Тут в сотні разів краще вміють радіти життю з його швидкоплинністю, ін’єкціями морфіну та лікарняною їжею. На відміну від нас тут тішаться найменшим дрібницям. Люди інакше цінують щастя. Встав рано, а на вулиці сонце, і це вже радість, бо ти живий, у вікні світло і попереду ще цілий-цілісінький день. А для людей, чиї дні, як вервечку в кістлявих пальцях, перебирає хвороба, кожен день – це більше, ніж 24 години. Це ціла вічність.
Львів став першим містом в Україні, де 1997 року відкрили лікарню «Госпіс» на 30 ліжок. На тому місці раніше була дитяча лікарня. У закладі 15 палат, які вміщують від одного до трьох осіб, зараз жителями є 25 людей. 90 відсотків хворих не ходять, і лише кілька пацієнтів при свідомості і можуть говорити.
У госпісі безнадійних хворих рятують від болю, доглядають за тими, кого хвороба прикувала до ліжка.
Перебування в госпісі безкоштовне, щоб потрапити сюди достатньо звернутися до сімейного лікаря, який створивши електронне скерування, визначить у якому саме госпісі і коли вас чекатимуть. Черги зараз немає, головний лікар закладу Євген Йосипович Москвяк каже, що чекати після звернення доводиться максимум кілька днів. От лише минулих вихідних звільнилось пять ліжок: 3 померли, 2 забрали.
“Якби брали лише онкохворих, то тут щодня було б по трупу”
НСЗУ виділяє на один випадок 13 196 гривень, але це лише на випадок, тобто людина може перебувати у закладі як кілька днів, так і кілька років, а кількість коштів, яку на утримання виділяє держава від цього не змінюється. До прикладу одна капсула морфіну коштує близько ста гривень, їх на день людині може знадобитись і три, і чотири.
Відповідно утримання онкохворих та пацієнтів з больовим синдромом обходиться набагато дорожче.
Лікар каже, що зараз решту, тобто те чого не вистачає, покриває місто, але така програма схвалена лише до грудня, як буде далі – невідомо.
Державні кошти витрачають на харчування та медикаменти, все решта, а це: комунальні, зарплата працівників та ремонт будинку — оплачується за гроші міста.
До закладу першочергово беруть пацієнтів з онкозахворюванням та з больовим синдромом. Людей з раком тут близько 70 відсотків. Лікар каже, що якби брали лише онкохворих, то тут щодня було б по трупу. А це навіть для таких людей, які здається бачити все, морально важко.
Харчують у закладі чотири рази на день, готують також все самі, Євген Йосипович розповідає, що якось бачив, як у іншій львівській лікарні користуються послугами кейтерингової компанії. Їжу до закладу привозили зранку та одразу на весь день, а потім розігрівали.
Тому в госпісі готують самі, так і смачніше, і дешевше за підрахункам на 20 відсотків.
“Їх привезли, кинули на сходах, дали в руки паспорт і все”
Кількох людей просто знайшли на ґанку госпісу. Їх привезли, кинули на сходах, дали в руки паспорт і все. Такі хворі живуть у госпісі до смерті, після з лікарні телефонують в управління соцзахисту і вони вже їх забирають.
Раз на три роки стабільно такі ситуації трапляються. Та зараз через карантин ворота зачинені, вхід лише з дозволом та ПЛР-тестом, тому зась.
До речі, 2-3 відсотки людей за весь час, що тут жили – безпритульні. Їх часто привозять до закладу з “Оселі”.
Вікових обмежень немає. За словами медсестри, у госпісі неодноразово бували і 20-річні. Зараз є чоловік 40 років, у нього рак, по палаті пересувається ще сам, далі лише з допомогою.
Планово хворих купають щотижня, завозять на спеціальному кріслі та миють під душем, для цього є графік. Вечірній та ранковий туалет відбувається в палаті.
У закладі є капличка, священник приходит щосереди правити молебень. До карантину хворих, яких могли, спускали донизу послухати, зараз же лише відкривають двері, аби люди чули голос.
Стіни госпісу голі, медсестра говорить, що тут не дуже звертають увагу на побут, кілька образків, то й усі прикраси. Згадує, раніше скрізь були килими, якось затишніше з ними, по-домашньому, та через пандемію, щоб було простіше дезінфікувати приміщення, зараз все прибрали, тому стіни і підлога пустіють.
