Мальвіна та Каріна Кравченко — мати й донька, родом з Нової Каховки. До вторгнення Каріна навчалася у Львові за спеціальністю “Рекрутинг та підприємництво”, а Мальвіна була власницею манікюрного салону. Через вторгнення сім’я пройшла чимало випробувань, однак потрібно було жити далі. У Львові жінкам вдалося відкрити власні справи. Тепер Каріна є власницею кав’ярні, де витає дух Нової Каховки, а мати — створила манікюрний салон у Львові, навпроти кав’ярні доньки. Як це вдалося людям, які нещодавно втратили дім та звичне життя, — дізнавався ГЛУЗD.
Втеча
24 лютого 2022 року Мальвіна із сином та чоловіком зустріли в Новій Каховці, того ж дня вирішили їхати до батьків у селище поруч. Там вони жили до 7 квітня, поки росіяни не окупували населений пункт, а мешканці не залишилися без світла й води. Тоді сім’я вирішила їхати до доньки, яка завершувала четвертий курс навчання у львівському університеті. Батьки Мальвіни та її чоловіка залишилися в окупації, згодом рідні чоловіка через постійні обстріли виїхали до Кривого Рогу, а батьки Мальвіни залишаються вдома і до сьогодні, їхній населений пункт був деокупований разом із Херсоном.
7 квітня на одному з блокпостів окупанти забрали в полон Миколу, чоловіка Мальвіни, через світлини у його смартфоні. З нього знущалися п’ять днів, потім вивезли в поле, пригрозили вбити, однак вистрелили в повітря і зникли.
Мальвіна довго думала, що робити: їхати з сином далі чи повертатися у Нову Каховку, чекати звільнення чоловіка. Бензину вистачало тільки на дорогу в один бік, тож вирішили їхати вперед, до Львова. Через тиждень їм зателефонувала мама Миколи і сказала, що він прийшов до її дому, в Берислав. 16 квітня Микола приїхав до Львова, де через тиждень вирішив стати на військовий облік. Через кілька місяців він став до лав ЗСУ.
Продали машину — створили кав’ярню
У Новій Каховці ще залишилося багато друзів, і родина Кравченків підтримували з ними зв’язок. Якось знайомий саме вивозив із міста машини, і Мальвіна вирішила, що потрібно забрати звідти і їхню автівку. Туди поклали ще деякі речі з дому, щоб русні не дістались, та й самим були потрібні. Машину продали за 5 тисяч доларів. Це були всі заощадження родини. Однак їх вирішили вкласти в бізнес, і так 1 вересня 2022 року з’явилася кав’ярня “Liberty”.
“Я ще з першого курсу паралельно працювала у ресторанній сфері, але про каву знала зовсім мало. Хотіла спробувати себе у цій ніші. Це мала бути наша спільна справа, але мама зі мною попрацювала тільки місяць, зрозуміла, що це не її. Батьки тоді сказали, що це буде мені подарунок (вони вклали гроші у кав’ярню), і я мала “гребти” сама, як можу”, — розповідає Каріна.
Спершу заклад функціонував на вулиці Медової Печери, але через складнощі із власником приміщення вирішили переїхати. Поки Каріна працювала ще один місяць на старому місці, мама з братом займалася ремонтом у новому просторі, де раніше був канцелярський магазин.
“Мама дала мені три з половиною тисячі доларів на кав’ярню, ще 1,5 тисячі я мала на оренду, ремонт та матеріали. За такі кошти кав’ярні не відкриєш. Почали працювали з листопада на вулиці Шептицьких 44. Розпочались відімкнення світла. Грошей на генератор не було, та і в старому будинку з проводкою нічого не зробиш. Пощастило, що власник дав знижку 50% на оплату оренди за всю зиму. Я паралельно працювала на другій роботі і з цих коштів платила за приміщення. Проблеми були і з десертами: все, що замовляла, псувалося через відсутність світла. Я просто вкладала гроші в цей бізнес, а фідбеку не було ніякого… Працювала по 4-8 годин на день, клієнтів не було, доходу теж. Я бігала в магазин навпроти і купувала дві пачки молока на день, бо замовити гуртом змоги не було”, — ділиться Каріна.
“Ми хотіли, щоб заклад був із сенсом, про Нову Каховку. Назвали її Кав’ярнею Вільних, бо віримо, що і наше місто буде вільним. Разом із подругою розмалювали всю стіну артами тематики ГЕС, а через тиждень електростанцію підірвали. Було дуже важко відчувати ті емоції”, — каже Каріна.
“Основну вивіску зробили тільки у вересні 2023 року, тоді я і офіційно працевлаштувала першу дівчинку. Завдяки вивісці у нас почали з’являтися клієнти, тому я змогла взяти на роботу ще одну баристку. Тільки з листопада я сама не працюю, інколи допомагаю дівчатам. Тепер я переконана, що ті всі зусилля були не даремними”, — розповідає власниця кав’ярні.
