «Муму». Це була важлива напрямкова вулиця, більше таких вакантних не лишилося, тому обрали саме її», – розповів він.
Цього ж року під час пошуку вулиці для перейменування на Героїв Майдану міськрада зробила водночас мудро і хитро: провела інтернет-опитування на своєму офіційному порталі та на сторінці в соціальній мережі «Facebook». Більшість з тих, хто взяв участь, вирішили: перейменованою має бути вулиця Гвардійська. Але те, що люди могли обрати лише одну з трьох позицій (Гвардійська, Чернівецька, Університетська) без права запропонувати власний варіант, свідчить про недосконалість й обмеженість системи.
Андрій Гречило пригадує, що були пропозиції перейменувати вулицю Зелену. Однак, на його думку, це вічна й неполітична назва, тому існуватиме ще двісті-триста років без жодних проблем. Коли ж просять увічнити пам’ять якогось митця, письменника чи іншого видатного діяча, то комісія нагадує, що це можна зробити й іншим способом: назвати цим іменем одну із бібліотек, установити меморіальну дошку. «Кожного року ми отримуємо 10-15 пропозицій. Люди просять назвати, але не конкретизують, яку саме вулицю треба перейменувати. Якщо ж пишуть, то обирають невдалі варіанти. Громадяни мають право пропонувати назви. Але ж місто не гумове. Вакантних вулиць вже нема. Часто просять перейменувати на честь, наприклад, чийогось вуйка – видатного діяча невідомо-якого профілю», – говорить він.
Іван Сварник вважає: «Неправильно, коли прізвища домінують у назвах вулиць. Люди мають знати не лише імена героїв, а й отримувати естетичне задоволення від назв: гарно звучать, наприклад, вулиця Акацієва, вулиця Бузкова, вулиця Гіацинтова».
Імовірно, пан Іван також мав на увазі й ці вулиці: Малинова, Полунична, Бузинова, Огіркова, Осикова, Пшенична, Очеретяна, Папоротна, Приязна, Скромна, Сміла, Творча, Тиха, Спокійна, Світанкова, Рожева, Червона, Холодна, Тюльпанова, Фіалкова, Урожайна, Солов’їна, Соколина, Черемхова, Черешнева, Садова, Садибна, Садівнича, Казахська, Канівська, Каховська, Одеська, Сербська, Теребовлянська, Угорська, Узбецька, Японська, Чернівецька, Ковельська, Черкаська, Хорватська, Харківська. Усі вони є на карті міста.
Попри твердження членів комісії про перейменування усіх бічних вулиць, у Львові (мікрорайон Рясне) ще досі існує маленька вулиця з чудернацькою назвою Бічна Прилбицька.
Так само естетичної насолоди не приносять й такі назви:
- Перший, Другий, Третій, Четвертий, П’ятий, Шостий Топольні провулки,
- Перший, Другий, Третій, Четвертий, П’ятий, Шостий Заозерні провулки,
- Перший, Другий, Третій, Четвертий, П’ятий, Шостий, Сьомий, Восьмий, Дев’ятий Скнилівські провулки.
У більшості випадків це невеликі, але заселені кількома житловими будинками, вулиці. Вочевидь, вони поки що не заслужили звучати більш мелодійно.
Назви вулиць – не лише імена, прізвища, естетика, історія, прославляння, сумування й нагадування. Перш за все це набір символів, до яких ми звертаємося щоденно: добираючись на навчання чи роботу, замовляючи таксі, домовляючись про місце зустрічі, показуючи дорогу туристам. Вулиці можуть бути прочитані як текст, а карта міста загалом – як цікава (або не дуже) книжка. До певної міри Львову вдалося стати книжкою цікавою і багатогранною. Однак місту та його мешканцям доведеться постійно працювати над собою, звикати до нового та переосмислювати доцільність старого.
Юлія Сабадишина
