У квітні 1936го року тому у Львові відбулися трагічні події. Масові заворушення, які почалися як акції соціального протесту, перетворилдися на справжі вуличні бої між протестувальниками й поліцією. Бунтарі споруджували барикади, закидали поліцію бруківкою. Далі справа дійшла до стрілянини…
Пропонуємо нашим читачам витяги зі статті в польській Gazecie Wyborczej, присвяченій згаданим подіям.
У квітні 1936 року у Львові дійшло до доволі драматичних заворушень. Протестувальники перекидали трамваї, щоб перетворити їх на барикади, поліціянти стріляли по натовпу бойовими кулями, а на вулицях з’явилося військо. Загинули десятки людей, сотні отримали поранення чи були заарештовані.
«Заливає нас справжній потік страждань. Статистика демонструє тривожне число людей, котрі не мають роботи, і все ж статистика охоплює тільки частину безробітних (…). А кожна цифра в статистиці і за її межами – це нескінченні безнадійні дні злиднів, недоїдання, а часто й буквального голоду, безнадійного житлового становища, ганчірок, які висять на тілі замість одягу».
Так 15 квітня 1936 року, напередодні трагедії у Львові, писав у Kurierze Warszawskim Адам Ґжимала-Сєдлєцкі, відомий згодом журналіст, літературний критик і прихильник Національно-демократичної партії, опозиційної до правлячої протягом 10 років «санації» (назва політичного табору, що утримував владу в Польщі у 1926-1939рр. – ZAXID.NET).
Всюди панує безробіття
У березні 1936 р. вже доходило до бунтів безробітних і страйків в Кракові та Познані. У Кракові загинуло 10 осіб, коли поліція відкрила вогонь по робітниках фірми Semperit, які вийшли на страйк.
Воєвода провінції Казімєж Світальський – колишній легіонер і близький соратник Юзефа Пілсудського – пішов у відставку. Сам маршалек (Пілсудський – ZAXID.NET) вже рік як помер, і країна перебувала під владою його колишніх підлеглих.
У квітні 1936 р. газети майже щодня повідомляли про протести безробітних майже по всій Польщі. У Хожуві сотні безробітних вимагали виплати пільг та допомог на свята, а коли отримали відмову, то зустріли її обуреними криками і розійшлися по хатах тільки тоді, коли влада змінила свою думку.
У Бeндзіні понад 200 безробітних вимагали залучити їх до громадських робіт – влада пообіцяла найняти 35 з них, решту вигнала поліція…
Постріли на площі Академічній
14 квітня перед полуднем у Львові перед агентством зайнятості на вул. Свентокшискій зібралася група безробітних, вимагаючи працевлаштування.
Коли представник Фонду праці сказав їм, що немає грошей, щоб найняти більше людей, безробітні пішли під мерію і намагалися вдертися всередину. Оскілки будівля була оточена поліцією, протестувальники відступили до прилеглої площі Академічної, яка на той момент була розритою, бо саме в рамках публічних робіт там споруджували каналізацію.
Тоді з’явилася кінна поліція: шість поліціянтів наскочили на протестувальників. В бік поліції полетіла бруківка й каміння. Поліціянти відступили до вулиці Академічної, а один з них витягнув револьвер і почав стріляти в натовп.
Одна куля з поліційного револьвера влучила в 22- чи 23-річного робітника Владислава Козака, українця, котрий помер згодом у шпиталі. Поліція розігнала безробітних, а у шпиталі померла ще одна жертва сутички – робітник Середа.
Затишшя перед похованням
Наступного дня, в середу опівдні на площі Академічній зібралися безробітні. Вони з непокритими головами вислухали кілька виступів. Їх оточила поліція, але до сутичок не дійшло. Натомість того ж дня були здійснені превентивні арешти в середовищах, підозрюваних у організації демонстрації. Газети писали, що в місті панує повний спокій, але це було затишшя перед бурею.
Похорон Владислава Козака був запланований на четвер, 16 квітня. Влада наполягала на тому, щоб він спочив на Личаківському цвинтарі, який розташований за 700 метрів від моргу на вулиці Пекарській.
Тим часом родина і похоронний комітет, до якого входив, зокрема, представник комуністичної профспілки, делегат від Польської соціалістичної партії, а також представники єврейської партії соціалістів «Бунд», вирішили поховати Козака на Янівському цвинтарі. А це передбачало ходу містом на маршруті, що протягнеться на 5 кілометрів.
Хода через місто
За офіційною інформацією в похованні взяли участь 8 тисяч осіб. Урядове інформаційне агентство PAT потім писало, що похоронний комітет порушив узгоджені умови:
«В останній момент під впливом агітації підривних елементів процесія попрямувала через ціле місто до Янівського кладовища. Під час ходи більшість учасників почала чинити хуліганські дії, розбиваючи вітрини і грабувати крамниці. У деяких місцях, натовп атакував відділки поліції, стріляючи з револьверів і кидаючи каміння».
Поліція перегородили шлях учасникам процесії і використала – як йдеться в повідомленні PAT – зброю ближнього бою, а саме шаблі, потім вогнепальну, в тому числі карабіни. Частина натовпу, яка була на вулиці Казімєжовській атакувала поліційні казарми. У комуністичній пресі все описується цілком по-іншому: «Поліціянти стріляли з дахів і вікон казарм по процесії, й продірявили труну кулями».
