«Мені 38 і я вдова, мій чоловік загинув на війні»: вдова загиблого героя написала емоційний допис у соцмережі

Надія Сіднева, чоловік якої загинув на війні, написала емоційний допис у соцмережі, у якому розповіла про свій стан після загибелі коханого.

Про це повідомляє Про Львів.

Жінка, зокрема, зазначила, що почуває себе «важкою», «ватяною», а щі своїм горем все частіше залишається наодинці.

“Мені 38 і я удова. Мій чоловік загинув на війні. Так, на війні, в 21 столітті, в центрі Європи. І я більше не можу бути зараз ніким, окрім цього.

Мені 38 і я удова. Я більше не відчуваю себе. Моє тіло мені не належить в повній мірі. Я або не їм, або їм багато. Смак їжі пісний і не виражений. Періодично я ловлю себе на думці що їм те, що любив чоловік.

Я “важка” і “ватяна”, ніби незграбна іграшка, напхана соломою. Мені важко пересувати ноги, буває я не можу втримати щось в руках. Навіть телефон видається занадто важким. Я ношу сина на руках, я ношу наплічник з речами, я стараюсь відчувати хоч щось, щоб мене придавлювало до землі. А ще я почуваюсь дійсно придавленою бетонними плитами, так, що аж несила дихати. Ці два пограничних стани змінюються кілька раз на день.

Я удова, я ще молода. Але я більше не почуваю себе красивою. Я більше не можу домовиться з собою стосовно своїх зовнішніх вад, тепер я тільки їх і бачу. Я не можу більше бути красивою. Не тому що не хочу. В мене немає на це сил. Я більше не приваблива. Я більше ніяка. Як порепана і вицвівша гарбузина, що лишилась самотньо в полі. Може і не зовсім самотня, бо порепаних гарбузин в полі досталь, не я одна більше ніколи не обійму свого чоловіка. Просто ми не такі гарні і зараз нічого окрім свого горя не можемо запропонувати світові.

Люди плескають по плечу, кажуть слова підтримки і вдячності. Час йде. Людей стає менше і в решті решт я сама лишаюсь в темній порожній квартирі де все ще живе мій коханий. Це і є життя. В когось, але вже не в мене. Всі горнуться до своїх родин а в мене її вже немає.

Мені 38 і я удова. Часом я забуваю що він загинув і живу так, як жила раніше, в спокійних клопотах. Але реальність все одно наполягає. Вже ніколи не буде так як раніше. Вже ніколи ніхто не забере моє горе, смуток, невпевненість, гіркоту, злість. Я муситиму жити і справлятися з ним сама.
Я ніколи не забуватиму хто це зробив. Хто вкрав мої мрії, потрощив моє щастя, розстріляв моє життя.

Можливо в тому недалекому омріяному майбутньому, і нам, порепаним і вицвівшим гарбузинам захочеться трошки пожити, знайти себе і свої нові сенси.
ЗСУ, ви тільки наблизьте для нас цей день”