Рік полону: майже без сонця та нормальної їжі. Рік практично у чотирьох стінах. Рік невідомості. Рівно дванадцять місяців Валентин Богдан, молодий військовослужбовець ЗСУ, був у полоні у луганських сепаратистів. Він витримав, пережив, не зневірився і не здався. І напередодні Нового року повернувся додому. Разом із ще 72 українськими військовополоненими…
Це – «Новоросія»! Вітаємо!
Хлопець пішов служити за контрактом у вересні 2014-го – у 19-річному віці. А вже згодом поїхав на схід захищати Україну. Там у складі 24-ї окремої механізованої бригади тримав українські рубежі на Луганщині. Згодом опинився у районі м. Попасна.
25 грудня 2016-го Валентин Богдан з побратимом поверталися на позиції із виїзду. І поїхали не тією дорогою.
«Розпізнавальних знаків чи прапорів навколо не було, – згадує хлопець. – Тільки порожні блокпости, на яких ніхто нас не зупиняв. Як виявилося, їхали лінією розмежування. Коли проїхали міст, на одному із чергових блокпостів нас таки зупинили».
До хлопців під’їхало авто, звідти вийшли невідомі і відразу кинули обох лицем в землю. Запитали лише: «Хлопці, а ви знаєте, де ви? Це – «Новоросія! Вітаємо!». І удар ногою в голову.
Рік… без сонця!
«Місяць нас тримали у комендатурі в Луганську. Потім доправили в Луганське СІЗО. Коли просили вийти на вулицю, нам казали, що на лікарняному на прогулянки не виходять. Тому на сонце дивилися крізь вікно. Бачили ще загорожу висотою у триповерховий будинок і півметрових собак, які біля неї бігали», – пригадує хлопець.
Розповідаючи про полон, військовослужбовець добре пригадує один момент: «Якось один ГРУшник сказав, що якби ми були з добровольчого батальйону, (а не із ЗСУ), нас би вивезли в ліс і просто закопали. «Викопали б яму, застрелили, закопали – і жодна собака вас би не знайшла», – казав він. Там чомусь по-особливому не любили добровольців та артилеристів».
15 років – за пісню
«Потрапити до лікаря було складно. Часто казали: «Вам не дозволено», – продовжує хлопець і також пригадує: – Багато хлопців колись поверталися з полону додому каліками. Їм обрізали вуха, пальці, руки, ноги відрубували, виколювали очі».
Валентин добре пам’ятає: полоненим не поспішали казати, коли вони зможуть повернутися додому. Знали лише, що пробути у полоні можна як кілька місяців, так і кілька років. Були хлопці, які не бачили волі з 2014 року. Навіть були цивільні. Одного місцевого засудили на 15 років як зрадника тільки за те, що проспівав в окупованому Луганську українську пісню. Ще й дописали, що він здавав їхні позиції.
«У полоні також давали почитати сепаратистську «Жизнь Луганська». Там була різна «цікава» інформація: про те, що українці обстрілюють територію бойовиків. А вони дотримуються Мінських домовленостей. Та головне: вони безсмертні. У них жодного вбитого чи пораненого, – продовжує військовий. – Та ми просто сміялися із новин сепаратистів».
Тримайте дітей! Щоб не з‘їли!
Наші воїни не піддавалися на пропаганду ворога, зате мізки бойовиків були добре промиті. “Одного разу нас запитали: «І вам не шкода тих дітей?» – «Яких дітей?», – здивувалися ми. – «Ну тих, що ви їсте?».
Ми подивилися на сепаратистів здивованими очима, один із нас навіть запитав: «Ви що, з глузду з’їхали? Ми не їмо дітей». – «Ну як не їсте? Про це ж в усіх наших газетах пишуть. Я ж сам читав, – переконував один з них, – Якщо поїдете на територію, підконтрольну Україні, тримайте міцно дітей, а краще прив’язуйте їх до себе. Аби там їх не вкрали і не з’їли», – пригадує почуте хлопець.