Битва і грабунки
Біля Міського театру розпочалося справжнє побоїще – демонстранти перекидали трамваї, аби спорудити з них барикади, і почали розбирати бруківку. Боротьба з використанням холодної та вогнепальної зброї тривала в багатьох районах міста. Представники поліції запевняли, що по них стріляли з натовпу.
Можна припустити, що поліція відкривала вогонь і з автоматичної зброї, але не знайдено підтвердження цього факту в тодішній суворо цензурованій пресі.
Львівський кореспондент проурядового агентства Iskra писав:
«З кількох крамниць шаленіючий натовп викидав товари на вулиці. У Ведля на Маріацькій площі пограбовано всі солодощі, а з вітрин фірми Лінтера було викрадено горілку. Частину пляшок розбито на тротуарі. (…) Цілою не залишилася майже жодна вітрина. Не пошкодували навіть шиб у Великому театрі. Уже цей останній факт свідчить про те, хто виявляв активність у натовпі і що руйнації чинилися навмисно, адже, звісно, важко собі уявити, щоб безробітні, котрі вимагають хліба, могли мати якісь претензії до театру».
Кореспондент агентства Iskra пише теж про «масу п’яничок». Повідомляє, що під час заворушень плюндрувалися кнайпи, з них виносили алкоголь, а з броварень було викрадено кілька тисяч пляшок пива.
Газета Robotnik, наклад котрої з власною кореспонденцією зі Львова цензура цілковито конфіскувала, подавав у наступному номері: «Вулиці, на яких розігралися вчорашні події, встелені сміттям і уламками скла. Вітрини кількох сплюндрованих крамниць зяють пусткою».
Тим часом, на Янівський цвинтар дісталося близько 1,5 тисячі осіб. Поховання проходили під акомпанемент пострілів, які доносилися з міста і бойових вигуків.
Спокій запанував у місті щойно близько опівночі, коли на вулицях з’явилися військові патрулі.
Громадські роботи як протиотрута
Вулиці Львова тоді були буквально омиті кров’ю – офіційно загинули 19 осіб, але агентство PAT не подало навіть їхніх імен. Комуністична преса стверджувала про 31 полеглого на місці і 18-и, котрі померли в лікарнях, а також про 300 поранених. Матеріальні втрати оцінено на мільйон тогочасних злотих.
Протягом наступних днів, жертви були поховані в тісних колах родини й духовенства, як правило, на світанку, щоб не провокувати нових заворушень. Влада призупинила заняття в школах і заборонила молоді виходити на вулиці. Святкові канікули (а це було щойно після Великодня) у Львівській політехніці продовжили на тиждень.
Влада відразу ж оголосила про нові кредити, призначені на боротьбу з безробіттям. 21 квітня на засіданні бюджетної комісії Львівської міської ради відбулася дискусія про початок «великих громадських робіт», а депутати звернулися до судів, залізниць і армії, щоб ті прискорили заплановані на 1936 рік ремонти.
На жаль, міська скарбниця була порожньою, тому кілька депутатів висловили пропозицію відрядити делегацію до Варшави з проханням про нові фонди для громадських робіт.
24 квітня уряд заслухав звіт директор Фонду праці й оголосив про виділення всіх можливих квот на громадські роботи та інвестиції, здійснювані в рамках урядової програми.
Львів під цензурою
Повідомлення з Львова зазнавали жорсткої цензури. Навіть в проурядовій Gazecie Polskiej зняли статтю з першої шпальти. Єврейський Nasz Przegląd покпив принагідно з «методів роботи» в польській журналістиці:
«Кожен драматичний випадок починається в редакції з очікування урядової заяви. Це сталося о третій годині. О шостій вечора зі Львова чи Кракова надходять телефонні повідомлення. Редактор скептично киває головою. Шкода приймати матеріал, марна праця. Нічого з цього не вийде. Навіть не варто телефонувати у відділ пресового комісаріату уряду. Максимум, що порадять: нічого не писати і чекати на урядове повідомлення»…
Але ніхто, цензурувати голосів, які засуджували протест і визнавали його винятковою справою рук комуністів.
Краківський Głos Narodu прокоментував:
«Просто відтепер нам доведеться серйозно рахуватися з фактом, що до політичної гри в нашій країні додався новий чинник, котрого раніше не було, – комунізм. Рахуватися з ним це значить ліквідувати його, щоб захистити маси від впливу комунізму. Також треба звернутися до влади, аби вона діяла адміністративними заходами».
В інтерв’ю для проурядового Ilustrowanego Kuriera Codziennego професор Казимир Бартель, колишній прем’єр-міністр і львів’янин, прокоментував: «І що ті панове виписують в газетах про Львів? Адже це були значно серйозніші речі. Якщо по людях стріляють, а вони, замість того, щоб не втікати, йдуть далі без страху смерті, то це вже не заворушення. Це вже пахне революцією»…
Влада мобілізувала не тільки пропаганду, але й поліцію. Офіційно підтверджено інформацію про арешт 1,5 тисячі осіб. Заарештовано було так багато, що в той же час довелося спростовувати чутки дослівно про створення нового концтабору під Львовом…
Джерело: zaxid.net, Фото Gazeta Wyborcza
Підтримайте проект на Patreon