На початку 1997-го року у госпісі були дитячі ліжка. Тоді тут лежали троє дітей, і всі віком до десяти років. На цьому така практика закінчилась, хоча за кордоном дитячі паліативні центри дуже поширені.
Головний лікар закладу Євген Йосипович Москвяк каже, що в українців трохи не така філософія, матері зараз і подумати не можуть про те, щоб віддати свою дитину в госпіс, вважають краще вдома.
“Йшла дітям по ватрушки і на півдорозі відчула, що відмовила нога”
Як і більшість людей тут, пані Ольга називає цей заклад лікарнею, вона також уникає слова госпіс. Здається, жінка щиро рада співрозмовнику. Виявляється, раніше вона була викладачкою, навчалась на біологічному факультеті Львівського університету, там же закінчила аспірантуру і відразу почала працювати у медінституті. Тепер вона пацієнтка госпісу. Лежить тут вже місяць. На питання, як вам тут, обурено відповідає, що пробула ще замало тому не аналізувала.
Як потрапила сюди розповідає з неприхованим сумом.
“Йшла дітям по ватрушки і на півдорозі відчула, що відмовила нога”, — зітхає жінка.
Розмова швидко зводиться до сім’ї, Ольга Михайлівна згадує сина, маленьким хлопчиком вона взяла його з дитбудинку, каже, зараз він також лікар, одружений, має трьох дітей і одного позашлюбного. Через 30 хвилин розповіді жінка запитує, хто я взагалі така, що прийшла до неї і питаю всяке різне. Кажу, здається моя відповідь її задовольнила. Вона одразу запитує, чи маю знайомих журналістів, які пишуть про дитячі будинки, бо цю проблему, на її думку, варто дослідити. Обіцяю, що знайду.
Жінка хвалитися своїм студентами. Два лікарі разом із засновником хоспісу її колишні студенти. Вчились вони добре, каже, тому не хвилюється. Хвалитися колишня викладачка ще однією своєю ученицею Наталією Виноград. Вона епідеміолог, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри епідеміології Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. Згадує, як колишня її студентка приходила до неї нещодавно, та принесла показати нагороду за власне дослідження.
Стіни у палаті пусті, зате на тумбі поруч тримає стос списаних листків, там пише “стоматологічні замітки”. Жінка користується нагодою та показує також газету. У списку вакцин від коронавірусу, є кілька, що жирно обведені ручкою щонайменше тричі. Каже, ці дві мені підходять, нехай колють, інші ні.
Євген Йосипович вважає, що вона досі залишилась справжньою викладачкою, вимоглива та любить, коли її слухають. Та щодо сина, то він в тюрмі зараз, вона з ним страшні проблеми мала, зізнається.
Сусідка викладачки вже не говорить. З тих звуків, які вона видає, медсестри вже навчились розуміти, чого хоче жінка, цього разу це пити.
У закладі немає кімнати, де хворі могли б зібратись разом. Спілкуються або в коридорі та палатах, або ж на вулиці. Євген Москвяк каже, що ситуації бувають різні, інколи люди просять поселити їх одне з одним, бо знайшли спільну мову, а часто хворих примусово розводили по різних кімнатах, бо траплялись конфлікти. Найдовше, як згадують медсестри, тут жила жінка протягом 10 років.
Дуже часто госпіс це не до кінця. Інколи достатньо зняти хворому больовий синдром і людина повертається додому, хтось сумує, хтось хоче померти поруч з рідними. Лікар пояснює, що у звичайних лікарнях таким хворим не місце, там персонал запрограмований на одужання, а коли хворий безнадійний, то потребує далеко не такого ставлення. У госпісі ж налаштовані максимально полегшити життя.
“Одного разу протягом кожного з 5 днів було по трупу”
Наталія Богданівна – медсестра, працює в госпісі з 2000 року, щодня по 12 годин, з 8 до 8. Таких ентузіастів, як вона більшість. Близько 50 відсотків персоналу залишились тут ще з заснування закладу. Головний лікар згадує, як після відкриття 1997 року проходили усім колективом курси та тренінги для підвищення кваліфікації.
