Відома українська письменниця Ірена Карпа згадала, як у 11 років вирішила розмовляти російською мовою, бо мріяла сподобається хлопчикові Юрі з Росії, який приїхав на літо до бабусі в Черкаси. На подвір’ї юний гість із РФ користувався популярністю серед інших дітей, тому вони теж всі як один почали спілкуватися російською. Тоді батько майбутньої знаменитості, почувши діалог дочки з однолітками, дав їй напуття, що змінило її життя: “Не будь як усі”.
Джерело: OBOZREVATEL.
“Уявіть собі, вам 11. Все, чого вам хочеться, це подобатися хлопчику Юрі, що приїхав до черкаської бабусі з Сахаліну… Цибатий Юра сміється й кривляє слова, якими до мене звертається бабця Ліда. Українська фонетика видається йому смішною. Юра – популярний хлопчик. Щоби догодити Юрі, сміються всі мої подружки. Я червонію. Надворі ми всі між собою говоримо російською, хоча вдома з батьками кожна – українською. Десь тими ж днями тато викликає мене “на розмову” на балкон. “Не будь як всі, – каже мені тато, – Досить переходити з друзями на російську. Лишайся собою. Вони хай краще переходять. Вони ж українці, це нормально”. І правда нормально, думаю вже доросла я. У Франції говорять французькою. В Німеччині німецькою. Ніхто тебе при цьому не питає, чи ти лютий націоналіст, чи приїхав із заходу країни, раз розмовляєш однойменною мовою”, – почала свою розповідь Карпа.
Після цього був, мабуть, найскладніший етап – не зламатися під тиском однолітків. Однак Ірена витримала це випробування з гідністю, оскільки обіцяла татові “залишатися собою”.
“Тато поїхав додому, лишивши мене у бабусі з обіцянкою говорити виключно українською й не прогинатися під дворову цензуру. Я не знаю, як вам пояснити, що відчуває 10-річна дитина, яка раптом змінює прийняті правила вулиці… Мені було нелегко. Особливо спочатку. З усіма тими юрами, що сміються з тебе й обзивають селючкою. З усіма тими юлями, що сміються юрі на догоду. І з мамами юль, що ставлять тебе донькам в приклад: “Он послухай, як Ірена літературно розмовляє українською, не те що ти, суржиком… Учіться!” – так, наче єдине, чого тобі не вистачало, це їхніх заздрощів і репутації задрота. Але я не могла підвести тата. Тому продовжувала говорити українською”, – згадала письменниця.
“І якщо спочатку було пекельно важко, то потім лиш незручно, наче ходиш у кросівку з камінцем всередині. Зрештою, камінець у кросівку стирається, і діти в дворі знаходять інший об’єкт знущань, цікавіший за тебе, бо ти ж не плачеш і не ображаєшся. А наступного року, приїхавши на канікули в Черкаси, я говорила українською, як ні в чому не бувало. І ніхто й уваги не звертав. Тепер я знаю, що секрет прийняття інакшості – це діяти, наче ти не робиш нічого аномального. Той дитячий епізод раз і назавжди відпихнув мене від спокуси падати в обійми конформізму. А цікаво, що зараз із Юрою? Ким він виріс? Чи одружився? Що думає про війну проти людей, з якими він провів дитинство під черкаською шовковицею?.. Хоча насправді байдуже”, – підсумувала літератор.