“Це чуже місто, ми тут нікого не знаємо…”
“Юридично оформити кав’ярню було дуже складно, ми навіть іноді не знали, до кого нам звертатись. У податковій ніхто нічого не міг пояснити, а за консультації юристу треба було платити, ми ж коштів не мали. Я сама налаштувала собі касу, відкрила ФОПа, а коли найняла бухгалтера, то з’ясувалося, що все зробила неправильно. Я навіть податки рік, випадково, платила в Нову Каховку, бо не зареєструвалась як ВПО. Було й таке, що ми питали, дзвонили в різні організації, а нам лише: «Як будуть якісь курси, ми вам повідомимо». А це чуже місто, ми тут нікого не знаємо, навіть не знали, до кого йти, щоб спитати”, — каже Каріна.
Розібратись у справах юній підприємиці допоміг бухгалтер із попередньої роботи.
“Психологічно теж було дуже складно. Коли тата на п’ять днів забрали в полон, я сиділа на антидепресантах і дуже важко з них злазила. Я ходила до лікарів, казала, що мені важко дихати. Щовечора приїжджала до них на швидку допомогу, бо мала панічні атаки, просто не могла дихати, а вони мені: «Ти молода… Чим ти можеш бути хвора?»
За той період я схудла на десять кілограмів і повернула тільки два. Мені допомогла одна терапевтка, тому зараз трохи краще почуваюся, але все одно не можна нервувати”, — продовжує Каріна Кравченко.
Навпроти доньки
Мальвіна, мама Каріни, також вирішила створити власний бізнес, та ще й вийшло випадково навпроти доньчиного закладу.
“З перших днів у Львові я пішла працювати в манікюрний салон за відсотки, бо грошей не мали взагалі. За рік після того, як ми відкрили кав’ярню, трішки накопичили коштів, я зрозуміла, що треба починати щось своє, хоч це важко без знайомих та клієнтів. Шукала оренду і познайомилась з жінкою з Миколаєва, яка мала магазинчик, але вирішила повертатись додому. Я купила приміщення і у жовтні 2023 року відкрила манікюрний салон «Мальва»”, — розповідає Мальвіна.
Щоб уникнути майбутніх проблем, Мальвіна з бухгалтером доньки одразу все юридично оформила.
“Я навчалась і живу у Львові вже шостий рік, але досі не можу влитися. Чомусь нас тут не розуміють. Тут якісь інші люди, з іншими цінностями, і мені здається, що вони інколи вважають, ніби ми їм щось винні. Неодноразово мені акцентували на тому, що я не звідси. До вторгнення це було щось типу: «Ой, а звідки Ви?» чи «Ви не місцева?». Але коли я почала працювати в кав’ярні, то у співпраці з першим власником відчувала напруження, ніби я йому щось винна”, — каже Каріна Кравченко.
У Мальвіни теж була неприємна історія. “Ще коли у Львові був чоловік, то ми винаймали квартиру. Нам тоді жінка зменшила ціну на 3 тисячі гривень, а коли ми звідти виїжджали, то аргументація була: «Ви біженці, тому я і уступила вам ці три тисячі, а могла б їх не втрачати». А ще, коли чоловік пішов в армію, то в людей часто це пряма паралель до слова «гроші». Мені тоді так погано було, я не хотіла нікого бачити, а вона почала вікна посеред зими міняти, просто постійно перевірки якісь влаштовувала і не реагувала на мої прохання залишити нас трохи у спокої”, — каже Мальвіна.
“Я до 15 років жила в селі, де розмовляли суржиком, російську я вчила у віці 21 року, коли переїхала до Нової Каховки. Коли ще працювала в садочку, то плани писала українською, але викладати мала російською.
Коли приїхала до Львова, то перейшла на українську одразу. Так, в мене суржик, але я розмовляю українською. На роботі мене підтримували у цьому всі. Я розуміла, що не можна там говорити російською, хоч свою сферу діяльності я знаю повністю мовою окупанта. Тому часто я мовчала і просто слухала, що говорять мої колеги, і так вчилася і вчуся досі”, — ділиться Мальвіна.
“Ось це «Чому не державною?» виходить на якийсь такий рівень… Всі свідомі люди розуміють, що треба переходити на українську мову, але не треба на них тиснути. На це потрібен час”, — розмірковує Каріна.
Через ситуацію в Каховці, де з україномовних людей сміялися, у Мальвіни Кравченко є підсвідомий страх цього булінгу, хоча особисто вона його ніколи не відчувала.
“Я вчилась думати українською і переживала, як щось скажу, то засміють. А потім згадую: тут всі ж так говорять”, — каже власниця салону.
Дівчатам дуже не вистачає у Львові сонця. Колись вони жили за 100 кілометрів від Азовського та Чорного моря і їздили туди дуже часто. Через львівський клімат Каріна та її брат Кирило постійно хворіють.
Сім’я Кравченків додому повертатися не планує, проте обов’язково хоче поїхати туди в гості.
“Спершу я думала, що треба починати жити тут, але з часом кожна людина хоче додому. Проте я розумію, що там не буде що робити: напевно, вже немає житла, ГЕС немає, води немає, Дніпра немає, а особливість нашого міста була якраз у тому, що воно на Дніпрі”, — завершує Мальвіна Кравченко.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Авторка: Каміла Чернєцова
Фото: Каміла Чернєцова та архів героїнь