В Україні катма установ, які б готуали спеціалістів цього напряму. У Києві є інститут післядипломної освіти, де є відділення паліативної медицини, але цього мало. Лікар каже, коли приходять новенькі, відповідальність за їх “освіту” лягає на плечі більш досвідчених працівників. А готувати людей варто, як згадує лікар одного разу протягом кожного з 5 днів було по трупу.
Під час екскурсії закладом медсестри не без гордості презентують новий ліфт, його встановили кілька років тому за кошти міста (2 млн 800 тис). Жінка пояснює, що це насправді дуже потрібне устаткування: і пацієнтів можна на прогулянку спустити, і мертвих легше виносити. Бо раніше і з другого і третього поверху жінки спускали людей, грубо кажучи, на власних руках.
До речі, до карантину територія госпісу не була такою закритою як зараз. Як розповідають лікарі, звичайно за узгодженням з персоналом, люди могли виходити. “Чоловік собі погуляє, купить морозива і повернеться”, — згадує лікар.
Коли родичі привозять сюди рідних, то підписують договір і в ньому, зокрема, серед інших пунктів є і той, що вирішує, у який час телефонувати рідним, коли людина вмирає. Лікар каже, деякі вимагають, щоб з ними зв’язувались одразу, як стане відомо про смерть, інші ж хочуть, щоб їм телефонували лише до 10 вечора.
Виїзної бригади у хоспісі немає, від них відмовились. Але в місті ще кілька таких лишилось. На одного такого пацієнта на рік держава виділяє близько 14 тисяч, планово виїзди раз на тиждень, та обов’язково за потреби по дзвінку. І в ці кошти має вкластись і пальне, і зарплата, і ліки, і ремонт машини. На думку головного лікарня, такі бригади варто організовувати лише первинній ланці.
“Хотіли смерті, а коли отримали відмову, то просто пішли, тримаючись за руки”
Нещодавно з лікарні виписали чоловіка і дружину, лежали разом в одній палаті, обоє з онкологією, просили евтаназії. Та станом на зараз в Україні евтаназія заборонена 52 статтею Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я”. Подружжю звісно відмовили, тоді вони лишились тут, а коли подолали больовий синдром, поїхали додому. Була ще одна пара, вони також хотіли смерті, а коли отримали відмову, то просто пішли, тримаючись за руки.
Лікар каже, часто буває, що люди приходять, за деякий час больовий синдром за допомогою препаратів їм зменшують, і пацієнти їдуть додому, однак згодом болі повертаються і вони приїжджають знову.
У стінах закладу живе не тільки смерть. Лікар згадує і кілька історій щасливого кохання. Український закон у деяких випадках дозволяє амністію невиліковно хворих людей. Тому тій жінці пощастило. Їй було 55, дуже симпатична, після звільнення переїхала сюди. Він приїхав за 3 роки після неї, киянин, мав онкологію, роззнайомились, сподобались одне одному, у тій кімнаті, де душ, сиділи на підвіконні і постійно говорили. Згодом навіть розписались. За рогом, на вулиці Чупринки, є РАЦС, там і стали чоловіком і дружиною.
Понад 320 тисяч людей в Україні потребують паліативної допомоги.
Паліативні хворі – пацієнти усіх вікових груп, які страждають на злоякісні новоутворення у ІІІ-ІУ стадії захворювання, ВІЛ-інфекцію/СНІД, вроджені вадирозвитку, серцево-судинні, неврологічні, респіраторні, атрофічно-дегенеративні та інші прогресуючі захворювання та післятравматичні стани, що не можуть бути вилікувані сучасними і доступними методами та засобами, і супроводжуються вираженими больовими симптомами, тяжкими розладами життєдіяльності, потребують кваліфікованої медичної допомоги, догляду, психологічної, соціальної, духовної та моральної підтримки у термінальній стадії захворювання або за умови обмеженого прогнозу життя, сумнівному прогнозі одужання чи покращення стану або повноцінного відновлення функцій життєдіяльності.
Госпісна медицина – це складова паліативної медицини, основним завданням якої є забезпечити максимально можливу якість життя паліативних хворих в термінальному періоді прогресування захворювання, шляхом своєчасної діагностики больового синдрому та розладів життєдіяльності, запобігання та полегшення страждань методами ад’ювантної терапії, кваліфікованого медичного догляду фахівцями, які одержали спеціальну підготовку з надання паліативної та хоспісної допомоги.
