Ольга Басараб: життя поміж утрат

“З поневоленого українського народу”

“Вона ніколи не плакала, навіть у хвилинах суворої кари батька, чи в пізніших важких ударах життя. Не любила жалітися, але здавалося б, що й других не жаліла. Проте серце мала дуже добре”, – писав про сестру Северин Левицький. Оля була другою дитиною у батьків Михайла Левицького та Савини Стрільбицької, які походили з галицьких священичих родів. Разом із старшою сестрою Іванною та молодшим братом Северином дівчинка провела дитинство в діда по матері у с. Підгородді (тепер – Івано-Франківської обл.), а іноді навідувалася до батьків у с. Щуровичі (тепер – Львівської обл). Батько ретельно виховував дітей, тому діти змалечку знали, що “…вони з поневоленого українського народу, що для праці для нього, в любові до нього і для боротьби за його волю вони мають виростати”.

Олин тато щосили намагався дати хорошу освіту дітям. Двокласне початкове навчання забезпечила полька Філіпіна Янічек, яка закінчила 8-класну школу у Бродах і давала приватні уроки. Згодом сестри продовжили навчання в Католицькій школі закритого типу для дівчат у місті Вайсвассер (Німеччина), а потім у виділовій школі при “Інституті для Українських Дівчат” у Перемишлі. Там Оля перейшла до ліцею та 1909 року закінчила його матурою. Коли дівчинці було 13 років, почала втрачати найрідніших: спочатку батька, потім діда, а згодом і маму. Залишившись без маєтку й жодної допомоги, Оля читала лекції у школі, а у вільний час – твори Ніцше, Гайне. Навчання, участь у різних гуртках були способом пережити смерть рідних і рухатися далі в доросле життя. 

“Серце, повне смутку”

“Оля зразу була на роздоріжжі, чи йти в УСС, чи заміж. Зразу була рішилася на І-ше. Та коли стало ясно, що українським дівчатам вступ до УСС заборонений через обмеження українського леґіону до незначної горстки мужчин, Оля пішла за голосом серця й почала ділити з Дмитром долю й недолю”, – згадувала подруга сім’ї Савина Левицька. Повінчалася пара в липні 1914 р. у церкві Святої Варвари у Відні. За спогадами друзів, після мобілізації до війська Ольга разом із Дмитром на півроку виїхали до форту Мальборгет (Італія). Але, згідно з датуванням їхніх листів (від серпня 1914 до червня 1915 р., за винятком відпустки взимку 1915 р.), Ольга перебувала у Львові, Перемишлі й Відні. Тому не могла бути з Дмитром.

Із майбутнім чоловіком Дмитром Басарабом дівчина познайомилася, коли була учасницею спортивно-військового товариства “Січ” та займалася громадською діяльністю при “Жіночій громаді”. Хлопець походив із селянської родини з с. Іванків (тепер – Тернопільської обл.), навчався в гімназіях у Тернополі та Перемишлі, а 1913 р. отримав диплом інженера у Львівській політехніці. Дмитро був редактором часопису “Відгуки”, на сторінках якого відстоювали ідею творення українського війська для боротьби за самостійну Українську державу. Однак журнал не був популярним і його закрили. З початком війни Дмитро пішов на Італійський фронт як резервний поручник у складі артилерійського батальйону. Але не мав наміру будувати військової кар’єри, а лише чекав закінчення війни.

Надії жінки створити разом із Дмитром “свій дім”, якого вона була позбавлена в молодості, 22 червня 1915 р. обірвала звістка про смерть чоловіка і скриня з його закривавленими речами, яку прислали друзі. Ользі було тоді 26 років. Пережити смерть чоловіка допомогла громадська діяльність у шпиталях і міжнародній організації “Хрістіян Гералд” при Червоному Хресті: “…в темному вбранні ходила по шпиталях і відвідувала ранених жовнірів, несучи їм усміх і потіху, хоч у неї самої було серце, повне смутку”.

“Старатися о зрівняння прав жінок із правами мужчин”

Під час Першої світової війни громадянська позиція Ольги спричинила гострі дискусії в молодого подружжя. Ця “суперечка” відображена в листах закоханих. Жінка обережно розповідала про те, як агітувала чоловіків долучатися до Українських Січових Стрільців на львівському вокзалі в серпні 1914 року. Випереджуючи незадоволення Дмитра, пояснювала свій вчинок тим, що він не знає, “яка ту тепер гарячка”. Ольга розуміла, що не всі вступали до Легіону з патріотичних почувань, були й такі, які долучилися з “нїчого робити” і заради хліба. Але на хвилі загального піднесення жінка вважала, що всі особисті справи мають поступитися загальнонаціональним. Вона апелювала до національних почуттів чоловіка: “Тиж сам менї писав що то ходить о істнованє нашої нациї і хто зна чи не Твої слова дають менї силу і охоту до роботи”.

Зліва – Ганна Дмитерко, Софія Галечко, Ольга Басараб. Відень, 1917 р. Фото: brodyhistory.org.ua

Із Дмитрових листів зрозуміло, що Ольга хотіла навчатися на самаритянських курсах, піти на фронт разом із Січовими Стрільцями або долучитися до діяльності Червоного Хреста. Чоловік не толерував таких поглядів своєї обраниці. Він вважав, що кожен мав долучитися до воєнної справи в межах можливостей, а не “шарпатись на щось, що є понад силу”. Зрештою, він не забороняв Ользі займатися доброчинністю, “…бо знов скажеш, що всего тобі бороню”, а також надсилав дружині кошти, щоб вона купувала сигарети та солодощі для військових.

