Минає 109 років з дня смерті виданого українського письменника, публіциста і мислителя Івана Франка. Свій земний шлях він проходив не лише через визнання і славу, але й через болі, втрати і духовні пошуки
Як Франко боровся з хворобою, хто був поруч у його останні дні, як змінювався світогляд письменника і що відомо про чин похорону, для Еспресо.Захід розповів заступник директора Дому Франка з наукової роботи Ігор Медвідь.
Захворювання Івана Франка і його боротьба
Іван Франко страждав на низку хвороб, але найважчою був ревматоїдний поліартрит – захворювання суглобів, яке ускладнювало йому життя.
Ця хвороба призвела до того, що Франкові стало важко писати власноруч. Тривалий час він змушений був надиктовувати свої тексти. У цьому йому допомагали різні секретарі, серед яких особливу роль відігравав старший син Андрій – найвідданіший помічник.
“По смерті Андрія, бо він помер у віці 26 років, цю функцію виконували різні студенти, один з яких Мар’ян Колодій. Він власне згодом і був присутній в день смерті Івана Франка. Франко не просто терпів біль, він активно шукав шляхи лікування. Зокрема, він відвідував санаторій у місті Ловран (Хорватія), де сподівався на полегшення в теплому кліматі та завдяки цілющим водам. Однак медицина того часу мала обмежені можливості. Діагностика була неточною, а ліки – малоефективними або навіть шкідливими”, – розповідає Ігор Медвідь.
Приют УСС, Щедрий вечір 1916 року, Іван Франко в центрі, Фото: spadok.org.ua
“У пізні роки він почав говорити, що “чув голоси духів”, і вважав, що хвороба відкрила йому цей канал сприйняття. Про це він писав у своєму автобіографічному есеї “Історія моєї хвороби”. Багатьох це, звичайно, шокувало. Франко, принаймні класичного періоду (1880-ті роки) був раціоналістом. А його слова про “голоси” викликали подив у багатьох, бо Франко завжди був відомий як раціоналіст, послідовник позитивізму, який вірив у силу людського розуму й науку. Тож таке містичне переживання від нього ніхто не очікував”, – пояснює науковець.
Переміни у світогляді Івана Франка наприкінці життя
Ігор Медвідь зазначає, що у молоді роки Іван Франко був переконаним раціоналістом, сповідував ідеї позитивізму, вважав, що розуміння законів природи допоможе не лише досягти технічного прогресу, а й удосконалити політичні, соціальні й моральні взаємини між людьми.
“Саме тому Франко здобув репутацію вільнодумця, критика традиційних релігійних уявлень, зокрема щодо Бога, потойбіччя та духовного досвіду. Хоча з часом його світогляд змінювався, ця репутація супроводжувала його до самої смерті. Зберігся спогад очевидців із 1913 року, коли Франка запросили на урочисту академію його колишні соратники (а радше молодші наступники) з Радикальної партії. Вийшовши до зали, Франко несподівано зізнався:
“Я вважаю помилкою те, що заснував цю партію, бо вона занадто критикувала Церкву. Зараз я радив би молоді більше читати Святе Письмо”, – пригадав історію дослідник.
Іван Франко в приюті Українських Січових Стрільців, управителька приюту Ірена Добчевська та лікарі Волоимир Шнуровський (всередині) та Броніслав Овчарський, 1916 рік, Фото: spadok.org.ua
Вже з 1908 року, після початку важкої хвороби, Франко дедалі частіше звертався до духовних тем. Останні вісім років життя були для нього періодом внутрішнього прощення, осмислення, а можливо і переоцінки багатьох речей. Ці зміни частково пояснювались станом здоров’я.
Спроби останньої сповіді Івана Франка
Існує майже детективна історія про те, що Франко так і не прийняв останньої сповіді, хоча кілька священників намагалися її провести.
“Востаннє висповідати Івана Франка хотів отець Василь Давидяк, давній друг Франка, з яким він пізніше розійшовся в поглядах. Також отець Володимир Гургула, який у підсумку очолив похорон Івана Франка. І отець Теодозій Галущинський, монах-василіянин із монастиря, який залишив цікаві спогади про ту подію.
Теодозій Галущинський вважав себе недосвідченим, йому було лише 36 років, і він, за власним зізнанням, дуже переживав, що не впорається з такою місією.
Коли Іван Франко був уже при смерті, його настоятель доручив отцю Теодозію (Титу) Галущинському – монахові-василіянину, який мав академічну освіту й довгий час був далекий від душпастирської практики провести для нього сповідь. Але священник вагався, вважаючи себе недостатньо досвідченим для такого важливого служіння.
Також був випадок із військовим православним капеланом, який прийшов до Франка, але, за свідченнями, повівся надто грубо. Він запитав Франка: “Чи вірите ви в Бога? Бо мені казали, що ви — атеїст.” Це запитання розлютило Франка, і він вигнав священника”, – пояснив у розповіді Медвідь.
Ці епізоди свідчать, що Франко шукав глибшого духовного співрозмовника, когось, хто зміг би зрозуміти його стан, світогляд і внутрішні трансформації. Хоча він не ототожнював себе з жодною конкретною конфесією.