Золочівський «сєпар»
Військовий пригадує, що зустрів у Луганську навіть свого земляка із Золочева. Правда, той воював на боці сепаратистів. Перейшов служити до козачків.
«Бойовики тоді спитали у своїх, коли нас, полонених, вишикували: «Є хтось із Львівщини, Золочівського району. Такий «вояка» знайшовся. «Приймай земляка», – сказав їхній командир. Я не зміг не запитати в цього «земляка», чому він перейшов на бік ворога. Єдине, що почув: «Пішов захищати «чесний» народ». Причому перейшов добровільно. Та я думаю, чимось в нас провинився, тому втік на той бік. Я ж відразу їм всім сказав: «Мені про зраду Батьківщини та перехід на ваш бік можете навіть не говорити. Я син своїх батьків».
Не дожив лише день
Богдан пригадує, що бойовики часто нагадували, що обмінів не проводять, бо їм не хочуть віддати важливих для них людей. А коли хлопці почули, що таки вийдуть на волю і побачать рідних, – спочатку не повірили. Емоції переповнювали. “Там це був перший обмін за півтора року. Ніхто не знав, хто саме вийде на волю. Ми навіть не повірили, коли дізналися, що перші у списку тих, кого обміняють. Проте не всі дочекалися звільнення 27 грудня. Один хлопчина, танкіст, за день до обміну повісився в камері», – пригадує хлопець.
Та продовжує, що один із сепаратистів якось сказав їм: «Бачите, як наші працюють: скільки ваших обмінюють, а скільки наших». – Ми відповіли: «Ваших скільки обмінюють? Та ваші – «дєшовка». А ми важливі для своєї країни. За нашого одного воїна віддають кілька ваших». Він замовк і більше до нас не говорив».
«Мамо, я живий!»
Хлопець пригадує особливий момент – коли вперше дозволили подзвонити додому. “Я тоді зміг сказати головне: «Мамо, я живий!», – розповідає.
Батьки навіть самостійно їздили на окуповану територію – у Луганськ. Проте до сина їх не пустили і навіть не сказали, чи є він у місті.
«Одного разу мені сказали: «Ваші батьки були у Луганську». Я запитав: «А чому ж тоді нам не дозволили побачитися?» – «Вас тут за документами не мало бути. Про вас взагалі ніхто не мав знати, що ви тут є. Навіть інші військовополонені», – пригадує Валентин.
Рідні Валентина про обмін дізналися 25 грудня 2017-го року. Проте до останнього не знали, чи звільнять Богдана. Мамі подзвонили і дали півгодини на збір, аби їхати до Києва. А Валентин опісля уже їхав окупованою територією…
«На пункті обміну нас, усіх військових, переодягнули у форму. Потім гелікоптерами доправили у Харків. Я вже там почав виглядати своїх рідних. Але зустрів їх аж у Києві. Мама впізнала мене здалеку. Дякувала Богу за те, що живий. Бо у полоні ще залишилось багато українських воїнів, – пригадує Валентин. – Знаю, що декого з тих, кого обміняли разом із нами, визнали на непідконтрольній території зрадниками. А ті, що після обміну поїхали у Луганськ, відразу потрапили в тюрми».
Назад на війну
Після зустрічі у Києві з рідними Валентин відразу поїхав додому. Не захотів залишитися навіть на лікування у столичному госпіталі. 28 грудня 2017 в Єлиховичах рідні, друзі, односельці зустрічали звільненого з полону земляка з квітами, привітаннями та Гімном України.
Зараз звільнений з полону хлопець лікує підірване полоном здоров’я у Львівському військовому госпіталі. Та пам’ятає: має знову з’явитися у частині 24-ї бригади.
22-річний військовослужбовець навіть попри нелегкі випробування полоном має намір знову повернутися на передову – захищати Україну від ворога. Проте служити у своїй бригаді більше не хоче. Чому – не розповідає. Однак обов’язок перед країною сповнятиме й надалі.
Марія Волошин, «Вголос»
Підтримайте проект на Patreon