Втративши чоловіка, “спочатку здавалося, що цей удар зломить її морально й фізично. Та глибокі громадянські зацікавлення врятували її від цього”. Відтоді Ольга цілковито присвятила своє життя доброчинній, освітній, політичній діяльності. Жінка розгорнула активну роботу в “Українському жіночому комітеті допомоги пораненим воякам” у Відні, працювала і у шпиталях, і займалася організаційними питаннями. Була нагороджена Почесною срібною медаллю Червоного Хреста. У міжвоєнний період Оля активно підтримувала український жіночий рух і була скарбничкою (касиркою) новоствореного “Українського жіночого союзу”. Обстоюючи інтереси українців, жінка намагалася налагодити контакти з активними діячками з Наддніпрянщини, бо вважала, що українки по обидва боки Збруча мають діяти злагоджено. Жінка брала участь у підготовці Третього Конгресу Міжнародної Ліги миру, де разом із жінками 40 національностей намагалася “сотворити такі міжнародні відносини, котрі зробили б війну неможливою, старатися о зрівняння прав жінок з правами мужчин і для осягнення цілей виховати відповідно молоде покоління”.

Смерть через політику

Політичну кар’єру Ольга Басараб розпочала як працівниця уряду Євгена Петрушевича. Від 1918 року їздила до Стокгольма та Гельсіндорфа (Гельсінкі), де змогла налагодити чимало значущих для української справи контактів. У подорожах Швецією та Фінляндією жінка популяризувала українське питання та доводила, що українська нація має право на власну державу. Цей час Ольга використала і для власної самоосвіти та розширення кругозору – відвідувала музеї, художні галереї, ознайомилася з побутом і традиціями місцевого населення, вдосконалювала мови, цікавилася філософією буддизму й історією Індії. Усі ці знання згодом допомогли у роботі в Українській Військовій Організації.

Чому Ольга Басараб стала зв’язковою УВО? Найвірогідніше, підштовхнуло до цього її особисте знайомство ще зі студентських часів з Євгеном Коновальцем. Як ідеальна кандидатка для розвідницької роботи жінка підходила з кількох причин. Із часів діяльності в уряді Петрушевича вона добре володіла інформацією у політичних справах, мала закордонний паспорт, що відкривав шлях до різних європейських держав – Німеччини, Австрії, Швеції, Чехословаччини. Крім того, досконале знання німецької мови полегшувало перебування за кордоном, та й жінка не привертала зайвої уваги закордонних спецслужб. Причини, чому Ольга вибрала шлях розвідниці, – невідомі, але Мілена Рудницька зазначала, що “…помилявся б той, хто вважав би Ольгу за тип одчайдушної революціонерки, яку приманювала романтика підпілля. Була це людина дуже розважна й зрівноважена, з серйозним підходом до життя, з великою внутрішньою дисципліною”.

Польський паспорт Ольги Басараб, виданий 20.07.1923. Фото: territoryterror.org.ua

Її квартира у Львова на вул. Виспянського, 24 (тепер вул. Івана Вишенського) стала місцем, де “зберігалися основні нитки краєвих і закордонних зв’язків УВО”. Жінка також агітувала колишніх військових вступати до лав УВО, щоб створити мережі місцевих організацій на Галичині та на Волині. Як потім писав брат Северин, праця Ольги для УВО була невідомою для її рідних. Маскувати розвідницьку роботу Ользі вдавалося завдяки участі в товаристві “Союз Українок” та допомоги пластунам. Однак це не вберегло жінку від фатального кінця. Історики виписали чимало версій випадкового розсекречення, арешту та смерті Ольги. Мілена Рудницька ж писала: “Таємницю своєї смерти Ольга Басараб взяла з собою до могили. В українському громадянстві панувало загальне переконання, що її замучили на смерть і опісля мертве тіло повісили в її камері, щоб викликати фікцію самогубства. А може, повісили її ще живою? Чи, може, скатована, споневірена жінка, коли її вранці після “допиту” затягли до камери, у приступі крайнього розпачу відібрала собі життя? Може, боялася, що при чергових тортурах уже не матиме сили мовчати?”.

Могила Ольги Басараб. Львів, 2019 р. Автор проєкту надгробку – Роберт Лісовський. Фото: Мар’яна Байдак

Жива пам’ять

“Ми повинні передати її (Ольгу Басараб) нащадкам як історичну постать нашого визвольного змагу”, – ці слова української письменниці, пластунки на еміграції Лесі Храпливої-Щур стали пророчими. Завдяки “Українському жіночому союзу” й Мілені Рудницькій “справа Басарабової” почала з’являтися не тільки в українській, а й німецькій, американській, скандинавській, польській пресі. У той час “Союз Українок” перекладав відповідальність за смерть Олі на керівництво УВО – Є. Коновальця, А. Мельника та О. Думина, які, зважаючи на підпільну діяльність організації, не дали жодних коментарів у цій справі. Натомість молодше покоління УВО взяло на озброєння героїчний образ Ольги Басараб, проводячи у 1920–1930-х роках низку терористичних та протестних акцій. На прикладі Ольги виховали ціле покоління молоді, яке згодом долучилося до підпільної діяльності ОУН та УПА та називало свої загони її іменем.

Авторка: Мар’яна Байдак.