За повідомленням дослідників, Франко був хрещений як греко-католик. Його шлюб благословив православний священник у Києві, і дітей також хрестили православні священники. Частково тому, що його дружина була православною й це мало для неї велике значення.
Іван Франко в Криворівні, 1913 рік, Фото: spadok.org.ua
Соціальна підтримка та фінансове становище Івана Франка
Попри популярність і визнання, наприкінці життя Іван Франко опинився в скрутному фінансовому становищі. Через важку хворобу він втратив свою головну роботу у Науковому товаристві імені Шевченка, а це, припускають історики, мабуть була його найстабільніша і найповажніша посада.
“У 1913 році, на честь його творчого ювілею, йому влаштували урочистості та зібрали грошову допомогу, яку поклали на рахунок у банку “Дністер”. Франко мав отримувати по 200 корон щомісяця — сума, достатня для життя на той час. Але з початком Першої світової війни банківська система розвалилася і Франко втратив доступ до цих коштів. У листах він скаржився, що залишився без засобів до існування. Крім того, у нього тяжко хворіла дружина, сини були на фронті, підтримка з боку інших діячів була, але мала символічний характер”.
Останні місяці життя Івана Франка: духовні видіння, турбота друзів і самотня смерть
У найтяжчий період життя Іваном Франком опікувався Карло Бандрівський, його найближчий приятель ще з гімназійних часів, знаний правник. Він регулярно відвідував Франка, підтримував його морально та матеріально. На певний час він навіть влаштував його до притулку для січових стрільців, де Франко перебував із листопада 1915 року до кінця березня 1916 року.
У цьому закладі за ним доглядали медсестри й лікарі. Однією з них була 17-річна Софія Монджейовська, яка залишила унікальні спогади про Франка.
“Вона розповідає про його містичні видіння. Франко казав, що спілкувався з духами, зокрема з душею Михайла Драгоманова, Міцкевича, а одного разу й із самим Богом.
“Сьогодні я говорив із Богом. Він запитав мене: “Іване, чи віруєш у мене? І я відповів: “Так, вірую. Бог сказав мені, що маю дроти в руках, а він їх вийняв”, – переказує спогади медсестри Ігор Медвідь.
Іван Франко в приюті УСС з пораненими січовими стрільцями, Фото: spadok.org.ua
Каменяр вірив, що ця віра може його зцілити, що Бог забрав його біль з покручених артритом рук.
“Після одного з таких видінь Франко сказав: “Пані Зоню, треба йти додому”. І справді – він самовільно залишає притулок, у чому йому допомагає племінник Василь. Франко повернувся до своєї оселі у глибокій самотності. Його відвідують знайомі, друзі, але постійно біля нього вже нікого немає. Усе свідчить про те, що він до кінця зберіг віру в одужання, мріяв повернутися до активного життя. На момент смерті Франку було лише 59 років — вік, у якому багато його сучасників ще були активними”, – розповів Медвідь.
За два місяці після повернення додому Іван Франко помер у найбільшій кімнаті, що слугувала одночасно робочим кабінетом і вітальнею.
Це сталося на дивані, що зберігся донині в Музеї Франка у Львові. Смерть настала о четвертій годині пополудні 28 травня 1916 року.
“У момент смерті поруч із Франком був його секретар Мар’ян Колодій. Він залишив розлогі спогади, які зберігаються в музеї Івана Франка. Попри ідеологічну заангажованість багатьох уривків, а вони писалися у 1940–41 роках під радянським впливом, опис самої смерті Франка виглядає достовірно, спокійно та без прикрас. Саме цим фрагментам можна вірити”, – каже Медвідь.
Організацією похорону займалися Наукове товариство імені Шевченка, де Франко працював, його друзі та колеги Карло Бандрівський, Василь Щурат і Федір Садовський. Фінансові витрати, ймовірно, частково покривалися коштом НТШ.
Серед підготовчих питань було також забезпечення християнського обряду поховання. Бандрівський, Щурат та інші зверталися до священників із проханням здійснити відповідні церковні дії.
День похорону
Похорон відбувся 31 травня 1916 року, через три дні після смерті. Молодший син Франка, Петро, який служив у Січових стрільцях, встиг прибути того самого дня. Хоча йому не продовжили відпустку, але обіцяли відпустити у разі смерті батька. І він встиг попрощатися.
Іван Франко у домовині
“Попри складні воєнні обставини, на похорон прийшло близько 10 тисяч осіб. Присутність такої кількості людей засвідчувала глибоку повагу до Франка з боку суспільства. Митрополит Андрей Шептицький, який на той час перебував у російському ув’язненні, не зміг бути присутнім. Проте через рік після смерті Франка, коли його звільнили, дочка Івана Яковича звернулася до Шептицького з проханням відправити панахиду за батька в Києві. І той погодився. Шептицький згодом сказав, що смерть Франка – це найбільша втрата для українців того часу”.
Похоронна процесія вирушила з дому Франків, пройшла через центр Львова, вулицями Пекарською, Личаківською, і дійшла до Личаківського цвинтаря.
“Спочатку тіло Франка було поховане в родинному склепі поляків Сас-Морчинських. Така практика була звичною: склепи тимчасово надавали в оренду, поки їхні власники були ще живі. Лише через п’ять років Франка перепоховали у тому місці, де його могила розташована сьогодні”.
